Страница 39 из 112
Верескунка схлипнула від потуг, руки у неї тремтіли.
Вітрила повисли. «Колібрі» продовжував падати. Ми вже ковзали верхівками дерев, і гілки шкрябали обшивку корабля.
— Лягайте всі і міцно тримайтеся! — прокричав Штурмгонд.
Ми з Малом пірнули вниз до каюти, розкинувши кінцівки і зчепившись долонями. Кораблик задеренчав і затремтів.
— Ми не виживемо, — прохрипіла я.
Хлопець не відповів, лише міцніше стиснув мою руку.
— Готуйсь! — проревів капітан.
В останню мить він залетів до каюти і незграбною купою гупнувся на підлогу. Встиг лише сказати:
— Затишно тут.
І тієї ж миті ми вдарилися в землю з такою силою, що кістки мало не порозліталися на шматки.
Коли корабель із гуркотом і дзенькотом проорав землю, скалки полетіли навсібіч, а нас із Малом кинуло до носа. Пролунав гучний сплеск, і ми несподівано опинилися над водою. Я почула жахливий звук, який просто-таки жили витягав, і зрозуміла, що один з корпусів корабля відірвався. Ми застрибали поверхнею, а тоді суденце якимось дивом здригнулося і зупинилося.
Я спробувала зорієнтуватися. Лежала горілиць, притиснувшись до стінки каюти. Поруч зі мною хтось важко дихав.
Боязко посовалася. Я добряче гупнулася головою й розрізала обидві долоні, але, схоже, трималася купи. Крізь підлогу каюти затікала вода. Я почула сплески, перегукувалися люди.
— Мале, — наважилася озватися я, а вийшло лише тремке попискування.
— Зі мною все гаразд, — озвався хлопець. Він був десь ліворуч. — Нам слід вибиратися звідси.
Я роззирнулася, але Штурмгонда ніде не побачила.
Коли ми вилізли з каюти, корабель загрозливо нахилився. Почулося скрипуче зітхання, й одна зі щогл не витримала — гепнулася в озеро під вагою своїх вітрил.
Ми теж кинулися до ставка, щосили замолотивши руками, щоб вода не проковтнула нас разом із кораблем.
Хтось із членів екіпажу заплутався в мотузках. Мал пірнув униз, щоб допомогти йому звільнитися, і я мало не розревілася від полегшення, коли вони обоє спливли на поверхню.
Я побачила, що Толя з Тамарою гребуть попереду інших членів екіпажу. Хлопець тягнув за собою пораненого Верескуна. Позаду нього плив Штурмгонд, затиснувши під пахвою непритомного моряка. Ми всі прямували до берега.
Вкриті синцями кінцівки здавалися важкими, а мокрий одяг ще дужче тягнув до дна, однак кінець кінцем ми дісталися на мілину. Вибралися з води, почовгали крізь латки рідкого очерету й витяглися на широкому півмісяці пляжу.
Я лежала там, відхекуючись, прислухаючись до химерно звичних ранкових звуків — цвіркуни в траві, десь у лісах щебетали пташки, низько без поспіху кумкали жаби. Толя займався пораненим Верескуном: зцілив йому руку, наказав зігнути пальці, а потім лікоть. Я почула, як на берег вийшов Штурмгонд і передав під Тамарину опіку останнього моряка.
— Він не дихає, — повідомив капітан. — І пульс я не намацав.
Я змусила себе сісти. Позаду нас вставало сонце, зігріваючи мені спину й поливаючи золотом озеро і верхівки дерев. Тамара притиснула руки до матросових грудей і за допомогою власної сили витягала з легень воду й повертала серце до життя. Хлопець нерухомо лежав на піску, і здавалося, час тягнеться, мов гумовий. Аж раптом матрос рвучко вдихнув. Очі розплющилися, і він виплюнув на сорочку озерну воду.
Я з полегшенням зітхнула. Однією смертю менше на моїй совісті.
Інший моряк схопився за бік, намагаючись перевірити, чи не зламав ребро. Мал глибоко порізав чоло. Але ми всі були на березі. Нам вдалося.
Штурмгонд знов увійшов в озеро. Стоячи по коліно у воді, розглядав гладеньку поверхню, а позаду нього тяглася шуба. Окрім розораного шматка землі на узбережжі, не залишилося жодних слідів існування «Колібрі».
Неушкоджена Верескунка повернулася до мене.
— Що там сталося? — різко кинула вона. — Кову мало не загинув. Ми всі мало не загинули!
— Не знаю, — зізналася я, опускаючи голову на коліна.
Мал обійняв мене, та мені не хотілося співчуття. Мені потрібні були пояснення побаченого.
— Не знаєш? — недовірливо перепитала дівчина.
— Не знаю, — повторила я, здивувавшись розлюченим ноткам у власному голосі. — Я не просила жбурляти мене до Зморшки. Не я мріяла про бійню з волькрами. Чому б тобі не розпитати про те, що сталося, свого капітана?
— Вона має рацію, — погодився Штурмгонд, виходячи на берег з води і стягуючи свої зіпсовані рукавички. — Мені слід було краще попередити її і не вирушати на полювання до гнізда.
Чомусь від того, що він погодився зі мною, я лише дужче розлютилася. Штурмгонд зняв капелюх і окуляри, і мій гнів випарувався, змінившись повним і цілковитим приголомшенням.
Мал негайно зірвався на ноги.
— Це що, в біса, таке? — низьким і небезпечним голосом запитав він.
Я заклякла, неоковирне видовище затьмарило біль і виснаження. Я не розуміла, на що дивлюся, проте раділа, що Мал бачить те саме. Після того, що сталося в Зморшці, я собі не довіряла.
Штурмгонд зітхнув і провів рукою по обличчю — обличчю незнайомця.
Його підборіддя вже не було таким гострим. Ніс залишався трохи гачкуватим, але геть не нагадував колишню поламану грудку. Волосся було темно-золотавим, а не рудим і охайно по-військовому підстриженим, а дивні болотясто-зелені очі набули чистого, яскравого горіхового відтінку. Корсар мав абсолютно інакший вигляд, але, безсумнівно, залишався собою.
«А він вродливий», — несподівано обурено подумала я.
Витріщалися на нього лише ми з Малом. Ніхто з членів екіпажу не здавався нітрохи здивованим.
— У тебе є Кравець, — здогадалася я.
Штурмгонд підморгнув мені.
— Я
не
Кравець, — обурено гиркнув Толя.
— Ні, Толю, твої таланти виявляються деінде, — заспокоїв його корсар. — Здебільшого на славетних полях убивств і тілесних ушкоджень.
— Навіщо ти це робиш? — поцікавилася я, ще намагаючись призвичаїтися до суперечливого враження від того, що Штурмгондів голос вилітає з чийогось іншого рота.
— Важливо було, щоб Дарклінґ мене не впізнав. Ми не бачилися, відколи мені було чотирнадцять, та я не хотів у цьому випадку покладатися на долю.
— Ти хто? — розлючено буркнув Мал.
— Це складне запитання.
— Взагалі-то воно однозначне, — заперечила я, підстрибуючи з місця. — Але вимагає правдивої відповіді. А ти, схоже, на таке не спроможний.