Страница 37 из 112
Розділ 8
Коли ми ввійшли до Неморя, я зрозуміла: щось змінилося.
Поспіхом я міцно сперлась об палубу ногами й змахнула руками, кидаючи навколо «Колібрі» широкий сніп золотавого сонячного сяйва. Хай там як я розлютилася на Штурмгонда, не хотілося дозволяти зграї волькр зжерти нас лише для того, щоб довести свою правоту.
З підтримкою двох підсилювачів я закликала світло без жодних зусиль. Обережно перевірила власну силу, та не відчула тієї шаленої несамовитості, що заволоділа мною, варто мені було надіти пута. Утім, щось було страшенно не так. Зморшка
здавал
ась
інакшою. Я переконувала себе, що це просто фантазії, та скидалося, наче темрява має текстуру. Майже видно було, як вона ковзає моєю шкірою. Краї рани на плечі почали свербіти і стягуватися, наче плоті не вдавалося всидіти на місці.
Мені вже двічі доводилося виходити до Неморя, і обидва рази я почувалася чужинкою, вразливою контрабандисткою в небезпечному неприродному світі, де на мене ніхто не чекав. А тепер здавалося, наче Зморшка потягнулася до мене, ласкаво запрошуючи в свої обійми. Я розуміла, що все це дурниці. Зморшка — мертва пустка, а не жива істота.
«Вона мене впізнала, — подумала я. — Схожі притягуються».
Я поводилася сміховинно. Відігнала дурнуваті думки й кинула промінь світла ще далі, дозволяючи силі тепло й заспокійливо запульсувати навколо.
Ось
хто я. А не темрява.
— Вони наближаються, — зауважив поруч зі мною Мал. — Послухай.
За свистом вітру я почула, як розлітається Зморшкою скорботна луна, а тоді рівномірно заляскали крила волькр. Вони швидко нас знайшли, орієнтуючись на запах людської здобичі. Їхні крила забилися навколо створеного мною зі світла кола, бризкаючи на нас тріпотливою, вкритою брижами темрявою.
Поки у Зморшці панувало затишшя, волькрам занадто довго довелося чекати на їжу. Від голоду вони знахабніли.
Я розкинула руки, дозволяючи світлу розквітнути яскравіше й відлякати потвор.
— Ні, — озвався Штурмгонд, — підпусти їх ближче.
— Що? Навіщо? — перепитала я.
Волькри — справжні хижаки. З ними не слід гратися.
— Вони полюють на нас, — відповів він голосніше, аби почули всі. — Мабуть, саме час нам розпочати полювання на них.
Натовп вибухнув бойовим кличем, за яким пролунало гавкання й завивання.
— Притягни світло ближче, — наказав мені капітан.
— Він збожеволів, — звернулася я до Мала. — Скажи йому, що він збожеволів.
Але трекер завагався.
— Ну…
—
Що
«ну»? — скептично перепитала я. — Якщо ти забув, одна з цих істот намагалася тебе з’їсти!
Він здвигнув плечима і вишкірився:
— Можливо, саме тому мені хочеться подивитися, на що здатна ця зброя.
Я похитала головою. Мені це не подобалось. Абсолютно.
— Лише на хвилиночку, — продовжував тиснути Штурмгонд. — Зроби мені ласку.
Зробити йому ласку. Так, наче він просив ще шматочок пирога.
Екіпаж чекав. Толя з Тамарою височіли над настовбурченими дулами своїх кулеметів. Вони нагадували комах із лискучими шкіряними спинками.
— Гаразд, — здалася я. — Але не кажи, що я тебе не попереджала. Уперед, — пробурмотіла я.
Зігнула пальці. Конус світла зібгався, стискаючись навколо корабля. Волькри захоплено заверещали.
— Повністю! — наказав Штурмгонд.
Я роздратовано скрипнула зубами, але послухалася. У Зморшці запала темрява.
Почувся шурхіт крил. Волькри пірнули вниз.
— Аліно, давай! — крикнув капітан. — Розкидай світло!
Я не встигла подумати. Світло вибухнуло сліпучою хвилею. Освітило різким невмолимим сяйвом полуденного сонця всі жахіття навколо нас. Волькри були повсюди, вони кишіли в повітрі навколо корабля сірою масою крилатих покручених тіл з каламутними сліпими очицями й зубатими щелепами. В їхній схожості з
нічєвоями
не доводилося сумніватися, однак волькри значно неоковирніші і незграбніші.
— Вогонь! — крикнув Штурмгонд.
Толя з Тамарою вистрілили. Мені ще ніколи не доводилося чути подібного: від безжального гуркоту мало не луснула голова, здригнулося повітря навколо і задеренчали кістки.
Розпочалася справжня бійня. Волькри стрімко падали на нас із небес з розірваними грудьми й вирваними з тіл крилами. На палубу корабля так і сипалися використані магазини. Навколо різко запахло паленим порохом.
Двісті пострілів за хвилину. От на що спроможна сучасна армія.
Схоже, потвори не розуміли, що відбувається.
Вони кружляли, розсікаючи крилами повітря, очманівши від спраги до крові, голоду і страху, а від втрати орієнтації й бажання втекти розривали одне одного на шматки. Їхні крики… Баґхра якось сказала мені, буцімто предками волькр були люди. І я могла заприсягнутися, що почула це в їхніх криках.
Кулеметний вогонь стих. У мене дзвеніло у вухах. Подивившись угору, побачила на вітрилах чорні краплі крові й шматочки плоті. У мене на чолі виступив холодний піт. Я відчувала, що мене може знудити.
Тиша тривала недовго — Толя закинув голову і переможно завив. Решта екіпажу приєдналися, гавкаючи і скавулячи. Мені закортіло крикнути їм, аби всі негайно заткали пельки.
— Як думаєш, нам вдасться привабити ще одну зграю? — поцікавився хтось із Верескунів.
— Можливо, — озвався Штурмгонд. — Та нам, певно, варто вирушати на схід, незабаром зазоріє, а я не хочу, щоб нас помітили.
«Так, — подумала я. — Вирушаймо на схід. Забираймося звідси». Руки у мене тремтіли. Рана на плечі горіла вогнем і пульсувала. Що зі мною? Волькри були чудовиськами. Вони б не замислюючись розірвали нас на шматки. Мені це було відомо. Однак я продовжувала чути їхні крики.
— Їх більше, — раптом втрутився Мал. — Значно більше.
— Звідки знаєш? — не зрозумів капітан.
— Просто знаю.
Штурмгонд завагався. Вираз його обличчя, захованого за окулярами, капелюхом і високо піднятим коміром, неможливо було прочитати..
— Де? — нарешті наважився він.
— Трохи північніше, — відповів Мал. — Туди.
Він тицьнув у темряву, й мені захотілося ляснути його по руці. Те, що він
міг
відстежити волькр, не означало, що це слід робити.
Штурмгонд оголосив азимут. У мене серце втекло в п’яти.
«Колібрі» опустив крила і повернув, Мал взявся викрикувати вказівки, а Штурмгонд — підганяти. Я спробувала зосередитися на світлі, на заспокійливій присутності сили, не зважати на нудотне відчуття всередині.