Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 29 из 45

— Слухаю тебе.

Левинський трохи завагався, не знаючи, з якого боку почати:

— Скажи, будь ласка, якщо по них ніхто не зголоситься і якщо немає скарг від людей на фінансову аферу, то, може, ті гроші віддати вдові? У неї ж четверо дітей на руках залишилося?

— А коли раптом до неї хтось прийде по ту суму й почне погрожувати?

— Тоді вона повідомить нам. Зрештою, голова міг уже давно все розтратити й до неї все одно могли прийти по ті гроші, навіть якщо вона про них жодного поняття не мала.

Белей задумався.

— Давай так, — сказав. — Я спершу хочу з нею поговорити, а тоді вже вирішимо, що робити з грошима. Може, голова їй стільки залишив, що більше й не треба. — Бачачи, що друг дивиться на нього з докором, Ростик додав: — Та зрозумій ти, Андрію, мені тих доларів чи гривень не шкода. Просто походження в них темне, можуть вони клопоту наробити жінці.

— Зрозуміло, — відповів Левинський. — Але ікону святої Катерини можна бабі Ганні повернути? На неї навіть паперів немає. Адже Бог знає, скільки це слідство ще триватиме.

— Ні, тобі не можна в органах працювати, — розсміявся Ростик. — Ти всі речові докази розтринькав би. Але щодо ікони, то можеш віддати. Зрештою, треба буде, то візьмемо її на кілька днів разом із бабою Ганною, якщо хочеш.

Левинський полегшено зітхнув:

— Дякую. Може, це здається трохи банальним. Але мені справді залежало на тому, щоб повернути бабі Ганні святу Катерину.

Белей уважно подивився на друга й уточнив:

— Ні, це не банально. Це по-людськи.

* * *

Пані Стефанію, вдову голови Володимира Ющишина, побачили в літній кухоньці, де вона перебирала кабачки. Левинський та Белей побоювалися, що після ексгумації чоловікового тіла вона взагалі не захоче з ними говорити. Натомість жінка прийняла їх доволі спокійно, навіть запропонувала кави, від якої обидва чемно відмовилися. Бачачи, що гостям трохи незручно, вона почала першою:

— Не переживайте через те (вона свідомо не хотіла називати процедуру своїм ім’ям). Тепер, коли виявилося, що Ладика отруїли, я знала: рано чи пізно до мене прийдуть на розмову. Зрештою, чому б ні? — говорила наче сама до себе жінка, — мені самій хотілося б знати, хто це зробив і за що? І щоб його обов’язково покарали. Знаєте, Ладик не був святим, я сама інколи хотіла його чимось прибити, але він не заслуговував такої смерті. Міг би ще собі жити.

— Прийміть наші співчуття, — ввічливо перебив її Белей, аби врешті перейти до суті розмови. — Ви праві, ми хотіли б порозмовляти з вами про той вечір, коли вбили вашого чоловіка. Це правда, що ви швидше повернулися з іменин племінника?

— Правда, — відповіла пані Стефанія. — Ладик казав, що скоро мають приїхати в село представники фонду, тож йому треба якісь папери наготувати.

— Коли ви приїхали додому?

— Приблизно по десятій. Він одразу пішов до паперів, а я вкладала дітей спати. Потім, уже коли малі поснули, сказав, що трохи прогуляється свіжим повітрям, бо не вельми добре почувається, може, з’їв щось не те. Мовляв, за кілька хвилин повернеться. Я чекала його з півгодини, а потім подумала, що подався до тої... Анни, й пішла спати. Аж тут серед ночі з’явилися люди і принесли Ладика... — жінка мимоволі заплакала, але швидко взяла себе в руки.

— Скажіть, будь ласка, — знову звернувся до неї Белей, — вибачте, що мушу таке питати, але та Анна... де вона живе?

— Та трохи далеко звідси, — спокійно відповіла вдова.

— Далеко — це як? — допитувався Ростик.

— Хвилин п’ятнадцять ходу, не менше.

— Тоді ще одне, — продовжував Белей. — Це запитання ми просто змушені поставити, хоча я знаю, що воно зайве, але правило є правило: у вас були причини бажати смерті свого чоловіка?

Жінка здивовано подивилася на Ростика:

— Дивні ви. Навіть якби й були, то хто вам про це скаже?

Белей мусив погодитися:

— Так, але правила є правила.

— А користі з тих правил? — знизала плечима жінка. — Але я все ж таки спробую вам відповісти максимально чесно. Я справді могла б мати підстави бажати чоловікової смерті, якби в мене не було чотирьох дітей і жодних проблем із доглядом за ними. У нього не раз траплялися історії на стороні, але ніколи не було так серйозно, як із тою Анною. Вони ж роки три вже як зустрічались. Я і рада була б розлучитись, але... Особливо після тої сцени...

— Якої сцени? — вихопилось у Левинського.

— Місяці зо два тому, після Великодня, Анна прийшла до мене на подвір’я і влаштувала при дітях страшну сцену: мовляв, я їм не даю з Ладиком жити, мені лише гроші його потрібні... Репетувала, щоб дала їм спокій і відпустила чоловіка. Я ледве малих устигла до хати завести. Вона викричалась і пішла. Я тоді до вечора проплакала, адже ніколи ані секунди не тримала його. Склала всі Ладикові речі і, як тільки він прийшов, сказала, аби забирався мені з дому, що мені тої публіки більше не треба. Він спитався, що сталось. Я тоді все йому сказала. Сказала, що не заслужила в нього, аби якісь курви приходили мені до хати й ганьбили мене останніми словами. Кажу, запиши хату на дітей, мені не треба, і йди геть, щоб мої очі тебе не бачили. Я ще ніколи так на нього не кричала.

— А чоловік що? — запитав Ростик.

Пані Стефанія сумно похитала головою:

— Відповів, що нікуди не піде. Що він мене перед Господом Богом брав і довіку лише я його жінка. Ще сказав, що поговорить з Анною і більше такого не буде.

— І поговорив?

— Не знаю. Але вона з того часу мене вже не займала. Обходила десятою дорогою. Та й Ладик став дужче дому триматися. Я навіть думала, що совість у ньому озвалася. Відколи та Анна з’явилась, у нас ніякого життя не було, а останні два місяці наче ангели через хату перейшли. Чула від людей, що навіть бачитися вони перестали. Все так було добре... — вона знову не стрималась і заплакала.

— Скажіть, будь ласка, — продовжив Белей, — подейкують, що ваш покійний чоловік був трохи скупуватий?

— Ні, не скупуватий, — заперечила пані Стефанія, — просто не видавав зайвих грошей. У нас завжди було достатньо всілякої їжі, діти одягнені як слід, на море ми їздили відпочивати. Та коли йшли на базар. Ладик складав детальний список і нічого зайвого не купував.

— А вам гроші давав?

— Коли треба було, то давав, але я мусила точно пояснити, на що вони. Хоча інколи й бувало, що шкодував. Я торік хотіла собі нову спідницю купити, дуже мені сподобалася й недорога була, а він каже: «Для чого тобі нова спідниця, ти ж ніде не ходиш? Та й синя твоя ще добра». А я ту синю вже четвертий рік ношу, можна й поміняти.