Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 19 из 112

Штурмгонд зробив крок уперед. Я так зосередилася на Малові й Дарклінґу, що майже забула про нього.

— Я не хочу, щоб на моєму кораблі катували дівчину, — повідомив він.

Дарклінґ кинув на корсара холодний погляд.

— Ти працюєш на мене, Штурмгонде. Роби свою роботу, інакше платня цікавитиме тебе найменше.

Корабель накрило огидною хвилею занепокоєння. Штурмгондів екіпаж непривітно зиркав на гришників. Женя затиснула рота рукою, але нічого не сказала.

— Дай трекерові трохи часу, — тихо відповів Штурмгонд. — Тиждень. Принаймні кілька днів.

Дарклінґ ковзнув пальцями по моїй руці, задираючи рукав і оголивши бліду плоть.

— Може, розпочати з її руки? — поцікавився він. Відпустив рукав і торкнувся кісточками пальців моєї щоки. — Чи з личка? — Він кивнув Іванові. — Потримай дівчисько.

Іван схопив мене за потилицю. Дарклінґ підняв ножа. Краєм ока я побачила, як той зблиснув. Спробувала відсахнутися, та Серцетлумачник міцно утримував мене на місці. Лезо притиснулося до щоки, я нажахано ковтнула повітря.

— Припини! — крикнув Мал.

Дарклінґ вичікувально завмер.

— Я… я можу спробувати.

— Мале, ні, — кинула я хоробріше, ніж почувалася.

Хлопець проковтнув клубок у горлі й наказав:

— Галс на південний захід. Повертаймося туди, звідки припливли.

Я нерухомо застигла. Невже він щось бачив? Чи просто намагався врятувати мене від знущань?

Дарклінґ нахилив голову набік і уважно подивився на хлопця.

— Гадаю, ти розумієш, що зі мною не варто гратися, трекере?

Мал рвучко кивнув.

— Я впораюся. Я можу його знайти. Тільки… тільки дай мені трохи часу.

Дарклінґ заховав ножа в піхви. Я повільно видихнула і спробувала стримати дрижаки.

— У тебе є тиждень, — кинув він, відвернувшись, і зник у люці. — Відведи її, — наказав наостанок Іванові.

— Мале… — вигукнула я, коли Серцетлумачник схопив мене за руку.

Хлопець витягнув зв’язані долоні до мене. Його пальці на мить торкнулися моїх, а тоді Іван потягнув мене до люка.

Поки ми спускалися в темне черево корабля, думки мої гарячково кружляли. Я тяглася за Іваном, намагаючись осягнути все, що відбулося. Дарклінґ сказав, що не завдасть Малові шкоди, поки потребуватиме його. Я гадала, він намагався контролювати мене за допомогою хлопця, та, схоже, у нього були інші плани. Невже Мал справді вірить, що зможе знайти морського батога, чи просто тягне час?

Я й сама не знала, яка відповідь улаштувала б мене. Думка про тортури не припала мені до смаку, та що, як Мал таки знайде крижаного дракона? Яке значення матиме другий підсилювач?

Іван затяг мене до просторої каюти, що скидалася на капітанове житло. Мабуть, Штурмгондові доводилося тіснитися тут з усім екіпажем. Ліжко причаїлося в кутку, а стіну в глибині кормової частини прикрашав рядок вікон з товстими шибками. З них на стіл, за яким сидів Дарклінґ власною персоною, лилося слабке світло.

Уклонившись, Іван прожогом вискочив з каюти й зачинив за собою двері.

— Не міг дочекатися, коли забереться подалі від тебе, — зауважила я, застигнувши біля дверей. — Він боїться того, ким ти став. Усі бояться.

— Ти мене боїшся, Аліно?

— Саме цього ти хочеш, чи не так?

Дарклінґ здвигнув плечима.

— Страх — могутній союзник, — відповів він. — І вірний.

Чоловік втупився в мене тим холодним оцінювальним поглядом, від якого мені завжди здавалося, наче він читає мене, як слова на сторінці, торкаючись тексту пальцями й вихоплюючи потаємний зміст, про який я могла лише здогадуватися. Я щосили намагалася не соватися, але кайдани роз’ятрили шкіру.

— Я б хотів звільнити тебе, — тихо повідомив він.

— Звільнити мене, оббілувати мене — стільки варіантів.

Я досі відчувала на щоці дотик його ножа.

Дарклінґ зітхнув.

— Аліно, це був шантаж. І він влучив у ціль.

— То ти мене не різатимеш?

— Я цього не казав. — Його голос був, як завжди, привітний і діловий. Цим тоном Дарклінґ міг наказати випатрати мене або замовити вечерю.

У тьмяному світлі я бачила на його обличчі лише тонкі сліди від рубців. Знала, що слід помовчати, дозволивши йому говорити, але допитливість була сильніша:

— Як тобі вдалося вижити?

Дарклінґ торкнувся рукою гострих ліній свого підборіддя.

— Схоже, волькрі не сподобався мій смак, — майже легковажно кинув він. — Ти помітила, що вони одне одного не їдять?

Я здригнулася. Волькри — його дітища, так само як та істота, що вп’ялася зубами мені в плече. Шкіра там досі пульсувала.

— Схожі притягуються.

— Мені б не хотілося таке повторити. Досить із мене милосердя волькр. І твого.

Я перетнула кімнату й зупинилася перед столом.

— Тоді навіщо давати мені другий підсилювач? — розпачливо запитала я, шукаючи аргумент, якому вдасться його переконати. — Якщо ти забув, я намагалася вбити тебе.

— І тобі не вдалося.

— Завжди є другий шанс. Навіщо тобі робити мене сильнішою?

Він знову здвигнув плечима.

— Без підсилювачів Морозова Равка приречена. І тобі судилося володіти ними так само, як мені — владарювати. Інакше бути не може.

— Як зручно.

Дарклінґ відкинувся на стільці і склав руки на грудях.

— Зручною тебе точно складно назвати, Аліно.

— Комбінувати підсилювачі не можна. Всі підручники кажуть одне й те саме…

— Не

всі

підручники.

Мені хотілося закричати.

— Баґхра мене застерігала. Казала, що ти нахабний, засліплений амбіціями.

— А тепер що вона каже? — Його голос задзвенів кригою. — Які ще зрадницькі слова вона нашепотіла тобі на вушко?

— Що любить тебе, — розлючено кинула я. — Вірить, що тебе ще можна врятувати.

Після цих слів він відвернувся, та я встигла помітити спалах болю на його обличчі. Що він з нею зробив? І чого це йому коштувало?

— Порятунок, — пробурмотів він. — Спасіння. Спокута. Химерні материні ідеї. Можливо, мені слід було уважніше її слухати.

Чоловік потягся до шухляди й дістав звідти тоненьку червону книжечку. Коли він підняв її догори, на золотих літерах на палітурці заграло світло: «Історія Санктія».

— Знаєш, що це?

Я насупилася. «Життя Святих». З’явився туманний спогад. Кілька місяців тому Аппарат дав мені таку саму книжечку в Маленькому Палаці. Я кинула її в шухляду туалетного столика і більше про неї не згадувала.

— Це дитяча книжка, — відповіла я.

— Ти її читала?