Страница 22 из 112
Розділ 4
Русал
був легендою, казкою, вигаданим створінням, що жило на краєчку мапи. Та сумнівів не лишалося. Крижаний дракон виявився справжнім, і Мал знайшов його так само, як оленя. Це здавалося неправильним, як і все, що відбувається занадто швидко, наче ми мчали назустріч чомусь незбагненному.
Мою увагу привернув крик із баркаса. Чоловік, котрий опинився найближче до морського батога, прицілювався, стискаючи в руці гарпун. Та драконів білий хвіст злетів над поверхнею, розірвавши хвилі, і гучно хльоснув, накривши човен стрімкою стіною води. Чоловік із гарпуном важко гупнувся на дно, баркас небезпечно нахилився, та в останню мить вирівнявся.
«Молодець, — подумала я. — Бийся з ними».
А тоді гарпуни запустили з іншого баркаса. Перший полетів широкою дугою й, нікому не нашкодивши, шубовснув у воду. Другий протнув шкуру морського батога.
Тварина схарапудилася, несамовито замахала хвостом, а тоді витяглася вгору, наче змія, викинувши тіло з води. На мить морський батіг застиг у повітрі: напівпрозорі, схожі на крила плавці, блискуча луска, оскаженілі червоні очі. Від голови навсібіч розліталися бризки води, велетенські щелепи розтиснулися, демонструючи рожевий язик і кілька рядів сліпучих зубів. Змій кинувся на найближчий човен і з несамовитим гуркотом розтрощив його. Тендітний човник розколовся навпіл, і люди опинилися у воді. Дракон клацнув зубами біля ноги моряка, і чоловік з вереском зник у хвилях. Решта членів екіпажу стрімко попливли закривавленою водою до вцілілого баркаса, де їх затягли на борт.
Я знову перевела погляд на такелаж китобійного судна. Верхівка щогли зникла в густому тумані, та мені ще вдавалося роздивитися спокійне світло Тамариного ліхтаря на грот-бом-брамселі.
Коли черговий гарпун влучив, морський батіг заспівав — мені ніколи не доводилося чути нічого прекраснішого, хор голосів злився в жалобній пісні без слів. «Ні, — збагнула я, — це не пісня». Змій плакав, звивався і крутився у хвилях, тікаючи від баркасів і намагаючись струсити з себе гачкуваті вістря гарпунів. «Бийся, — мовчки благала я. — Якщо він тебе впіймає, то вже не відпустить».
Проте я бачила, що дракон вповільнився, його рухи зробилися млявими, а крики нерішучими, тоскними, майже позбавленими ледь чутної музики.
Якась частина мене хотіла, щоб Дарклінґ покінчив з цим. Чому він цього не робить? Чому не розірве морського батога Розтином і не з’єднає мене з ним, як зробив це з оленем?
— Сіті! — гукнув Штурмгонд.
Туман зробився таким щільним, що я навіть не могла зрозуміти, звідки лунає його голос. Почула, як десь біля правого борту щось кілька разів гупнуло.
— Розчиніть туман, — наказав Дарклінґ. — Ми втрачаємо баркас.
Я почула, як перегукуються гриші, а тоді відчула здійнятий Верескунами вітер, що грався полою мого пальта.
Туман розсіявся, і в мене відвисла щелепа. Дарклінґ із гришами досі стояли біля правого борту, прикипівши поглядами до баркаса, який тепер, здавалося, веслував у протилежний від китобійного судна бік. Але ліворуч, наче зітканий з повітря, з’явився ще один корабель — вишукана шхуна з блискучими щоглами і розмаяними прапорами: червоний пес на бірюзовому тлі, а нижче блакитно-золотий подвійний равканський орел.
Я знову почула гупання й побачила на лівому борту китобійного судна сталеві пазурі. «Кішки», — здогадалася.
А тоді все сталося одночасно. Десь щось завило, наче вовк на Місяць. Через огорожу китобійного судна з гавкотом і скавчанням, наче зграя диких псів, посипали чоловіки з абордажними гаками в руках і пістолями на грудях. Я побачила, як Дарклінґ обернувся з приголомшеним і розгніваним виразом.
— Що це, в біса, коїться?! — запитав Мал, прикриваючи мене своїм тілом, і ми подріботіли в такий-сякий прихисток за бізань-щоглою.
— Не знаю, — відповіла я. — Щось дуже хороше або дуже-дуже погане.
На палубі розпочався бій, а ми стояли, притиснувшись спинами і не в змозі захиститися: я досі зі скутими руками, а Мал зі зв’язаними. Стріляли пістолі. Повітря ожило від вогню Пекельників.
— До мене, гінчаки! — вигукнув Штурмгонд і кинувся в гущу з шаблею в руках.
Чоловіки з гавкотом, гарчанням і скавчанням зусібіч накинулися на Дарклінґових гриш — не лише зі шхуни, а й з такелажу китобійного судна.
Штур
мгондові
люди. Штурмгонд повстав проти Дарклінґа.
Корсар, вочевидь, збожеволів. Так, гриш на борту було менше, але в бою з Дарклінґом чисельність не мала значення.
— Дивися! — крикнув Мал.
Чоловіки на вцілілому баркасі тягли за собою морського батога, який не припиняв борсатися. Вони підняли вітрила, і шквальний вітер погнав їх не до китобійного судна, а прямісінько до шхуни. Узявся вітер невідомо звідки. Я придивилася уважніше. На баркасі зі зведеними руками стояв хтось із членів екіпажу. Сумнівів не залишилося: на Штурмгонда працював Верескун.
Раптом хтось схопив мене за талію і відірвав від палуби. Світ немов перевернувся догори дном, і я зойкнула, коли мене закинули на велетенське плече.
Піднявши голову, я намагалася звільнитися від руки, що стиснула мене залізним обручем, і побачила, як до Мала, зблискуючи ножем, біжить Тамара.
— Ні! — заверещала я. — Мале!
Він підняв руки, намагаючись захиститися, та дівчина лише розітнула його пута.
— Біжи! — крикнула вона, тицьнувши йому ножа й витягаючи меч із піхов на стегні.
Толя стиснув мене міцніше й помчав палубою. Тамара з Малом не відставали.
— Що ви робите? — пискнула я, гупаючись головою об велетневу спину.
— Просто біжи! — відгукнулася дівчина, проштрикнувши мечем Корпуснійця, котрий кинувся їй напереріз.
— Я не можу бігти! — крикнула я їй у відповідь. — Твій брат-ідіот закинув мене на плече, як кавалок шинки!
— Ти хочеш урятуватися чи ні?
Часу на відповідь у мене не було.
— Тримайся міцніше, — попередив Толя. — Стрибаємо.
Я міцно заплющила очі, приготувавшись шубовснути в крижану воду. Однак Толя встиг зробити лише кілька кроків і, несподівано застогнавши, впав на одне коліно й випустив мене з рук. Я гепнулася на палубу й незграбно перекотилася на бік. Подивившись угору, побачила над нами Івана і Пекельника в синіх шатах.