Страница 15 из 112
— Аліно, — крикнув він і загарчав, коли вартовий щосили зацідив йому по обличчю.
— Мале! — вигукнула я, а вартові, незважаючи на борсання, потягнули його в трюм. — Мале!
Я вирвалася з Дарклінґових лабет, подих мені перехопило від гніву.
— Якщо ти зробиш йому боляче…
— Я не збираюся робити йому боляче, — заспокоїв мене чоловік. — Принаймні поки він може стати мені в пригоді.
— Я не хочу, аби його травмували.
— Поки що він у безпеці, Аліно. Але не випробовуй мене. Якщо один з вас зробить хоч крок убік, другий страждатиме. Йому я сказав так само.
Я заплющила очі, намагаючись стримати лють і безнадію, що здіймалися всередині. Ми повернулися туди, звідки почали. Я коротко кивнула.
Дарклінґ знову похитав головою.
— Із вами двома так просто — варто вколоти його, і ти сплинеш кров’ю.
— І ти цього не можеш збагнути, чи не так?
Витягнувши руку, чоловік доторкнувся до нашийника Морозова, зачепивши пальцями мою шию. Навіть цього легенького доторку вистачило, щоб між нами встановився зв’язок, і я завібрувала від сили, наче дзвін, у якийсь щосили вдарили.
— Я розумію достатньо, — м’яко озвався він.
— Я хочу бачити його, — вдалося мені витиснути з себе. — Щодня. Хочу знати, що він у безпеці.
— Авжеж. Я не жорстокий, Аліно. Просто обачний.
Я мало не розреготалася.
— Саме тому дозволив своєму чудовиську вкусити мене?
— Не тому, — заперечив він, спокійно дивлячись на мене. Потім ковзнув поглядом до мого плеча. — Болить?
— Ні, — збрехала я.
Дарклінґові губи скривилися в ледь помітній усмішці.
— Незабаром стане легше, — пообіцяв він. — Але рана ніколи не зцілиться повністю. Навіть із допомогою гриш.
— Ці створіння…
—
Нічєвої.
Зроблені з нічого
. Я здригнулася, пригадавши, стрімке клацання, з яким вони рухалися, роззявлені дірки їхніх ротів. Плече запульсувало.
— Що це таке?
Його губи скривилися. Сліди від рубців на Дарклінґовому обличчі були ледь помітні, наче примарна мапа. Один простягнувся прямісінько під правим оком. Чоловік мало не втратив його. Дарклінґ погладив мою щоку рукою й озвався з ніжністю в голосі:
— Вони — це лише початок, — прошепотів він.
Там він мене і залишив, на носі корабля, з живою згадкою про дотик його пальців на шкірі й затуманеною від питань головою.
Перш ніж мені вдалося з ними розібратися, поруч з’явився Іван і знову потягнув мене уздовж палуби.
— Пригальмуй, — пожалілася я, та він лише сильніше смикнув мене за рукав.
Я втратила рівновагу і полетіла вперед. Коліна боляче вдарились об палубу, й мені ледве вдалося витягнути закуті кайданами руки, щоб пом’якшити падіння. Скалка вп’ялася в плоть, і я зморщилася від болю.
— Ворушися, — наказав Іван.
Я з зусиллям піднялася на коліна. Хлопець ко́пнув мене носаком свого черевика, коліна підкосились, і я знову приземлилася на палубу з гучним гуркотом.
— Я сказав
воруш
ися
.
Аж раптом мене схопила велетенська рука і обережно поставила на ноги. Обернувшись, я здивовано побачила велетня і чорняву дівчину.
— З тобою все гаразд? — запитала вона.
— Не ваше діло, — розлючено кинув Іван.
— Вона Штурмгондова бранка, — відповіла дівчина. — І ставитися до неї слід відповідно.
Штурмгонд. Ім’я здавалося знайомим. То, виходить, це його корабель? І його екіпаж? На «Ферргадері» люди базікали про нього. Це був равканський корсар і контрабандист, котрий зажив сумної слави, подолавши фієрданську блокаду, й заробив статки, нападаючи на ворожі кораблі. Але він не плавав під прапором з подвійним орлом.
— Вона
Дарклінґова
бранка, — заперечив Іван, — і зрадниця.
— Можливо, на суші, — огризнулася дівчина.
Іван буркнув шуанською щось, чого я не зрозуміла. Велетень лише засміявся.
— Ти розмовляєш шуанською, як турист, — покепкував він.
— І ми не слухатимемося твоїх наказів жодною мовою, — додала дівчина.
Іван похмуро вишкірився.
— Не слухатиметеся. — Він змахнув рукою, і дівчина, схопившись за груди, впала на одне коліно.
Я й оком не встигла змигнути, як у велетня в руці з’явилося небезпечно вигнуте лезо і хлопець кинувся на Івана. Той ледаче змахнув другою рукою, і велетень скривився. Однак кроку не вповільнив.
— Дай їм спокій, — запротестувала я, безпомічно смикаючи кайдани.
Закликати світло я б могла і зі зв’язаними руками, а от сфокусувати його не вдалося б.
Іван на мене не зважав. Його долоня стиснулася в кулак. Велетень застиг на місці, випустивши меч із рук. Хлопцеве чоло вкрилося потом, а гриша продовжував витискати з суперника життя.
— Пропоную не перетинати межі,
є жо
, — дорікнув Іван.
— Ти вбиваєш його! — зойкнула я, запанікувавши. Штурхнула хлопця плечем, намагаючись збити з ніг.
Саме цієї миті щось гучно двічі клацнуло.
Іван застиг, його зверхня посмішка миттю випарувалася. Позаду нього стояв високий хлопець приблизно мого віку — руде волосся, поламаний ніс. Хитромудрий лис.
У руці в нього був зведений вгору пістоль, що притискався дулом до Іванової шиї.
— Я гостинний господар, кровопускачу. Та в кожному домі — свої правила.
«Господар». Отже, це, певно, Штурмгонд. Хоча зовні надто молодий як на капітана.
Іван опустив руки.
Велетень втягнув повітря. Дівчина, продовжуючи притискати до грудей руку, підвелася з колін. Обидвоє важко дихали, а їхні погляди палали ненавистю.
— Який милий хлопчина, — звернувся до Івана Штурмгонд. — А тепер я відведу бранку до її покоїв, а ти можеш забиратися і зайнятися… тим, чим зазвичай займаєшся, коли всі навколо працюють.
Іван похмуро зиркнув на нього.
— Не думаю…
— Безумовно. То навіщо намагатися?
Гриша залився розлюченим рум’янцем.
— Ти не…
Штурмгонд нахилився ближче, веселі нотки зникли з його голосу, а безтурботний вираз обличчя змінився різким, наче меч.
— Мене не цікавить, хто ти такий на суші. На цьому кораблі ти просто баласт. Ну або я можу викинути тебе за борт, і тоді станеш наживкою для акул. Акули мені подобаються. Готувати їх непросто, та хоч якесь різноманіття в раціоні. Пам’ятай про це наступного разу, коли зберешся погрожувати комусь на цьому кораблі. — Хлопець відступив, знову прибравши веселого вигляду. — А тепер біжи, наживко для акул. Поспішай до свого господаря.