Страница 13 из 112
Розділ 2
Знову темрява.
У мене все
редині щось вирує. Я
тягнуся до світла,
та воно недосяжне.
—
Пий.
Розтуляю очі.
Погляд фокусується н
а насупленому Іванов
ому обли
ччі.
— Давай
ти, — буркає він ко
мусь.
Потім наді мно
ю нахиляється Женя;
вона ще гарніша, ніж
за
вжди, хай навіть
у заляпаній червоній
кефті
. Невже я сплю?
Ді
вчина притискає щось
до моїх губ.
— Пий,
Аліно.
Я намагаюся
відштовхнути горнятк
о, але не можу повор
ушити руками. Ніс ме
ні чимось затискають
, примушують відкрит
и рота. У горло потр
апляє щось схоже на
юшку. Я закашлююся й
відпльовуюся.
— Де
я? — намагаюся запит
ати.
Інший голос, хо
лодний і чистий, нак
азує:
— Опустіть її
назад.
***
Я у зап
ряженій поні бричці,
повертаюся з Аною К
уєю з села. Її кістл
явий лікоть штурхає
мене під ребра, поки
ми трясемося дорого
ю, що приведе нас до
дому, до Керамзіна.
Мал сидить навпроти,
сміється й тицяє па
льцем в усе побачене
.
Ми вилазимо на ост
анній пагорб, малень
кий товстенький поні
плентається вгору,
змахуючи кошлатою гр
ивою. Дорогою минаєм
о чоловіка й жінку,
що йдуть узбіччям. В
ін насвистує, розмах
уючи в такт мелодії
ціпком. Жінка тягнет
ься поруч, опустивши
голову, до спини в
неї прив’язаний соля
ний блок.
— Вони дуж
е бідні? — питаю я А
ну.
— Не такі бідні,
як решта.
— То чому
не куплять віслючка
?
— Йому не потрібен
віслюк, — кидає Ана
Куя. — У нього є др
ужина.
— Я збираюся
побратися з Аліною,
— повідомляє Мал.
Бр
ичка проїжджає повз
подорожніх. Чоловік
знімає капелюха й ве
село вітається.
Мал
радісно кричить щось
у відповідь, усміха
ється й махає, мало
не падаючи з місця.
Я озираюся через пле
че, витягнувши шию,
щоб подивитися на жі
нку, котра ледве сун
е за своїм чоловіком
. Насправді вона ще
геть дівчинка, та о
чі в неї старі й уто
млені.
Ана Куя все п
омічає.
— Ось що ста
ється з сільськими д
івчатами, котрим не
пощастило скористати
ся герцоговою доброт
ою. Саме тому будь в
дячна і щовечора мол
ися за нього.
***
Брязк
ають кайдани.
Женине
стурбоване обличчя.
— Небезпечно продов
жувати робити з нею
це.
— Не вчи мене, я
к виконувати мою роб
оту, — кидає Іван.
У
затінку стоїть вбра
ний у чорне Дарклінґ
. Поруч ритмічно шум
ить море. Мене мов б
лискавкою протинає р
озуміння: ми на кора
блі.
Будь ласка, нех
ай це буде сном.
***
Я з
нову на дорозі до Ке
рамзіна, дивлюся на
згорблену спину поні
, який важко суне вг
ору пагорбом. Озирну
вшись, бачу, що у ді
вчини з важелезним б
руском солі моє обли
ччя. Поруч зі мною с
идить Баґхра.
— Віл
відчуває ярмо на шиї
, — каже вона, — та
чи відчуває пташка в
агу власних крил?
Оч
і в неї чорні, як см
ола. Будь вдячною, к
ажуть вони. Будь вдя
чною. Стара хльоскає
віжками
.
***
— Пий.
Знов
у юшка. Я більше не
противлюся. Не хочу
знову захлинутися. В
ідкинулася назад, оп
устила повіки, відпл
иваючи кудись удалин
у без жодного бажанн
я боротися.
Рука на
моїй щоці.
— Мале, —
вдалося прохрипіти
мені.
Рука відсмикну
лася.
Нічого.
***
— Прок
идайся. — Цього разу
я не впізнала голос. — Витягніть її
звідти.
Мої повіки р
озчахнулися. Невже я
досі сплю? Наді мно
ю схилився хлопець —
руде волосся, злама
ний ніс. Нагадав хит
ромудрого лиса з каз
ок Ани Куї, достатнь
о кмітливого, аби ви
братися з капкана, а
ле не настільки, аби
помітити,
що не уни
кне другого. Поруч і
з ним стоїть інший х
лопець, справжній ве
летень, один з найви
щих людей, яких мені
доводилося бачити.
Його золотаві очі ме
рехтять, як у шуанця
.
— Аліно, — каже ли
с.
Звідки він знає м
оє ім’я? Двері відчи
няються, і я бачу че
ргове незнайоме обли
ччя — це дівчина з к
оротким чорнявим вол
оссям і такими ж зол
отавими, як у велетн
я, очима.
— Ідуть, —
повідомляє вона.
Ли
с лається.
— Опусти
її назад. — Велетень
наближається до мен
е.
Все знову поглина
є темрява.
— Ні, про
шу…
Занадто пізно. Т
емрява вже проковтну
ла мене.
***
Я дівчина,
котра плентається вг
ору пагорбом. Череви
ки хлюпають у багнюц
і, а спина болить ві
д тягаря солі. Подум
авши, що більше не з
можу ступити жодного
кроку, відчува
ю: мо
є тіло відірвалося в
ід землі. Соляний бр
усок зіслизнув зі
сп
ини, і я бачу, як ві
н розколюється на шм
атки. Підіймаюся дед
алі вище. Бачу внизу
запряжену поні брич
ку і трьох пасажирів
, які дивляться на м
ене, приголомшено ро
ззявивши роти. Бачу,
як моя тінь проплив
ає ними, пропливає д
орогою і голими зимо
вими полями — темний
силует дівчинки, що
піднялася в небо, р
озправивши крила.
***