Страница 106 из 112
Побачила в його очах переможне піднесення, і чоловік потягнувся своїми губами до моїх. Коли наші вуста торкнулися, встановився зв’язок. Це не було схоже на те, як Дарклінґ торкався мене у видіннях, коли являвся тінню. Це було по-справжньому, і я тонула у відчуттях.
Мене огорнуло хвилею сили — сили оленя, чиє міцне серце билося в обох наших тілах, чиє життя він забрав, а я намагалася врятувати. Та заразом я відчувала Дарклінґову силу, силу Чорного Єретика, силу Зморшки.
Схожі притягуються.
Я відчула це, коли «Колібрі» ввійшов до Неморя, але боялася визнавати. Цього разу я не боролася. Випустила свій страх, своє почуття провини, свій сором. Усередині мене оселилася темрява. Він її там залишив, і я більше не заперечуватиму цього. Волькри,
нічєвої
— всі вони були моїми чудовиськами. І він теж був моїм чудовиськом.
— Моя сила належить тобі, — повторила я.
Його обійми зробилися міцнішими.
— А твоя — мені, — прошепотіла, притискаючись до Дарклінґа вустами.
«
Мені
». Це слово завібрувало в мені, у нас обох.
Тіньові солдати засовались і закружляли.
Я пригадала відчуття на засніженій галявині, коли Дарклінґ одягнув на мене нашийник і опанував мою силу. Потяглася до зв’язку між нами.
Він відсахнувся.
— Що ти робиш?
Я знала, чому він ніколи не планував власноруч убити морського батога, чому не хотів створити другий підсилювач. Він боявся.
«
Моя
».
Я проштовхнулася вздовж зв’язку, створеного нашийником Морозова, і схопила Дарклінґову силу.
З нього полилася темрява, з долонь закрапало чорне чорнило, здіймаючись і сіпаючись, складаючись у постать
нічєвої
, утворюючи руки, голову, пазурі, крила. Перша створена мною гидота.
Дарклінґ намагався вирватися від мене, та я стиснула його міцніше, прикликала його силу, прикликала темряву, як він колись прикликав моє світло, скориставшись нашийником.
Уперед вирвалося ще одне створіння, і ще одне. Коли вони викручувалися з Дарклінґового тіла, чоловік кричав. Я теж відчувала це, відчувала, як стискається серце, коли наступний тіньовий солдат відривав від мене шматок, вимагаючи платні за своє існування.
— Годі, — прохрипів Дарклінґ.
Нічєвої
знервовано закружляли навколо нас із клацанням і дзижчанням, дедалі пришвидшуючись. Я по черзі витягала своїх темних солдатів на світло, і навколо нас росла моя армія. Дарклінґ застогнав, і я теж. Ми похилились одне на одного, та я не здавалася.
— Ти вб’єш нас обох! — крикнув він.
— Так, — погодилася я.
Дарклінґові ноги підкосились, і ми впали на коліна.
Це не була Мала Наука. Це була магія, якась древня штука, творення в центрі світу. Вона була жаскою, безмежною. Нічого дивного, що Дарклінґові спрагло кортіло більшого.
Темрява дзижчала і стрекотіла, рої сарани, тисячі жуків і голодних мух клацали ніжками і били крильми.
Нічє
вої
коливалися й мінилися, шалено крутилися, підживлені Дарклінґовою люттю і моїм торжеством.
Чергове чудовисько. І ще одне. У чоловіка з носа заструменіла кров. Кімната немов закам’яніла, і я помітила, що корчуся в конвульсіях. Я крихта за крихтою помирала з кожним чудовиськом, що звільнялося з його тіла.
«Ще трохи, — подумала я. — Ще кілька. Я лише хочу впевнитися, що відправлю його в засвіти, перш ніж вирушу туди сама».
— Аліно! — я почула, як десь вдалечині кричить Мал.
Він смикав мене, відтягував.
— Ні! — загорлала я. — Дозволь мені покінчити з цим.
— Аліно!
Мал схопив мене за зап’ястя, і я здригнулася від шоку. Крізь туман із крові та тіні я, наче крізь золоті двері, мигцем побачила щось дуже чарівне.
Він відірвав мене від Дарклінґа, та я встигла крикнути останню настанову своїм дітям: «Руйнуйте!»
Дарклінґ купою завалився на землю. Чудовиська здійнялися над ним чорною колоною, а тоді кинулися на стіни каплиці, струсонувши споруду аж до фундаменту.
Мал схопив мене на руки і кинувся бігти проходом.
Нічєвої
жбурляли власні тіла на стіни каплиці. Шматки тиньку гупалися на підлогу. Синій купол почав розхитуватися, втративши опору.
Мал стрибками промчав повз вівтар і ввірвався до тунелю. У ніздрі мені вдарив запах вологої землі та цвілі, змішуючись із солодким ароматом ладану з каплиці. Хлопець біг, тікаючи від катастрофи, яку я випустила на волю.
Десь далеко позаду нас пролунав гуркіт, і каплиця завалилася. Ударна хвиля заревіла тунелем. Хвиля бруду й уламків щосили вдарила нас. Мал полетів уперед. Я вилетіла з його рук, і цілий світ навколо розсипався на шматки.
***
Перше, що я почула, — низький гуркіт Толиного голосу. Я не могла говорити, не могла кричати. Відчувала лише біль і безжальну вагу землі. Пізніше я дізнаюся, що вони пропрацювали зі мною кілька годин, вдихаючи в легені повітря, відновлюючи плин крові, намагаючись зцілити найгірші переломи кісток.
Я непритомніла і знову поверталася до тями. Рот був пересохлий і набряклий. Я була переконана, що прокусила собі язика. Чула, як Тамара віддає накази:
— Зруйнуйте решту тунелю. Нам слід якомога швидше забиратися звідси.
«Мал».
Чи він поруч? Чи похований під кам’яними уламками? Я не могла дозволити їм покинути його тут. Змусила свої губи промовити його ім’я.
— Мале…
Чи почули вони мене? Голос здавався приглушеним і покрученим навіть моїм власним вухам.
— Їй боляче. Може, занурити її в сон? — запропонувала Тамара.
— Не хочу ризикувати, що серце знову зупиниться, — відповів Толя.
— Мале, — повторила я.
— Залиш прохід до монастиря відчиненим, — наказала комусь Тамара. — Сподіваюся, він подумає, що ми вийшли тут.
Монастир. Санта-Лізабета. Сади біля маєтку Грицького. Я не могла впорядкувати думки. Спробувала знову промовити Малове ім’я, але не могла змусити свій рот працювати. На мене накочував біль. А що, як я втрачу його? Якби мені вистачило сили, я б закричала. Я б вилаялася. Та натомість провалилася в темряву.
***
Коли я повернулася до тями, світ піді мною розхитувався. Пригадала, як опритомніла на борту китобійного судна, і на жаску мить подумала, що можу бути на кораблі. Розплющила очі й побачила високо над собою землю й каміння. Ми йшли велетенською печерою. Я лежала горілиць на якихось ношах, що їх несли на плечах двоє чоловіків.