Страница 38 из 112
Капітан опустив корабель нижче. Моє світло замерехтіло над позбавленими кольору пісками Зморшки й торкнулося примарного корпусу розбитого пісочного скіфа.
Що ближче ми підлітали, то дужче мене проймали дрижаки. Скіф був розламаний навпіл. Одна зі щогл розкололася на дві частини, й мені вдалося розгледіти залишки трьох подертих чорних вітрил. Мал вів нас до уламків Дарклінґового човна.
Ті крихти спокою, які мені вдалося зібрати, випарувалися.
«Колібрі» опустився нижче. Наша тінь промайнула потрощеною палубою.
Я відчула ледь помітне полегшення. Хай як це було нелогічно, я боялася, що побачу розкидані тіла гриш, які залишила по собі, скелети королівських агентів і скручених у куточку закордонних послів. Але їх, звичайно, давно не було — тіла стали поживою для волькр, а кістки розлетілися безкраїми просторами Зморшки.
«Колібрі» заклав правий віраж. Моє світло протнуло похмурі глибини понівеченого корпуса. Почулися крики.
— Святі! — вилаявся Мал і здійняв догори гвинтівку.
Під корпусом човна влаштувалися три велетенські волькри: широко розправивши крила, вони сиділи спинами до нас. А від того, що` вони намагалися закрити своїми тілами, мене накрило хвилею жаху й відрази: ціле море тремтливих покручених тіл, блискучі рученята, маленькі спинки, розчахнуті прозорими мембранами ще не сформованих крил. Вони пхикали й скиглили, ковзали велетенською купою, намагаючись заховатися від світла.
Ми знайшли гніздо.
Члени екіпажу змовкли. Більше ніхто не гавкав і не скавчав.
Штурмгонд облетів навколо, закладаючи чергову низьку дугу.
А тоді крикнув:
— Толю, Тамаро,
ґренатки
.
Близнюки викотили дві чавунні гармати й підняли їх над загорожею.
Мене накрило черговою хвилею жаху. «Це волькри, — нагадала я собі. — Подивися на них. Це чудовиська».
— Верескуни, за командою, — похмуро озвався капітан. — Ґноти! — крикнув він, а тоді: — Кулеметники, вдарте сильніше!
Тієї ж миті гармати гримнули, і Штурмгонд заволав:
— Тепер!
І рвучко смикнув стерно праворуч.
Верескуни скинули руки, і «Колібрі» майнув угору.
Минуло кілька мовчазних секунд, а тоді внизу пролунало потужне
гуп
. «Колібрі» накрило вибуховою хвилею, шмагонувши навідліг жаром.
— Вирівнюй! — заревів Штурмгонд.
Суденце різко рвонуло вниз, гойдаючись, наче маятник, під полотняними крилами. Мал обійняв мене, закриваючи моє тіло своїм, а я намагалася встояти на ногах і підтримувати світло навколо.
Нарешті корабель припинив розхитуватися й узявся виписувати широку арку, високо облітаючи по колу пожежу на місці трощі скіфа.
Мною теліпало. У повітрі смерділо горілою плоттю. Легені здавались обпеченими, і кожен подих горів у грудях. Штурмгондів екіпаж знову скавчав і гавкав. Мал приєднався до них, переможно здіймаючи гвинтівку в повітря. Та за радісними вигуками я чула крики волькр, безпомічні й людські, як мені здавалося, крики зажурених матерів, що оплакують своїх дітей.
Заплющила очі. Це було єдине, що я могла зробити, аби не затиснути вуха руками і не скрутитися клубочком на палубі.
— Годі, — прошепотіла я.
Схоже, ніхто не почув.
— Прошу, — прохрипіла трохи гучніше. — Мале…
— А ти стала справжньою вбивцею, Аліно.
Той холодний голос. Я широко розчахнула очі.
Дарклінґ стояв переді мною, його чорна
кефта
маяла над палубою «Колібрі». Задихнувшись, я відступила на крок і приголомшено роззирнулася, але ніхто не звертав на нас уваги. Всі горланили, шаленіли й витріщалися на вогонь.
— Не турбуйся, — лагідно повів далі Чорний Єретик. — Незабаром звикаєш. Ну ж бо, я покажу тобі.
Він витягнув із рукава своєї
кефти
ніж і, не встигла я навіть зойкнути, шмагонув мене навідліг по лицю. Я змахнула руками, намагаючись захиститися, з горла вирвався крик. Світло згасло, й корабель занурився в темряву. Впавши на коліна, я скрутилася на палубі й приготувалася відчути пронизливий укол гришинської сталі.
Та цього не сталося. У темряві навколо мене кричали люди. Штурмгонд вигукував моє ім’я. Я почула лункий вереск волькри. «Близько. Занадто близько».
Хтось заридав, і корабель рвучко смикнувся. Я почула гуркіт чобіт — це екіпаж намагався встояти на ногах.
— Аліно! — цього разу пролунав Малів голос.
Я відчула, що він навпомацки просувається в мій бік у темряві. До мене частково повернувся здоровий глузд. Знову кинула навкруги яскравий водоспад світла. Волькри, що спускалися до нас, зарепетували і помчали назад у темряву, та один Верескун уже стікав кров’ю на палубі з мало не вирваною з плеча рукою. Вітрило над ним висіло безглуздою ганчіркою. «Колібрі» нахилився, небезпечно завалюючись на правий борт і швидко втрачаючи висоту.
— Тамаро, допоможи йому! — наказав Штурмгонд.
Близнюки вже й так спускалися корпусом до пораненого Верескуна. Інша Верескунка з закляклим від напруги обличчям здійняла руки й намагалася закликати достатньо сильний вітер, аби втримати нас у повітрі. Корабель стрибав і гойдався. Штурмгонд міцно вчепився в стерно, викрикуючи команди членам екіпажу, котрі поралися з вітрилами.
Серце стугоніло в грудях. Я розпачливо глянула навкруги, розриваючись між жахом і спантеличенням. Я щойно бачила Дарклінґа.
Бачила
його.
— З тобою все гаразд? — запитав позаду мене Мал. — Ти поранена?
Я не могла на нього дивитися. Мене так трусило, що я боялася розпастися на шматки. Зосередилася на тому, щоб підтримувати світло навколо нас.
— Вона поранена? — крикнув Штурмгонд.
— Просто витягни нас ізвідси! — відгукнувся Мал.
— О, так
ось
чим мені слід зайнятися, — відгавкнувся капітан.
Волькри з вересками кружляли над нами, б’ючись об кулю зі світла. Нехай вони чудовиська, я замислилася: чи зрозуміли вони, що це помста? «Колібрі» хитався і здригався. Визирнувши вниз, я побачила, що нам назустріч мчать сірі піски.
І раптом ми вирвалися з темряви, прорвалися крізь останні чорні жмутки Зморшки і помчали в синяву перших світанкових хвилин.
Земля виднілася загрозливо близько.
— Вимкнути вогні! — наказав Штурмгонд.
Я опустила руки й розпачливо вчепилася в загорожу каюти. Вже бачила довжелезну дорогу, міські вогні десь удалині, й ген-ген за невисокими пагорбами ранкове світло виблискувало на поверхні витягнутого блакитного ставка.
— Ще трошечки! — крикнув капітан.