Страница 23 из 112
Іван витягнув руки. Він стискав Толине серце, і цього разу поруч не було Штурмгонда, аби його зупинити. Пекельник рушив до Тамари з Малом, у його долоні спалахнула іскра й одразу перетворилася на рухому арку. «Все скінчилося, навіть не почавшись», — засмучено подумала я. Але наступної миті Пекельник завмер і задихнувся. Його вогонь раптом згас.
— Чого чекаєш? — гиркнув Іван.
Хлопець лише здушено засичав, вирячив очі і схопився руками за горло.
Правою рукою Тамара тримала меч, а от ліва стиснулася в кулак.
— Гарний фокус, — похвалила вона, щосили жбурляючи геть кремінь паралізованого Пекельника. — Та я теж знаю гарний фокус.
Вона розмахнулася мечем і протнула безпомічного хлопця, котрому розпачливо хотілося вдихнути повітря, одним безжальним рухом.
Пекельник важко гупнувся на палубу. Іван приголомшено подивився на застиглу над позбавленим життя тілом дівчину, з чийого меча струменіла кров. Він, мабуть, на мить відволікся, бо Толя з жаским ревом негайно підвівся з колін.
Іван стиснув кулак, знову зосереджуючись на завданні. Толя скривився, але не впав. Велетнева рука смикнулася вперед, й Іванове обличчя спотворилося від болю і подиву.
Я перевела погляд із Толі на Тамару, нарешті все зрозумівши. Вони гриші. Серцетлумачники.
— Подобається, дрібното? — поцікавився Толя, тупцяючи назустріч Іванові.
Хлопець розпачливо викинув уперед другу руку. Він тремтів, і видно було, що йому не вдається вдихнути. Велетень злегка похитувався, та продовжував просуватися вперед.
— Зараз довідаємося, в кого міцніше серце, — мовив Толя.
Він повільно посунув вперед, наче змагався з сильним вітром, на обличчі в нього виступив піт, а зуби вищирилися в дикій посмішці. Я замислилася, чи не впадуть вони обоє замертво. І тоді пальці Толиної простягнутої руки стиснулися в кулак. Іван засмикався в конвульсіях. Очі закотилися. На губах розквітла кривава бульбашка. Хлопець гупнувся на палубу.
Я, мов у тумані, помітила, який навколо здійнявся безлад. Тамара змагалася з Верескуном. Ще двоє гриш стрибнули на Толю. Почувши постріл, зрозуміла, що Мал заволодів пістолем. Та погляд мій прикипів до мертвого Іванового тіла. Він загинув. Дарклінґова права рука. Один із наймогутніших гриш у лавах Другої армії. Іван пережив Зморшку і волькр, а тепер загинув.
Ледь чутне схлипування вирвало мене з роздумів. Над Іваном, затиснувши рота руками, стояла Краяльниця.
— Женю… — почала я.
— Зупини їх! — пролунав із протилежного боку палуби крик.
Обернувшись, я побачила, що Дарклінґ зчепився з озброєним моряком. Женя тремтіла. Потягнувшись до кишені своєї
кефти
, вона видобула пістоль. Їй навперейми кинувся Толя.
— Ні! — кинула я, заступаючи йому шлях. Не збиралася стояти й дивитися, як він убиватиме Женю.
Важкий пістоль тремтів у її руці.
— Женю, — тихо озвалася я, — невже ти справді збираєшся застрелити мене?
Дівчина розгублено роззирнулася, не певна, куди цілитися. Я поклала долоню їй на рукав. Здригнувшись, Женя тицьнула в мене дулом.
Повітря розітнув гуркіт грому, і я зрозуміла, що Дарклінґ вирвався на волю. Озирнувшись, побачила, як до нас котиться хвиля темряви. «Все скінчено, — подумала. — Нам гаплик». Однак уже наступної миті я побачила яскравий спалах і почула постріл. Темрява розчинилась, і я помітила, як чоловік зі спотвореним від люті та болю обличчям притиснув до себе руку. Не вірячи очам, зрозуміла, що Дарклінґа підстрелили.
Штурмгонд мчав до нас, затиснувши пістолі в руках.
— Біжіть! — крикнув він.
— Ну ж бо, Аліно! — гукнув Мал, хапаючи мене за руку.
— Женю, — розпачливо попросила я, — ходи з нами.
У неї так тремтіла рука, аж я злякалася, що вона впустить пістоль. Щоками струменіли сльози.
— Не можу, — уривчасто схлипнула вона й опустила зброю. — Іди, Аліно, — додала. — Просто іди.
Наступної миті Толя знову закинув мене на плече. Я несамовито замолотила його по широкій спині.
— Ні! — закричала. — Зажди!
Та на мене ніхто не зважав. Толя з розбігу перестрибнув загорожу. Падаючи в крижану воду, я заверещала, готуючись до її холодних обіймів. Та натомість нас підхопив, вочевидь, створений Верескунами вітер і кинув на палубу шхуни нападників із такою силою, що аж кістки затріщали. Після нас приземлилися Тамара з Малом, а невдовзі приєднався Штурмгонд.
— Подайте сигнал, — крикнув він, зводячись на ноги.
Пролунав пронизливий свист.
— Прівєте, — гукнув капітан незнайомого мені моряка, — скільки нас?
— Восьмеро у воді, — відповів той. — Чотири залишилися на китобійному судні. Вантаж уже в дорозі.
— Всі Святі, — вилаявся Штурмгонд. Озирнувся на китобійне судно, змагаючись із собою. — Мушкетери! — крикнув чоловікам на головному марсі. — Прикрийте їх!
Мушкетери взялися обстрілювати палубу китобійного судна. Толя кинув Малові гвинтівку, а тоді закинув іншу собі за спину. Заскочивши на загорожу, подерся вгору. Тамара витягнула з піхов на стегні пістоль. Я продовжувала лежати на палубі ганебною купою, руки в кайданах ні на що не годилися.
— Морський батіг у безпеці,
мой к
апітан
! — крикнув Прівєт.
Ще двоє Штурмгондових людей перестрибнули загорожу китобійного судна і, шалено розмахуючи руками, гепнулися на палубу шхуни. В одного з них із рани на руці щедро струменіла кров.
А тоді знову пролунав гуркіт грому.
— Він узявся до справи! — попередила Тамара.
Темрява поповзла до нас, відрізаючи шхуну від цілого світу й проковтуючи все на своєму шляху.
— Звільніть мене! — попросила я. — Дозвольте допомогти!
Штурмгонд кинув Тамарі ключі і крикнув:
— Ну ж бо!
Тамара потяглася до моїх зап’ясть, вовтузячись із ключем, коли нас накрила темрява.
Ми осліпли. Я почула, як хтось закричав. Із клацанням відчинився замок. Кайдани впали з моїх рук і приземлилися на палубу з глухим
дзень
.
Я підняла руки, і світло розітнуло темряву, відштовхуючи чорну хвилю назад до китобійного судна. Штурмгондів екіпаж зрадів, але сміх застиг на їхніх губах, щойно повітря наповнилось іншим звуком: скрипучий вереск пронизував своєю недоречністю, наче розчахнулися двері, яких ніколи не слід було відчиняти. Рана в мене в плечі гаряче запульсувала.
Нічєвої
.
Я обернулася до Штурмгонда.
— Нам час забиратися звідси, — кинула йому. — Негайно.