Страница 107 из 112
Щоб залишатися при тямі, доводилося докладати неабияких зусиль. Більшу частину життя я почувалася хворою і слабкою, та не пам’ятала такого виснаження. Я була порожниста, спустошена, вишкрябана до останньої краплі. Якби вітерець міг дістатися так глибоко під землю, я б розлетілася від нього, не залишивши по собі нічого.
Хоча кожна кісточка і м’яз у тілі з криком протестували, мені вдалося повернути голову.
Мал був там, лежав на інших ношах, які рухалися за метр від мене. Він дивився на мене, ніби чекав, коли я прокинусь. І потягнувся до мене.
Віднайшовши якийсь запас сили, я витягнула руку над краєм нош. Коли наші пальці зустрілися, я почула схлипи і зрозуміла, що плачу. Я ридала від полегшення, що мені не доведеться жити з тягарем його смерті. Та окрім радості, раптом відчула гострий шип обурення. Я ридала від люті, що мені взагалі доведеться жити.
***
Кілька кілометрів ми подолали такими вузькими переходами, що доводилося опускати мої ноші на землю і тягти мене камінням, але траплялися й високі і широкі тунелі, де проїхали б десять возів із сіном. Не знаю, як довго ми йшли. Під землею не було ні дня, ні ночі.
Мал одужав швидше за мене і кульгав поруч із ношами. Він отримав травми, коли завалився тунель, але гриші зцілили його. А для зцілення того, що вистраждала і прийняла я, їхньої сили не вистачало.
Якось ми зупинилися в печері, де з рядків сталактитів крапала вода. Я почула, як один із тих, хто мене ніс, назвав її Хробачим Ротом. Коли мене опустили, поруч з’явився Мал, і з його допомогою мені вдалося сісти, спершись на стіну печери. Навіть від такого зусилля мені зробилося млосно, а коли хлопець витер мені носа рукавом, я побачила кров.
— Наскільки все погано? — запитала я.
— Раніше ти мала кращий вигляд, — зізнався він. — Прочани згадували якийсь Білий Собор. Гадаю, ми прямуємо туди.
— Вони несуть мене до Аппарата.
Він оглянув печеру.
— Ось як він утік із Ґранд-Палацу після перевороту. І так довго зміг залишатися на волі.
— І так само він з’являвся і зникав на вечірці з передбаченням долі. Маєток розташований поруч із монастирем Санта-Лізабети, пригадуєш? Тамара відвела мене прямісінько до нього, а тоді відпустила.
Я почула гіркоту в своєму слабкому голосі. Мій сплутаний мозок повільно складав усі шматочки докупи. Лише Толя з Тамарою знали про вечірку і влаштували Аппаратові зустріч зі мною. Вони вже були з прочанами того ранку, коли я мало не влаштувала заколот, прийшли подивитися з вірянами на схід сонця. І ось чому вони так швидко дісталися до мене. Щойно почавши підозрювати про небезпеку, Тамара забралася з Орлиного гнізда. Я знала, що близнюки та їхні сонячні солдати були єдиною причиною, чому гришам вдалося вижити, але від їхньої брехні мені однаково було боляче.
— Як там решта?
Мал озирнувся на подерту групку гришників, що зіщулилися в затінку.
— Вони знають про пута, — сказав він. — І налякані.
— А про жар-птицю?
Хлопець похитав головою:
— Не думаю.
— Незабаром я розповім їм.
— У Сергія справи кепські, — продовжив Мал. — Думаю, він досі в шоці. А решта, схоже, тримаються.
— Женя?
— Вони з Давидом позаду групи. Вона не може дуже швидко йти. — Мал на мить змовк. — Прочани називають її
Разрушая
.
Зруйнована.
— Я хочу побачити Толю з Тамарою.
— Тобі потрібно відпочити.
— Зараз, — відрубала я. — Будь ласка.
Він підвівся, але завагався. Потім знов озвався хрипким голосом:
— Ти мала розповісти мені, що задумала.
Я відвела погляд. Відстань між нами тепер здавалася ще більшою, ніж до цього. Я намагалася звільнити тебе, Мале. Від Дарклінґа. Від себе.
— Тобі слід було дозволити мені прикінчити його, — відповіла я. — Слід було дозволити мені померти.
Почувши, як стихли його кроки, я опустила підборіддя. Чула, як вдихаю повітря неглибокими ковтками. Коли мені вдалося зібратися з силами, щоб підвести погляд, Толя з Тамарою вже вклякли навпроти мене, схиливши голови.
— Подивіться на мене, — сказала я.
Вони послухалися. У Толі були закасані рукави, й я побачила, що масивні передпліччя прикрашені сонцями.
— Чому ви просто не розповіли мені?
— Ти б ніколи не підпустила нас так близько, — пояснила Тамара.
Це було правдою. Навіть зараз я не певна була, що з ними робити.
— Якщо ви вірите, що я Свята, чому не дали мені померти в каплиці? А що, як це мала бути моя мученицька смерть?
— Тоді б ти померла, — не вагаючись озвався Толя. — Ми б не знайшли тебе під завалами вчасно або не змогли б оживити.
— Ви дозволили Малові повернутися за мною. Після того як присягнулися мені.
— Він вирвався, — відповіла Тамара.
Я вигнула брову. Якщо Малові вдалося вирватися з Толиних лещат, того дня воістину творилися дива.
Толя похнюпився і згорбив плечі.
— Пробач мені, — попросив він. — Я не зміг стати тим, хто не підпустить його до тебе.
Я зітхнула. Просто тобі войовничий святий.
— Ви служите мені?
— Так, — хором відповіли близнюки.
— Не священникові?
— Ми служимо тобі, — гарячкувато запевнив Толя.
— Подивимося, — пробурмотіла я і змахнула рукою, відпускаючи їх. Брат із сестрою підвелися, щоб піти, та я знову їх гукнула: — Дехто з прочан почав називати Женю
Разрушаєю
. Попередьте їх один-єдиний раз. А якщо вони знову промовлять це слово, відріжте їм язики.
Вони не здригнулися і оком не змигнули. Просто вклонилися і пішли.
***
Білий Собор виявився печерою з білосніжного кварцу, такою велетенською, що в її блискучих глибинах, немов вирізьблених зі слонової кістки, могло б причаїтися ціле місто. Її стіни були вологі й рясно прикрашені грибами, соляними ліліями і зіркоподібними поганками. Вона ховалася глибоко під Равкою, десь на північ від столиці.
Я хотіла стояти, коли зустрінуся зі священником, тож міцно трималася за Малову руку, коли нас привели до нього, й намагалася приховати, яких зусиль докладаю, аби виструнчитися, і як тремтить моє тіло.
— Санта-Аліно, — привітав мене Аппарат, — нарешті ти приєдналася до нас.
Після цих слів чоловік у подертій коричневій рясі впав на коліна. Він поцілував мою руку і край одягу. Покликав вірян, і тисячі людей зібралися в серці печери. Коли священник озвався, здалося, наче повітря затремтіло.