Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 15 из 112

— Аліно, — крикнув він і загарчав, коли вартовий щосили зацідив йому по обличчю.

— Мале! — вигукнула я, а вартові, незважаючи на борсання, потягнули його в трюм. — Мале!

Я вирвалася з Дарклінґових лабет, подих мені перехопило від гніву.

— Якщо ти зробиш йому боляче…

— Я не збираюся робити йому боляче, — заспокоїв мене чоловік. — Принаймні поки він може стати мені в пригоді.

— Я не хочу, аби його травмували.

— Поки що він у безпеці, Аліно. Але не випробовуй мене. Якщо один з вас зробить хоч крок убік, другий страждатиме. Йому я сказав так само.

Я заплющила очі, намагаючись стримати лють і безнадію, що здіймалися всередині. Ми повернулися туди, звідки почали. Я коротко кивнула.

Дарклінґ знову похитав головою.

— Із вами двома так просто — варто вколоти його, і ти сплинеш кров’ю.

— І ти цього не можеш збагнути, чи не так?

Витягнувши руку, чоловік доторкнувся до нашийника Морозова, зачепивши пальцями мою шию. Навіть цього легенького доторку вистачило, щоб між нами встановився зв’язок, і я завібрувала від сили, наче дзвін, у якийсь щосили вдарили.

— Я розумію достатньо, — м’яко озвався він.

— Я хочу бачити його, — вдалося мені витиснути з себе. — Щодня. Хочу знати, що він у безпеці.

— Авжеж. Я не жорстокий, Аліно. Просто обачний.

Я мало не розреготалася.

— Саме тому дозволив своєму чудовиську вкусити мене?

— Не тому, — заперечив він, спокійно дивлячись на мене. Потім ковзнув поглядом до мого плеча. — Болить?

— Ні, — збрехала я.

Дарклінґові губи скривилися в ледь помітній усмішці.

— Незабаром стане легше, — пообіцяв він. — Але рана ніколи не зцілиться повністю. Навіть із допомогою гриш.

— Ці створіння…

—

Нічєвої.

Зроблені з нічого

. Я здригнулася, пригадавши, стрімке клацання, з яким вони рухалися, роззявлені дірки їхніх ротів. Плече запульсувало.

— Що це таке?

Його губи скривилися. Сліди від рубців на Дарклінґовому обличчі були ледь помітні, наче примарна мапа. Один простягнувся прямісінько під правим оком. Чоловік мало не втратив його. Дарк­лінґ погладив мою щоку рукою й озвався з ніжністю в голосі:

— Вони — це лише початок, — прошепотів він.

Там він мене і залишив, на носі корабля, з живою згадкою про дотик його пальців на шкірі й затуманеною від питань головою.

Перш ніж мені вдалося з ними розібратися, поруч з’явився Іван і знову потягнув мене уздовж палуби.

— Пригальмуй, — пожалілася я, та він лише сильніше смикнув мене за рукав.

Я втратила рівновагу і полетіла вперед. Коліна боляче вдарились об палубу, й мені ледве вдалося витягнути закуті кайданами руки, щоб пом’якшити падіння. Скалка вп’ялася в плоть, і я зморщилася від болю.

— Ворушися, — наказав Іван.

Я з зусиллям піднялася на коліна. Хлопець ко́пнув мене носаком свого черевика, коліна підкосились, і я знову приземлилася на палубу з гучним гуркотом.

— Я сказав

воруш

ися

.

Аж раптом мене схопила велетенська рука і обережно поставила на ноги. Обернувшись, я здивовано побачила велетня і чорняву дівчину.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

— Не ваше діло, — розлючено кинув Іван.

— Вона Штурмгондова бранка, — відповіла дівчина. — І ставитися до неї слід відповідно.

Штурмгонд. Ім’я здавалося знайомим. То, виходить, це його корабель? І його екіпаж? На «Ферргадері» люди базікали про нього. Це був равканський корсар і контрабандист, котрий зажив сумної слави, подолавши фієрданську блокаду, й заробив статки, нападаючи на ворожі кораблі. Але він не плавав під прапором з подвійним орлом.

— Вона

Дарклінґова

бранка, — заперечив Іван, — і зрадниця.

— Можливо, на суші, — огризнулася дівчина.

Іван буркнув шуанською щось, чого я не зрозуміла. Велетень лише засміявся.

— Ти розмовляєш шуанською, як турист, — покепкував він.

— І ми не слухатимемося твоїх наказів жодною мовою, — додала дівчина.

Іван похмуро вишкірився.

— Не слухатиметеся. — Він змахнув рукою, і дівчина, схопившись за груди, впала на одне коліно.

Я й оком не встигла змигнути, як у велетня в руці з’явилося небезпечно вигнуте лезо і хлопець кинувся на Івана. Той ледаче змахнув другою рукою, і велетень скривився. Однак кроку не вповільнив.

— Дай їм спокій, — запротестувала я, безпомічно смикаючи кайдани.

Закликати світло я б могла і зі зв’язаними руками, а от сфокусувати його не вдалося б.

Іван на мене не зважав. Його долоня стиснулася в кулак. Велетень застиг на місці, випустивши меч із рук. Хлопцеве чоло вкрилося потом, а гриша продовжував витискати з суперника життя.

— Пропоную не перетинати межі,

є жо

, — дорікнув Іван.

— Ти вбиваєш його! — зойкнула я, запанікувавши. Штурхнула хлопця плечем, намагаючись збити з ніг.

Саме цієї миті щось гучно двічі клацнуло.

Іван застиг, його зверхня посмішка миттю випарувалася. Позаду нього стояв високий хлопець приблизно мого віку — руде волосся, поламаний ніс. Хитромудрий лис.

У руці в нього був зведений вгору пістоль, що притискався дулом до Іванової шиї.

— Я гостинний господар, кровопускачу. Та в кожному домі — свої правила.

«Господар». Отже, це, певно, Штурмгонд. Хоча зовні надто молодий як на капітана.

Іван опустив руки.

Велетень втягнув повітря. Дівчина, продовжуючи притискати до грудей руку, підвелася з колін. Обидвоє важко дихали, а їхні погляди палали ненавистю.

— Який милий хлопчина, — звернувся до Івана Штурмгонд. — А тепер я відведу бранку до її покоїв, а ти можеш забиратися і зайнятися… тим, чим зазвичай займаєшся, коли всі навколо працюють.

Іван похмуро зиркнув на нього.

— Не думаю…

— Безумовно. То навіщо намагатися?

Гриша залився розлюченим рум’янцем.

— Ти не…

Штурмгонд нахилився ближче, веселі нотки зникли з його голосу, а безтурботний вираз обличчя змінився різким, наче меч.

— Мене не цікавить, хто ти такий на суші. На цьому кораблі ти просто баласт. Ну або я можу викинути тебе за борт, і тоді станеш наживкою для акул. Акули мені подобаються. Готувати їх непросто, та хоч якесь різноманіття в раціоні. Пам’ятай про це наступного разу, коли зберешся погрожувати комусь на цьому кораблі. — Хлопець відступив, знову прибравши веселого вигляду. — А тепер біжи, наживко для акул. Поспішай до свого господаря.