Страница 108 из 112
— Ми воскреснемо, щоб створити нову Равку, — гримнув він. — Вільну від тиранів і королів країну! Ми проллємося з землі і хвилею праведності заженемо назад усі тіні!
Десь унизу прочани взялися скандувати: «Санта-Аліна».
У скелі були вирізьблені кімнати, приміщення, що мерехтіли, мов слонова кістка, і сяяли тоненькими срібними прожилками. Мал допоміг мені дістатися до моїх покоїв, змусив з’їсти кілька ложок горохової каші і приніс карафку чистої води, щоб наповнити умивальник.
Просто в камені було дзеркало, і, подивившись на себе, я зойкнула. Важка карафка впала на підлогу й розлетілася на друзки. Шкіра у мене була бліда й туго натяглася на гострих кістках. Очі запали, а під ними виднілися синці. А волосся зробилося цілковито білим — ковдра з холодного снігу.
Я торкнулася пальцями скла. Мал зустрівся поглядом із моїм у дзеркалі.
— Мені слід було попередити тебе, — перепросив він.
— Я схожа на чудовисько.
— Радше на
хітку
.
— Це лісові духи, які їдять дітей.
— Тільки коли голодні, — нагадав хлопець.
Я спробувала всміхнутися, міцніше вхопитися за цю іскорку тепла між нами. Але помітила, як Мал стоїть поруч зі мною: руки за спиною, наче вартовий на посту. Він неправильно розтлумачив блиск сліз у мене на очах.
— Справи покращаться, — заспокоїв він, — щойно скористаєшся своєю силою.
— Звичайно, — відповіла я, відвертаючись від дзеркала і відчуваючи в кістках виснаження та біль.
Повагавшись, я кинула багатозначний погляд на Аппаратових людей, що стояли біля дверей. Мал підійшов ближче. Мені хотілося притиснутися щокою до його грудей, відчути обійми, послухати його спокійне людське серцебиття. Я цього не зробила.
Натомість тихо озвалася, ледве рухаючи губами:
— Я вже намагалася. Щось не так.
Він спохмурнів.
— Ти не можеш закликати? — перепитав поспіхом.
Невже в його голосі почувся страх? Надія? Занепокоєння? Я не знала.
Відчула лише, що він насторожився.
— Я занадто слабка. Ми занадто глибоко під землею. Не знаю.
Я дивилася на його обличчя, пригадуючи нашу суперечку в березовому гайку, коли він запитав, чи відмовлюся я бути гришею. «Ніколи», — сказала я тоді. Ніколи.
Мене накрило хвилею безпомічності, щільною і чорною, важкою, наче шар землі. Мені не хотілося промовляти слова, не хотілося озвучувати страх, який я несла з собою довгими темними кілометрами під землею, та я змусила себе сказати це:
— Світла не буде, Мале. Я втратила свою силу.