Страница 28 из 45
Ексгумація голови була призначена на сьому ранку. Так вирішили спільно Коля-дільничний, районний слідчий та Ростик. Оскільки в селі стався перший такий випадок, а саме воно було доволі побожне, вирішили все зробити якомога швидше, аби до вечора знову поховати покійника. Для більшого громадського спокою процедура проходила в присутності священика отця Семена та секретаря сільради дядька Гната. Останній люто поглядав на Левинського й постійно повторював, що мало його лупцював у дитинстві. Знав би, скільки в селі клопоту буде через нього, то може, й убив би. Андрій, чудово розуміючи загальну атмосферу, старався навіть на очі тому не попадатися. Отож, тільки-но викопали гріб із покійним головою і завантажили в бусик судмедекспертизи, Левинський миттю скочив у своє Subaru й попереду службової машини погнав у район. Белей поїхав зі слідчим.
У районі їх уже чекав Павло Григорович, сповнений хвилюючого передчуття чергової сенсації. Він не помилився. Після півтори години чарування над тілом вийшов до гостей і урочистим голосом промовив:
— Digitalis!
— Так я і думав! — вигукнув Левинський. — Наперстянка. Вона починає діяти через годину-дві після вжиття, група дигоксину, містить серцевий глікозид. Від передозування розширюються зіниці, настають судоми й зупиняється серце. Класика жанру!
Всі уважно дивилися на Левинського й не розуміли чому він тішиться.
— Андрію, — тихо покликав Ростик. — Я не бачу причин для радості.
— І я теж, мать його за ногу! — вилаявся Левинський. — Ми знову повернулися до початкової точки.
— Ми ще нікуди не ходили, — уточнив Белей. — Оце тільки почнемо...
— Так-так-так, — бурмотів районний слідчий. — І що тепер накажете робити?
— Для початку потрібно, мабуть, з’ясувати, як і коли міг ужити отруту голова, а тоді вже, сподіваюся, зрозуміємо, хто міг її дати... — роздумував Ростик.
— То що мені тепер, у тому селі сидіти? — нервував слідчий. — До жінки тітка з Канади приїхала. Я маю її по горах повозити.
Белей хитро поглянув на нього:
— У мене є пропозиція. Оскільки ми вже якийсь час займаємося цією справою і місцева влада в курсі, — показав на Колю, — то, може, нам і продовжити роботу? Як будуть якісь запитання, то звернемося до вас. А за кілька днів покладемо вам на стіл звіт про всі наші пошуки. Як не буде результату, то вже самі візьметеся за цю справу. Гарантую, вона нікуди не дінеться.
Слідчого не треба було довго вмовляти. Наступного року вони з жінкою планували їхати на заробітки до Канади, тож тамтешня тітка була зараз куди актуальнішою, ніж таке невчасне вбивство голови. «А тут іще, — роздумував, — ці двоє навіжених. Та Бог із ними! Хочуть — хай копають». Зрештою, той львівський жевжик має рацію: вбивство від нього нікуди не дінеться.
— Гаразд, хлопці, домовилися, — начебто вагаючись, відповів слідчий. — Я завтра повезу тітку до Верховини на тиждень, а як повернуся, то підключуся до справи. Буде щось серйозне — відразу телефонуйте.
— Обов’язково! — майже щиро пообіцяв Белей.
Уже коли втрьох поверталися машиною Левинського в село, Андрій весело підморгнув Колі-дільничному:
— А що, начальнику, чи не казав я тобі, що той протокол про природну смерть голови ще боком вилізе?
Коля тільки люто блиснув чорними очима на Левинського і вже всю дорогу до самого села мовчав.
* * *
Вони сиділи й мовчки пили каву. Після всіх сьогоднішніх процедур їсти зовсім не хотілося. Кожен думав про своє. Нарешті Белей підняв голову й окликнув Левинського, який, здавалося, думками був страшенно далеко:
— Про що міркуєш?
Андрій так замислився, що аж здригнувсь, почувши людський голос. Поставив горнятко на стіл:
— Гадаю, Петрова Уляна мала-таки рацію.
— Ти про що саме?
— А про те, що просто так не кличуть суперниць у дружки, навіть колишніх.
— Вона сказала, — мовив Белей, — ніби то Максим її попросив, аби люди бачили, що між ними все скінчено.
— А чому та погодилася бути дружкою? Тобі не видається це дивним?
— ?
— Подумай сам, Ростику. Хто такі дружки на весіллі? Вони ж не просто супровід молодої, вони немовби певне красиве тло, на якому ще більше виблискують її краса та достоїнства. А тепер дивися: дівчина, яка любила хлопця й була ним покинута, погоджується стати тлом для тої, заради кого її ж і кинули.
Белей і собі задумався:
— Справді дивно. Треба буде поговорити з тою дружкою. Як там її звуть?
— Настя Дідух. Та я сумніваюся, що вона скаже правду.
— Чому?
— Бо жінки не люблять говорити про деякі речі. Оксана-он також не відповіла на твоє запитання?
— Не відповіла, бо в чомусь замішана, — запевнив Ростик.
Однак Левинський заперечно похитав головою:
— Ні, тут річ або в жіночих гонорах, або у великій любові.
— Ти сам собі суперечиш. Якщо йдеться про кохання, то в Оксани були всі підстави відправити на той світ нареченого.
— А далі? — не погодився Левинський. — Невже ти думаєш, що вбивство Максима відкрило б їй двері до одруження з Іваном?
— Не знаю. Легше було б, звичайно, просто втекти з Матвіїшиним — і, як кажуть, най ся діє воля Божа.
— Отож-бо, — погодивсь Андрій.
— Хай там як, — зауважив Ростик, — нам треба буде поговорити з кількома людьми. По-перше, розпитатися в Насті, що її сподвигло погодитися бути дружкою; по-друге, з’ясувати у вдови, що робив голова після того, як вони повернулися з іменин; по-третє, зустрітися з ворожкою і спробувати дізнатися, кому й чим вона допомагала останнім часом.
— Є ще й четверта кандидатура на розмову, — вставив Левинський.
— Хто?
— Заарештований Івась. Якщо Оксана хоче взяти його вину на себе, значить намагається в чомусь прикрити хлопця. Тобто є якась таємниця, котра змушує їх діяти таким чином. Дивися, вони ж обоє свідомо погоджуються на роль убивць Максима. А це значить, що вони обоє невинні...
— Або думають одне на одного, — перебив друга Ростик.
— Або хочуть заплутати слідство. З кого почнемо?
Белей трохи подумав і вирішив:
— Із вдови?
— Чому? — здивувавсь Андрій. — Думаєш, вона щось знає?
— Ні, — розсміявся друг, — вона найближче живе.
Левинський також розсміявсь — і раптом, уже цілком серйозним тоном, спитав:
— Ростику, ти пригадуєш, у тому сховку голови я знайшов іще й гроші?
Друг уважно подивився на нього:
— Не тільки пригадую, а й чекав, коли ти про це заговориш. Невже тобі знадобилися ті гроші?
— Ні! Ти що?! На свої потреби я достатньо заробляю.
У мене є інша ідея.