Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 14 из 112

Першим, у реальності чого я не сумнівалася, стало похитування корабля: такелаж поскрипував, вода хлюпалася об корпус. Коли я спробувала перевернутися, плече розітнув різкий біль. Негайно прокинулася, задихнулась і рвучко сіла, очі розчахнулися, серце несамовито зайшлося. Мене накрило хвилею нудоти, і довелося кілька разів кліпнути, розганяючи зірочки, що попливли перед очима. Я була в крихітній каюті, лежала на вузькій койці. В ілюмінатор яскраво світило сонце.

На краєчку мого ліжка сиділа Женя. Отже, вона мені не на­снилась. А може, сниться просто зараз? Я спробувала розігнати туман у свідомості, винагородивши себе черговим нападом нудоти. Неприємний запах у повітрі не допомагав заспокоїти шлунок. Я змусила себе глибоко й уривчасто вдихнути.

Женя була в червоній

к

ефті

, вигаптуваній синім, — такої комбінації мені не траплялося бачити в жодного іншого гриші. Одяг був брудний і потертий, проте волосся спадало ідеально гладенькими кучерями, й дівчина здавалася чарівнішою за будь-яку королеву. Вона піднесла до моїх губ бляшане горнятко:

— Пий.

— Що це? — сторожко запитала я.

— Звичайна вода.

Я спробувала взяти горнятко з її рук і зрозуміла, що мої зап’ястя закували в кайдани. Незграбно підняла руки. У води був металевий присмак, але я потерпала від спраги. Сьорбнула, закашлялась і жадібно випила все до дна.

— Повільно, — порадила дівчина, відкидаючи волосся з мого обличчя, — інакше тебе знудить.

— Як довго? — поцікавилася я, кинувши погляд на Івана, котрий спостерігав за мною, притулившись до одвірка. — Як довго я була не при тямі?

— Понад тиждень, — відповіла Женя.

—

Тиждень

?

Мене охопив переляк. Тиждень Іван уповільнював моє серце, не дозволяючи опритомніти.

Я звелася на ноги, і в голову вдарила кров. Якби Женя не підхопила мене, я б упала. Силою волі відігнала запаморочення, висмикнулася з її рук, потупотіла до ілюмінатора й визирнула крізь круглу каламутну шибку. Нічого.

Нічого, крім синього моря. Жодної гавані. Жодного берега. Новозем’я давно залишилося позаду. Я відчула, як на очах набряк­ли сльози.

— Де Мал? — запитала я.

Коли ніхто не відповів, обернулася.

— Де Мал? — рішуче звернулася я до Івана.

— Дарклінґ хоче тебе бачити, — відповів він. — Тобі вистачить сил, щоб дійти, чи понести тебе?

— Дай їй хвилинку, — втрутилася Женя. — Нехай поїсть, хоча б обличчя вмиє.

— Ні. Відведи мене до нього.

Дівчина насупилася.

— Зі мною все гаразд, — наполягала я.

Насправді ж почувалася слабкою, млявою і переляканою. Але не збиралася знову лягати на те ліжко і потребувала відповідей, а не їжі.

Вийшовши з каюти, ми наштовхнулися на стіну смороду — не звичайного корабельного запаху трюмної води, риби і брудних тіл, який я пам’ятала з нашої мандрівки на борту «Ферргадера», а чогось значно гіршого.

Я мало не виблювала і міцно стиснула рота. Несподівано зраділа, що нічого не їла.

— Що це?

— Кров, кістки, топлена ворвань, — пояснив Іван.

Ми на борту китобійного судна.

— Звикнеш, — заспокоїв він мене.

— Це

ти

звикнеш, — заперечила Женя, наморщивши носика.

Вони відвели мене до люка, що вів на горішню палубу. Іван піднявся драбиною, а я поспіхом видряпалася за ним, мріючи якомога швидше вибратися з темних нутрощів корабля і того жахливого смороду. Підійматися драбиною з закутими руками складно, й Іванові швидко ввірвався терпець. Коли залишилося кілька останніх східців, він витяг мене, схопивши за зап’ястя. Я зробила кілька великих ковтків свіжого повітря й закліпала, звикаючи до яскравого світла.

Китобійне судно мчало під усіма вітрилами — його підганяли троє Верескунів-гриш, що стояли під щоглами, здійнявши руки; їхні сині

кефт

и

розвівалися навколо ніг. Етерці — Орден Кликунів. Ще кілька місяців тому я була б однією з них.

Екіпаж корабля був у грубо тканому одязі і здебільшого босоніж, щоб краще триматися на слизькій палубі. Без форми, зауважила я. Отже, це не військові, і жодних кольорових прапорів я теж не побачила.

Решту Дарклінґових гриш легко було впізнати серед екіпажу, не лише завдяки яскравим

кефтам

, а й тому, що вони ледаче підпирали загорожі, витріщался на море або базікали, поки матроси працювали. Я навіть побачила Творця у багряній

кефті

, котрий читав щось, спершись на скручену бухтою мотузку.

Коли ми минали два велетенські чавунні баки, встановлені на палубі, я чітко відчула сморід, який унизу здавався таким нестерпним.

— Це казани для топлення китового жиру, — пояснила Женя. — У них виготовляють олію. На цьому рейсі ними не користувалися, та сморід ніколи не вивітрюється.

Гриші й члени екіпажу оберталися й витріщалися на нас, поки ми йшли палубою. Проходячи під бізань-щоглою, я поглянула вгору й побачила високо над нами хлопця і дівчину зі свого сну. Вони висіли на мотузках, наче дві хижі пташки, й спостерігали за нами однаковими золотавими очима. Отже, вони мені не наснилися. Вони справді були в моїй каюті.

Іван відвів мене на ніс корабля, де на нас уже чекав Дарклінґ. Він стояв спиною до нас, розглядаючи бушприт, що простягнувся аж до синього небокраю; його чорна

кефта

майоріла, мов чорнильна військова хоругва.

Уклонившись, Женя з Іваном залишили нас наодинці.

— Де Мал? — прохрипіла я; горло так і залишилося скрипучим.

Дарклінґ не обернувся, лише похитав головою й зауважив:

— Принаймні ти передбачувана.

— Перепрошую, що набридаю. Де він?

— Звідки ти знаєш, що він досі живий?

Мій шлунок зав’язався вузлом.

— Тому що знаю тебе, — відповіла я впевненіше, ніж почувалася.

— А якби він помер? Ти б кинулася в море?

— Тільки з тобою разом. Де він?

— Озирнися.

Я розвернулася. Крізь хитросплетіння мотузок і такелажу побачила на протилежному кінці палуби Мала. Він був затиснутий між вартовими Корпуснійцями, але прикипів поглядом до мене. Дивився, чекаючи, поки я розвернуся. Я зробила крок йому назустріч. Але Дарклінґ схопив мене за руку.

— Ані руш, — наказав він.

— Дозволь мені поговорити з ним, — попросила я, ненавидячи розпач, що пролунав у голосі.

— У жодному разі. У вас двох є погана звичка поводитись як ідіоти й називати це героїзмом.

Дарклінґ підняв руку, і Малові вартові потягли хлопця геть.