Страница 105 из 112
Шлунок боляче скрутився. «Чому вона була такою впертою? Чому не втекла з Ніколаї?» Хіба що Ніколаї так і не вдалося втекти.
Дарклінґ поклав руку жінці на плече. Вона здригнулася.
— Дай їй спокій, — розлючено кинула я.
— Покажи їм, — наказав він.
Баґхра відкинула з обличчя шаль. Я задихнулася. Почула, як позаду мене хтось застогнав.
Це була не Баґхра. Сама не знаю, що це було. Все вкривали сліди від укусів — понівечене чорне шмаття плоті, покручені грудки тканин, котрі ніколи не вдасться зцілити ні рукою гриші, ні чиєюсь іншою, — їх, безсумнівно, залишили
нічєв
ої
. А тоді я помітила вицвілий вогонь її волосся, чарівний бурштиновий відтінок єдиного вцілілого ока.
— Женя, — задихнулася я.
Навколо нас запала жаска тиша. Я зробила крок назустріч дівчині. А тоді повз мене вівтарними сходами проштовхнувся Давид. Женя відсахнулася від нього, натягаючи на обличчя шаль і відвертаючись, аби заховатися.
Давид пригальмував. Завагався. Потягнувся вперед і ніжно торкнувся Жениного плеча. Я побачила, як здригається її спина, і зрозуміла, що дівчина плаче.
Затиснула рота руками, стримуючи схлипування, що рвалося назовні. Цього довгого дня я побачила тисячі жахіть, та зламало мене саме це — Женя, що відсахнулася від Давида, наче налякана тварина. Осяйна Женя з алебастровою шкірою і витонченими руками. Витривала Женя, котра стерпіла незліченні зневаги та обра`зи, але ніколи не похнюплювала свого чарівного носика. Дурненька Женя, котра спробувала стати моєю подругою, наважилася виявити до мене милосердя.
Давид обійняв дівчину за плечі й повільно повів назад проходом. Дарклінґ не зупинив їх.
— Я розпочав війну, до якої ти мене змусила, Аліно, — сказав він. — Якби ти не втекла від мене, Друга армія була б ціла. Всі ті гриші були б живі. Твій трекер був би в безпеці і щасливий зі своїм угрупуванням. Коли тобі нарешті вистачить? Коли ти дозволиш мені зупинитися?
«Тобі неможливо допомогти. Єдина твоя надія була на втечу». Баґхра мала рацію. Якою ж дурепою я була, думаючи, наче зможу битися з ним. Я спробувала, і численні люди заплатили за це життями.
— Ти оплакуєш людей, вбитих у Новокрібірску, — повів Дарклінґ далі, — людей, загублених у Зморшці. А як щодо тисяч тих, хто був до них, хто поклав свої життя в нескінченних війнах? Як щодо тих, хто зараз помирає на далеких берегах? Разом ми можемо все це зупинити.
Розсудливо. Логічно. Я несподівано дозволила собі дослухатися до його слів.
«Усе скінчено».
Від цієї думки я мала б почуватися переможеною, зламаною, та натомість вона наповнила мене дивовижною легкістю. Хіба якась частина мене не знала з самого початку, що все так скінчиться?
Давно-давно, торкнувшись долонею моєї руки в кам’яниці гриш, Дарклінґ заволодів мною. Просто я цього не розуміла.
— Гаразд, — прошепотіла я.
— Аліно, ні, — розлючено буркнув Мал.
— Ти відпустиш їх? — перепитала я. — Всіх?
— Нам потрібен трекер, — повідомив Дарклінґ. — Для пошуків жар-птиці.
— Ні, він отримає свободу. Ти не можеш заволодіти нами обома.
Чоловік замислився і зрештою кивнув. Я знала, що він вважає, наче знайде спосіб заявити свої права на Мала. Нехай продовжує в це вірити. Я ніколи не дозволю цьому трапитися.
— Нікуди я не піду, — процідив крізь зуби Мал.
Я повернулася до Толі з Тамарою.
— Заберіть його звідси. Навіть якщо доведеться нести.
— Аліно…
— Ми нікуди не підемо, — відповіла Тамара. — Ми присягнулися.
— Підете.
Толя похитав велетенською головою:
— Ми зобов’язалися віддати за тебе свої життя. Ми всі.
Я повернулася обличчям до гриш.
— Тоді виконуйте мої накази, — попередила їх. — Толю Юл-Баатар, Тамаро Кір-Баатар, ви відведете цих людей у безпечне місце. — Я закликала світло, розсипавши навколо себе піднесений ореол. Дешева витівка, але гарна. Ніколаї пишався б мною. —
Не підведіть мене
.
У Тамари на очах заблищали сльози, але вони з братом схилили голови.
Мал схопив мене за руку і рвучко розвернув.
— Ти що коїш?
— Я хочу цього.
Я
потребувала
цього. І байдуже, жертва це чи егоїзм.
— Я тобі не вірю.
— Мале, я не можу втекти від себе, від того, ким я стаю. Не можу повернути тобі ту Аліну, котру ти знав, але можу відпустити тебе.
— Ти не можеш… не
можеш
вибрати його.
— Немає ніякого вибору. Цьому судилося статися.
Це було правдою. Я відчувала це в нашийнику, в дотику пут. Уперше за кілька тижнів я почувалася сильною.
Хлопець похитав головою:
— Усе це неправильно.
Погляд на його обличчя мало не змусив мене передумати. Трекер був розгублений і наляканий, як маленький самотній хлопчик посеред згарища зруйнованого села.
— Прошу, Аліно, — тихо сказав він. — Прошу. Це не може так закінчитися.
Я торкнулася долонею його щоки, сподіваючись, що між нами ще достатньо всього, що допоможе йому зрозуміти. Звелася навшпиньки і поцілувала його в шрам на підборідді.
— Мале, я кохала тебе ціле своє життя, — прошепотіла крізь сльози. — Це не кінець нашої історії.
Позадкувала на крок, запам’ятовуючи кожну рисочку його любого обличчя. А тоді розвернулася і пішла проходом. Кроки мої були рішучі. Мал житиме. Він знайде собі мету. А на мене чекали пошуки власної. Ніколаї пообіцяв мені шанс на порятунок Равки, нагоду відшкодувати все накоєне мною. Він намагався дотриматися слова, однак цей подарунок міг мені зробити лише Дарклінґ.
— Аліно! — крикнув Мал.
Я почула позаду якесь борюкання і зрозуміла, що його схопив Толя.
— Аліно! — його голос був наче сира біла плоть, вирвана з самого серця дерева.
Я не обернулася.
Дарклінґ застиг, чекаючи на мене, його тіньова варта кружляла й совалася навколо.
Я була перелякана, та за страхом ховалася нетерплячка.
— Ми схожі, — озвався чоловік, — як ніхто інший зараз чи в майбутньому.
Правдивість цих слів озвалася в мені луною.
Схожі притягуються
.
Дарклінґ простягнув руку, і я опинилася в його обіймах. Обійняла його за шию, відчуваючи пальцями доторк шовковистого волосся. Я знала, що Мал дивиться на нас. Мені потрібно було, щоб він відвернувся. Потрібно було, щоб він пішов геть. Я підняла обличчя до Дарклінґа.
— Моя сила належить тобі, — прошепотіла я.