Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 20 из 45

— Думав. Але я бачив, який він мав вигляд. Я свого часу практику в морзі проходив, патологоанатомом. Так от, там я надивився усілякого. І вже думаю, що точно відрізню природну смерть він насильницької. Звичайно, було б добре, якби його взяли на розтин. Тоді стовідсоткова гарантія. Та я вже тобі казав: згідно з тим протоколом, що його оформив Коля-дільничний, розтин не проводять. Це хіба ти можеш розпорядитись. Але тепер, після того як його поховали, на ексгумацію потрібен буде дозвіл прокурора.

— Так, знаю, — погодився Ростик. — І мушу тебе засмутити: такого дозволу нам ніхто без екстраординарної причини не випише. Усе, що нам із тобою може вдатися, — це довести наявність фінансової афери. Але не вбивства. Доказів малувато. Поза тим мене турбує ще й інше.

— Що саме?

Ростик думав, автоматично смикаючи себе за вухо (Левинський знав, що цей жест означає в друга велику розгубленість).

— Як я знаю зі свого вже чималого кримінального досвіду, — зауважив Белей, — отруту зазвичай використовують жінки. Це не чоловічий спосіб убивства.

— А ти не припускаєш, що він іще й найпростіший? — резонно зауважив Андрій. — Сам бачиш: отруєння буває дуже схожим на звичайну смерть, докази знайти важко, якщо немає свідків.

— Так, маєш рацію, — погодивсь оперативник. — А можеш хоча б приблизно сказати, що то була за отрута?

Тепер настала черга Левинського задуматися.

— Перше й наразі єдине, що мені спадає на гадку, — цикута або наперстянка. В обох випадках отруєння також супроводжується судомами й загальним задерев’янінням тіла, викоченими очима... Та й у домашніх умовах їх добути неважко. Мене трохи спантеличує трохи почорнілий язик, але це може бути й побічний ефект.

— А ти зумів би видобути цю отруту? — спитався Ростик.

— Якби добре помучивсь і був украй обережним, то зумів би й ти. До речі, симптоми від такого отруєння часто схожі на інсульт або навіть інфаркт.

— Просто й геніально, — підсумував Ростик. — Але без розтину, ми все одно не знатимемо напевне.

Левинський погодився.

Вони посиділи в ресторані години до восьмої, а потім вирушили в бік хати. В село заїхали вже затемна, близько десятої. Левинський завернув на подвір’я до баби Ганни (та вже його чекала, вони ще вчора про все домовилися), поставив машину, а далі городами, навпростець — до обійстя Ковальчуків. Але тихо наблизитися їм таки не вдалося. Ще здалеку вони почули страшний крик, який стояв на подвір’ї Левинського:

— Вбили! Вбили! — зойкала не своїм голосом тітка Марина.

Чоловіки підхопились і чимдуж побігли туди. На подвір’ї було повно люду, перед коморою стояла тітка Марина вся заплакана, на долівці комори лежав її скривавлений чоловік Михайло. Збоку люди тримали за руки переляканого, але доволі злого Дмитра Ющишина.

— Що ж ти, падло, зробив?! — кричала до нього тітка. — Чоловіка мені збавив, дітей сиротами зробив. Чим він тобі завинив?!

— Хай віддасть що не його, — прошипів крізь зуби Дмитруньо-адвокат.

Левинський миттю кинувся до дядька Михайла. На щастя, той був іще живий, але непритомний.

— Води! — крикнув Андрій до людей.

Хтось миттю подав відро, і Левинський одним махом вилив його на дядька. Той злегка поворухнувся.

— Тітко Марино, там у хаті, на поді, самогон. Принесіть його, швидше! — командував далі Андрій.

Тітка метнулась у дім і вже за секунду повернулася з пляшкою горілки. Андрій витягнув корок, злегка підняв потерпілому голову й дав ковтнути з горла. Дядько Михайло скривився, закашлявся й розплющив очі.

— Слава тобі, Господи! — кинулася до нього тітка Марина. — Михасику, рідний, що тобі? Ти живий? Подивися на мене.

— Живий, живий, — заспокоїв її Андрій. — Перенесіть його до кімнати, — звернувся до чоловіків.

Кілька осіб обережно підняли Михайла й занесли в ковальчуківську хату.

— Кладіть сюди, — показав їм на ліжко Левинський. — Це якийсь дурдом із тою коморою, — прошепотів він стиха до Ростика.

— А що з ним? — запитали дядьки, показуючи на Дмитра-адвоката.

— Зачиніть його поки що в коморі, — скомандував Ростик.

Чоловіки перезирнулись, але не спішили виконувати наказ незнайомця, аж поки їм не кивнув головою Левинський, мовляв, робіть що сказано. За хвилю Дмитро Ющишин уже був замкнутий. Дядько Михайло поволі прийшов до тями. Андрій обробив йому на голові рану, яка, на щастя, виявилася неглибокою. Видно, коли падав, подер чимось гострим вухо, адже багацько крові було саме звідти.

— Скажи, аби всі вийшли, — шепнув Ростик Андрієві, — треба його на самоті допитати, що ж там сталося.

— Люди добрі, — звернувся Левинський до присутніх, яких чи не з десяток набилось у тісну кімнату. — Вийдіть, будь ласка. Потерпілому треба спокою.

— Я нікуди не піду! — категорично заявила тітка Марина.

Ростик лише махнув рукою: хай лишається.

— Добре, тітко Марино, побудьте з нами, але сядьте он-там у кутку й не заважайте. Це мій друг зі Львова, — показав Андрій на Белея, — він слідчий. Ми хочемо допитати вашого чоловіка, але ви тримайте рота на замку, бо біда буде.

Тітка Марина захоплено подивилася на Ростика. Видно, вона також надивилася всіляких кримінальних серіалів, і тепер, як пів-України, обожнювала оперативників, біда, що російських. Вона чемно примостилась у кутку, але щосили витягнула шию в бік чоловіків, аби не пропустити жодного слова.

Левинський схилився над потерпілим:

— Дядьку Михайле, ви мене впізнаєте? Це я, ваш сусід, Андрій Ковальчук. А це мій друг зі Львова, не бійтеся його. Розкажіть нам, що з вами сталося?

— Не знаю, — ледь чутно відповів дядько. — Я зайшов у комору, нахилився над ванною, а тут ззаду як трісне мене якась холера по голові. Пам’ятаю лише, вхопився за ванну — і все.

— Так-так, — швидко додала тітка Марина, яка не мала права брати участь у допиті. — Завдяки тій ванні я і почула, що тут щось діється. Знала, Андрійку, що ти з дому поїхав, — а тут такий галас. Пригадала, як казав мені, що злодії до комори добиралися. Я баняки кинула — й бігом сюди. Прибігаю, аж дивлюся: Михась мій скривавлений лежить, а Дмитро малий підлогу, як навіжений, зриває. Побачив мене, вхопив макогона, видно, ним і Михася мого вдарив, та й до мене. Я — в крик і на вулицю. А тут і хлопці мої прибігли з колегами, вони в хаті на комп’ютері сиділи. Скрутили того бузувіра, і люди надбігли... До речі, Андрійку, ти ж казав, що будеш дуже пізно? — вже підозріло спиталася тітка Марина.