Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 20 из 112

— Ні, — зізналася я, несподівано пошкодувавши, що не зробила цього.

Дарклінґ занадто уважно роздивлявся мене. Що такого важливого могло ховатися у збірці зі старими малюнками?

— Забобони, — повів він далі, глипнувши на палітурку. — Пропаганда для селюків. Принаймні я так думав. Морозов був диваком. Трохи нагадував тебе — його тягло до пересічних слабкодухів.

— Мал не слабкодухий.

— Мушу погодитися, він обдарований, але не гриша. Йому ніколи не стати рівнею тобі.

— Він рівня мені і навіть більше, — в’їдливо кинула я.

Дарклінґ похитав головою. Якби не досвід, я б подумала, що побачила на його обличчі жалість.

— Ти гадаєш, наче він став твоєю родиною. Наче у тебе з’явилося майбутнє. Але ти ставатимеш дедалі сильнішою, а він старішатиме. Проживе своє коротеньке життя

отказанця

, і ти дивитимешся, як він помирає.

— Замовкни.

Чоловік усміхнувся.

— Ну ж бо, тупай ногами, заперечуючи власну природу. А твоя країна тим часом страждатиме.

— Через тебе!

— Через те, що я повірив у дівчисько, котре не в змозі змиритися з думкою про власний потенціал.

Він підвівся і обійшов стіл. Я була розлючена, та однаково позадкувала й гупнулася на стілець.

— Я знаю, що ти відчуваєш поруч із трекером, — не вгавав Дарклінґ.

— Сумніваюся.

Він відмахнувся від мене.

— Ні, не те, як ви сміховинно нидієте одне за одним; це вам ще доведеться перерости. Я знаю істину, що ховається в твоєму серці. Самотність. Розуміння того, що ти інакша, яке щодня посилюється. — Він нахилився ближче. — І біль.

Я спробувала приховати подив від знайомого відчуття, що охопило мене.

— Не знаю, про що ти, — сказала вголос, та навіть мені слова здалися брехливими.

— Він ніколи не минеться, Аліно. І дедалі гіршатиме, незалежно від того, за скількома шарфами ти його ховатимеш, як вправно брехатимеш і як швидко бігатимеш.

Я спробувала відвернутися, та чоловік, простягнувши руку, взяв мене за підборіддя і змусив подивитися на себе.

— Таких, як ми, більше немає, Аліно, — прошепотів він. — І ніколи не буде.

Я відсахнулася від нього, перекинувши стілець і мало не втративши рівновагу. Взялася гупати закутими в кайдани кулаками і кликати Івана, а Дарклінґ просто дивився на мене. Та доки він не віддав наказу, вартовий не прийшов.

Наче в тумані я помітила Іванову руку на своїй спині, сморід у коридорі, моряка, котрий пропустив нас, тишу моєї вузької каюти, двері, що замкнулися за мною, ліжко і грубу тканину, в яку я загорнулася, продовжуючи тремтіти й намагаючись викинути з голови Дарклінґові слова.

Малова смерть. Моє довге життя. Біль від інакшості, який ніколи не стихне. Мене накривало всіма цими страхами, зазуб­лені пазурі впивалися глибоко в серце.

Я знала, що Дарклінґ вправний брехун. Він міг удати будь-яку емоцію, зіграти на слабкостях будь-якої людини. Однак я не могла заперечити ані того, що відчувала в Новозем’ї, ані справедливості його слів: скорботи, туги, що віддзеркалювалися в його суворих сірих очах.

***

Настрій на борту китобійного судна змінився. Добре пам’ятаючи зневагу до свого капітана, моряки зробилися тривожнішими й настороженішими. Гриші бурмотілися між собою, знервовані повільним просуванням уздовж Кістяного Шляху.

Щодня мене приводили в носову частину палуби, де я стояла поруч із Дарклінґом. Мала під охороною утримували на протилежному боці корабля. Іноді я чула, як він перегукується зі Штурм­гондом, повідомляючи йому напрям, або жестами показує на щось схоже на глибокі подряпини над водою на величезних крижаних шельфах, повз які ми пропливали.

Я вдивлялася в шорсткуваті рівчаки. Це могли бути сліди від клешень. А може, й ні. Утім, в Цибеї я бачила, на що здатний Мал. Коли ми полювали на оленя, він показував мені поламане гілля і прим’яту траву — ці знаки здавалися очевидними, коли він на них указував, а за мить до того ховалися від погляду. Члени екіпажу залишалися скептичними. Гриші не приховували презирства.

У сутінках, коли минав черговий день, Дарклінґ урочисто вів мене палубою і спускався зі мною в люк на очах у Мала. Розмовляти нам не дозволяли. Я намагалася зустрітися з ним поглядом, мовчки повідомити, що зі мною все гаразд, однак бачила, як щодня зростають його лють та розпач, і нічим не могла його втішити.

Якось я затнулася біля люка, і Дарклінґ, упіймавши мене, притиснув до себе. Міг би одразу відпустити, але завагався і, перш ніж мені вдалося вирватися, поклав руку мені на талію.

Мал рвонувся вперед, і лише гриші втримали його від нападу на Дарклінґа.

— Залишилося три дні, трекере.

— Дай їй спокій, — загарчав хлопець.

— Я дотримуюсь обіцянки. З нею досі нічого не сталося. Та, можливо, ти не цього боїшся?

Мал здавався виснаженим до межі. Обличчя бліде, губи стиснулися в тонку лінію, м’язи на передпліччях здулися горбами, коли він спробував вирватися з лещат. Я не могла на це дивитися.

— Зі мною все гаразд, — тихо сказала, ризикуючи нарватися на Дарклінґів ніж. — Він не може зробити мені боляче.

Я збрехала, та слова були приємні на вустах.

Дарклінґ переводив погляд із мене на Мала, і я помітила в ньому похмуру роззявлену тріщину.

— Не турбуйся, трекере. Ти дізнаєшся, коли наша угода спливе.

Чоловік штовхнув мене в трюм, та я встигла почути його останні слова:

— Неодмінно переконаюся, що ти чутимеш, коли я змушу її кричати.

***

Тиждень добігав кінця, й на шостий день Женя рано мене розбудила. Поступово збираючись із думками, я помітила, що ще й не зазоріло. Мене протнув жах. А що, як Дарклінґ вирішив скоротити мою відстрочку і втілити свої погрози?

Проте Женя аж сяяла від радості.

— Він щось знайшов! — вигукнула вона, гойдаючись на п’ятках і мало не танцюючи, поки допомагала мені підвестися з ліжка. — Трекер каже, що ми вже близько!

— Його звуть Мал, — пробурмотіла я, відсахнувшись від дів­чини. Її ображений погляд я проігнорувала.

«Невже це правда?» — розмірковувала я, поки Женя вела мене нагору. А може, Мал просто сподівався ще трохи потягти час?

Ми вийшли у тьмяне, сіре передсвітанкове світло.

На палубі, розглядаючи воду, юрмилися гриші, Верескуни працювали з вітрами, а екіпаж Штурмгонда порався з вітрилами.