Страница 24 из 112
Капітан завагався, приймаючи непросте рішення. Двоє його людей залишилися на борту китобійного судна. За мить його риси закам’яніли.
— Старшини, напинайте вітрила! — гукнув він. — Верескуни, на схід!
Я побачила біля щогл ряд моряків, які синхронно скинули в повітря руки, й почула, як гупнуло полотно, напинаючись від несамовитого вітру. То скільки ж гриш найняв до свого екіпажу корсар?
Утім, Дарклінґові Верескуни вишикувалися на палубі китобійного судна, намагаючись збити нас із курсу власними вітрами. Шхуна небезпечно захиталася.
— Гармати ліворуч! — проревів Штурмгонд. — Залп. За моїм сигналом!
Я почула пронизливий свист. Корабель здригнувся від оглушливого
бум
, а потім ще одного й ще одного, коли корпус китобійного судна пробили гарматні ядра. З Дарклінґового боку пролунали нажахані крики. Штурмгондові Верескуни вхопилися за цю нагоду, і шхуна вільно помчала вперед.
Коли гарматний дим розсіявся, я побачила, як до загорожі потрощеного корабля підійшла загорнута в чорне постать. На нас полетіла чергова чорна хвиля, однак ця була інакшою.
Вона звивалася над водою, наче повзла до нас, і її супроводжувало моторошне клацання тисяч голодних комах. Темрява пінилася й здималася, наче хвиля, що набігає на скелю, а тоді почала розпадатися на фрагменти.
Поруч зі мною Мал пробурмотів молитву і скинув гвинтівку на плече. Я зосередила силу і шмагонула Розтином, спалюючи чорну хмару, намагаючись знищити
нічєвой
, перш ніж вони набудуть остаточної форми. Але спинити всіх мені не вдавалося. Орда чорних пазурів і зубів зі стогоном наближалася до нас.
Штурмгондові люди відкрили вогонь.
Нічєвої
дісталися до щогл шхуни й закружляли навколо вітрил, зриваючи матросів, мов стиглі фрукти. Потім шугонули на палубу. Мал несамовито стріляв, члени екіпажу повитягали шаблі, проте кулі та леза лише затримували потвор. Їхні тінисті тіла коливались і знову набували форми, продовжуючи сунути вперед.
Шхуна незмінно рухалася, збільшуючи відстань до китобійного судна. Але недостатньо швидко. Я почула плаксивий вереск, і ще одна хвиля лискучої мінливої темряви помчала до нас, дорогою розпадаючись на крилаті тіла, підмогу для тіньових солдатів.
Штурмгонд теж їх побачив. Тицьнув пальцем в одного з Верескунів, що досі закликав у вітрила вітер.
— Блискавка, — крикнув капітан.
Я здригнулася. Невже він серйозно? Верескунам не дозволяють притягувати блискавки. Це надто непередбачувано, надто небезпечно, особливо у відкритому морі. Серед дерев’яних кораблів? Проте Штурмгондові гриші не вагалися. Верескуни стиснули долоні, потираючи їх. Тиск наростав, і у мене заклало вуха. Повітря тріскотіло від струму.
Нам вистачило часу, щоб кинутися на палубу, коли небо розірвали зазублені блискавки. Нова хвиля
нічєвой
приголомшено розсипалася навсібіч.
— Ну! — ревів Штурмгонд. — Верескуни, давайте на повну!
Шхуна рвонула вперед, і нас із Малом відкинуло на загорожу. Здавалося, наче гладенький корабель ширяє над хвилями.
Я побачила, як з китобійного судна вирвався ще один чорний рій. Звелася на ноги й зосередилася, збираючись із силами для наступної бійні.
Та цього не сталося. Схоже, у Дарклінґової сили теж була межа. Ми вирвалися з підконтрольної йому території. Я перехилилася через загорожу. Шкіру голочками кололи вітер і бризки, а Дарклінґів корабель разом із чудовиськами зникав за горизонтом. Із моїх грудей вирвалося щось середнє між сміхом і схлипом.
Мал обійняв мене, і я притиснулася міцніше, відчуваючи, як торкається щоки мокра сорочка, чуючи, як гупає його серце. Я хапалась за неймовірну думку, що ми досі живі.
А тоді, попри всю пролиту кров і втрачених друзів, екіпаж шхуни взявся святкувати. Вони галасували, завивали, гавкали і гарчали. Високо вгорі серед такелажу Толя однією рукою підняв гвинтівку, закинув голову і переможно завив, від чого в мене волосся на руках стало дибки.
Ми з Малом розімкнули обійми, дивлячись на моряків, що скаженіли й реготали навколо. Я знала: на думці в нього те саме, що і в мене, — у що це ми вплутались?