Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 13 из 112

Розділ 2

Знову темрява.

У мене все

редині щось вирує. Я

тягнуся до світла,

та воно недосяжне.

—

Пий.

Розтуляю очі.

Погляд фокусується н

а насупленому Іванов

ому обли

ччі.

— Давай

ти, — буркає він ко

мусь.

Потім наді мно

ю нахиляється Женя;

вона ще гарніша, ніж

за

вжди, хай навіть

у заляпаній червоній

кефті

. Невже я сплю?

Ді

вчина притискає щось

до моїх губ.

— Пий,

Аліно.

Я намагаюся

відштовхнути горнятк

о, але не можу повор

ушити руками. Ніс ме

ні чимось затискають

, примушують відкрит

и рота. У горло потр

апляє щось схоже на

юшку. Я закашлююся й

відпльовуюся.

— Де

я? — намагаюся запит

ати.

Інший голос, хо

лодний і чистий, нак

азує:

— Опустіть її

назад.

***

Я у зап

ряженій поні бричці,

повертаюся з Аною К

уєю з села. Її кістл

явий лікоть штурхає

мене під ребра, поки

ми трясемося дорого

ю, що приведе нас до

дому, до Керамзіна.

Мал сидить навпроти,

сміється й тицяє па

льцем в усе побачене

.

Ми вилазимо на ост

анній пагорб, малень

кий товстенький поні

плентається вгору,

змахуючи кошлатою гр

ивою. Дорогою минаєм

о чоловіка й жінку,

що йдуть узбіччям. В

ін насвистує, розмах

уючи в такт мелодії

ціпком. Жінка тягнет

ься поруч, опустивши

голову, до спини в

неї прив’язаний соля

ний блок.

— Вони дуж

е бідні? — питаю я А

ну.

— Не такі бідні,

як решта.

— То чому

не куплять віслючка

?

— Йому не потрібен

віслюк, — кидає Ана

Куя. — У нього є др

ужина.

— Я збираюся

побратися з Аліною,

— повідомляє Мал.

Бр

ичка проїжджає повз

подорожніх. Чоловік

знімає капелюха й ве

село вітається.

Мал

радісно кричить щось

у відповідь, усміха

ється й махає, мало

не падаючи з місця.

Я озираюся через пле

че, витягнувши шию,

щоб подивитися на жі

нку, котра ледве сун

е за своїм чоловіком

. Насправді вона ще

геть дівчинка, та о

чі в неї старі й уто

млені.

Ана Куя все п

омічає.

— Ось що ста

ється з сільськими д

івчатами, котрим не

пощастило скористати

ся герцоговою доброт

ою. Саме тому будь в

дячна і щовечора мол

ися за нього.

***

Брязк

ають кайдани.

Женине

стурбоване обличчя.

— Небезпечно продов

жувати робити з нею

це.

— Не вчи мене, я

к виконувати мою роб

оту, — кидає Іван.

У

затінку стоїть вбра

ний у чорне Дарклінґ

. Поруч ритмічно шум

ить море. Мене мов б

лискавкою протинає р

озуміння: ми на кора

блі.

Будь ласка, нех

ай це буде сном.

***

Я з

нову на дорозі до Ке

рамзіна, дивлюся на

згорблену спину поні

, який важко суне вг

ору пагорбом. Озирну

вшись, бачу, що у ді

вчини з важелезним б

руском солі моє обли

ччя. Поруч зі мною с

идить Баґхра.

— Віл

відчуває ярмо на шиї

, — каже вона, — та

чи відчуває пташка в

агу власних крил?

Оч

і в неї чорні, як см

ола. Будь вдячною, к

ажуть вони. Будь вдя

чною. Стара хльоскає

віжками

.

***

— Пий.

Знов

у юшка. Я більше не

противлюся. Не хочу

знову захлинутися. В

ідкинулася назад, оп

устила повіки, відпл

иваючи кудись удалин

у без жодного бажанн

я боротися.

Рука на

моїй щоці.

— Мале, —

вдалося прохрипіти

мені.

Рука відсмикну

лася.

Нічого.

***

— Прок

идайся. — Цього разу

я не впізнала голос. — Витягніть її

звідти.

Мої повіки р

озчахнулися. Невже я

досі сплю? Наді мно

ю схилився хлопець —

руде волосся, злама

ний ніс. Нагадав хит

ромудрого лиса з каз

ок Ани Куї, достатнь

о кмітливого, аби ви

братися з капкана, а

ле не настільки, аби

помітити,

що не уни

кне другого. Поруч і

з ним стоїть інший х

лопець, справжній ве

летень, один з найви

щих людей, яких мені

доводилося бачити.

Його золотаві очі ме

рехтять, як у шуанця

.

— Аліно, — каже ли

с.

Звідки він знає м

оє ім’я? Двері відчи

няються, і я бачу че

ргове незнайоме обли

ччя — це дівчина з к

оротким чорнявим вол

оссям і такими ж зол

отавими, як у велетн

я, очима.

— Ідуть, —

повідомляє вона.

Ли

с лається.

— Опусти

її назад. — Велетень

наближається до мен

е.

Все знову поглина

є темрява.

— Ні, про

шу…

Занадто пізно. Т

емрява вже проковтну

ла мене.

***

Я дівчина,

котра плентається вг

ору пагорбом. Череви

ки хлюпають у багнюц

і, а спина болить ві

д тягаря солі. Подум

авши, що більше не з

можу ступити жодного

кроку, відчува

ю: мо

є тіло відірвалося в

ід землі. Соляний бр

усок зіслизнув зі

сп

ини, і я бачу, як ві

н розколюється на шм

атки. Підіймаюся дед

алі вище. Бачу внизу

запряжену поні брич

ку і трьох пасажирів

, які дивляться на м

ене, приголомшено ро

ззявивши роти. Бачу,

як моя тінь проплив

ає ними, пропливає д

орогою і голими зимо

вими полями — темний

силует дівчинки, що

піднялася в небо, р

озправивши крила.

***