Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 107 из 112

Щоб залишатися при тямі, доводилося докладати неабияких зусиль. Більшу частину життя я почувалася хворою і слабкою, та не пам’ятала такого виснаження. Я була порожниста, спустошена, вишкрябана до останньої краплі. Якби вітерець міг дістатися так глибоко під землю, я б розлетілася від нього, не залишивши по собі нічого.

Хоча кожна кісточка і м’яз у тілі з криком протестували, мені вдалося повернути голову.

Мал був там, лежав на інших ношах, які рухалися за метр від мене. Він дивився на мене, ніби чекав, коли я прокинусь. І потягнувся до мене.

Віднайшовши якийсь запас сили, я витягнула руку над краєм нош. Коли наші пальці зустрілися, я почула схлипи і зрозуміла, що плачу. Я ридала від полегшення, що мені не доведеться жити з тягарем його смерті. Та окрім радості, раптом відчула гострий шип обурення. Я ридала від люті, що мені взагалі доведеться жити.

***

Кілька кілометрів ми подолали такими вузькими переходами, що доводилося опускати мої ноші на землю і тягти мене камінням, але траплялися й високі і широкі тунелі, де проїхали б десять возів із сіном. Не знаю, як довго ми йшли. Під землею не було ні дня, ні ночі.

Мал одужав швидше за мене і кульгав поруч із ношами. Він отримав травми, коли завалився тунель, але гриші зцілили його. А для зцілення того, що вистраждала і прийняла я, їхньої сили не вистачало.

Якось ми зупинилися в печері, де з рядків сталактитів крапала вода. Я почула, як один із тих, хто мене ніс, назвав її Хробачим Ротом. Коли мене опустили, поруч з’явився Мал, і з його допомогою мені вдалося сісти, спершись на стіну печери. Навіть від такого зусилля мені зробилося млосно, а коли хлопець витер мені носа рукавом, я побачила кров.

— Наскільки все погано? — запитала я.

— Раніше ти мала кращий вигляд, — зізнався він. — Прочани згадували якийсь Білий Собор. Гадаю, ми прямуємо туди.

— Вони несуть мене до Аппарата.

Він оглянув печеру.

— Ось як він утік із Ґранд-Палацу після перевороту. І так довго зміг залишатися на волі.

— І так само він з’являвся і зникав на вечірці з передбаченням долі. Маєток розташований поруч із монастирем Санта-Лізабети, пригадуєш? Тамара відвела мене прямісінько до нього, а тоді відпустила.

Я почула гіркоту в своєму слабкому голосі. Мій сплутаний мозок повільно складав усі шматочки докупи. Лише Толя з Тамарою знали про вечірку і влаштували Аппаратові зустріч зі мною. Вони вже були з прочанами того ранку, коли я мало не влаштувала заколот, прийшли подивитися з вірянами на схід сонця. І ось чому вони так швидко дісталися до мене. Щойно почавши підозрювати про небезпеку, Тамара забралася з Орлиного гнізда. Я знала, що близнюки та їхні сонячні солдати були єдиною причиною, чому гришам вдалося вижити, але від їхньої брехні мені однаково було боляче.

— Як там решта?

Мал озирнувся на подерту групку гришників, що зіщулилися в затінку.

— Вони знають про пута, — сказав він. — І налякані.

— А про жар-птицю?

Хлопець похитав головою:

— Не думаю.

— Незабаром я розповім їм.

— У Сергія справи кепські, — продовжив Мал. — Думаю, він досі в шоці. А решта, схоже, тримаються.

— Женя?

— Вони з Давидом позаду групи. Вона не може дуже швидко йти. — Мал на мить змовк. — Прочани називають її

Разрушая

.

Зруйнована.

— Я хочу побачити Толю з Тамарою.

— Тобі потрібно відпочити.

— Зараз, — відрубала я. — Будь ласка.

Він підвівся, але завагався. Потім знов озвався хрипким голосом:

— Ти мала розповісти мені, що задумала.

Я відвела погляд. Відстань між нами тепер здавалася ще більшою, ніж до цього. Я намагалася звільнити тебе, Мале. Від Дарклінґа. Від себе.

— Тобі слід було дозволити мені прикінчити його, — відповіла я. — Слід було дозволити мені померти.

Почувши, як стихли його кроки, я опустила підборіддя. Чула, як вдихаю повітря неглибокими ковтками. Коли мені вдалося зібратися з силами, щоб підвести погляд, Толя з Тамарою вже вклякли навпроти мене, схиливши голови.

— Подивіться на мене, — сказала я.

Вони послухалися. У Толі були закасані рукави, й я побачила, що масивні передпліччя прикрашені сонцями.

— Чому ви просто не розповіли мені?

— Ти б ніколи не підпустила нас так близько, — пояснила Тамара.

Це було правдою. Навіть зараз я не певна була, що з ними робити.

— Якщо ви вірите, що я Свята, чому не дали мені померти в каплиці? А що, як це мала бути моя мученицька смерть?

— Тоді б ти померла, — не вагаючись озвався Толя. — Ми б не знайшли тебе під завалами вчасно або не змогли б оживити.

— Ви дозволили Малові повернутися за мною. Після того як присягнулися мені.

— Він вирвався, — відповіла Тамара.

Я вигнула брову. Якщо Малові вдалося вирватися з Толиних лещат, того дня воістину творилися дива.

Толя похнюпився і згорбив плечі.

— Пробач мені, — попросив він. — Я не зміг стати тим, хто не підпустить його до тебе.

Я зітхнула. Просто тобі войовничий святий.

— Ви служите мені?

— Так, — хором відповіли близнюки.

— Не священникові?

— Ми служимо тобі, — гарячкувато запевнив Толя.

— Подивимося, — пробурмотіла я і змахнула рукою, відпускаючи їх. Брат із сестрою підвелися, щоб піти, та я знову їх гукнула: — Дехто з прочан почав називати Женю

Разрушаєю

. Попередьте їх один-єдиний раз. А якщо вони знову промовлять це слово, відріжте їм язики.

Вони не здригнулися і оком не змигнули. Просто вклонилися і пішли.

***

Білий Собор виявився печерою з білосніжного кварцу, такою велетенською, що в її блискучих глибинах, немов вирізьблених зі слонової кістки, могло б причаїтися ціле місто. Її стіни були вологі й рясно прикрашені грибами, соляними ліліями і зіркоподібними поганками. Вона ховалася глибоко під Равкою, десь на північ від столиці.

Я хотіла стояти, коли зустрінуся зі священником, тож міцно трималася за Малову руку, коли нас привели до нього, й намагалася приховати, яких зусиль докладаю, аби виструнчитися, і як тремтить моє тіло.

— Санта-Аліно, — привітав мене Аппарат, — нарешті ти приєдналася до нас.

Після цих слів чоловік у подертій коричневій рясі впав на коліна. Він поцілував мою руку і край одягу. Покликав вірян, і тисячі людей зібралися в серці печери. Коли священник озвався, здалося, наче повітря затремтіло.