Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 19 из 45

Для Левинського все вже було очевидним: суть злочину, схема реалізації. Залишалося єдине питання: хто і за що вбив голову? Може, якийсь покривджений родич, котрий утратив хату чи землю в селі через аферу з фондом? Але, в принципі, як добре копнути, цю оборудку можна було викрити й без убивства. До того ж смерть голови нічого не змінювала в майнових справах покривджених. Ба більше, живий голова вигідніший за мертвого, бо тоді справді ще можна щось повернути... Мабуть-таки, річ у грошах. Може, небіжчик щось собі перекомбінував і залишив більше, ніж треба. Тоді, найімовірніше, вбивця — або молодий адвокат, або чеський партнер. Але ні одного, ні другого в селі на той час не було. «Чи таки був?» — несподівано перебив сам себе Левинський. Справді, жодних гарантій щодо відсутності когось із гіпотетичних убивць на момент злочину в селі у нього не існувало. Ну, хай чех — чужинець, його точно хтось примітив би. Але щодо адвоката, то тут треба ще покопатися.

Отак роздумуючи, Андрій поволі повернувся до своєї господи. Там його вже чекали тітка Марина з вечерею та кілька пацієнтів. Не мав бажання їх приймати. Хотів подзвонити Ростику, попросити, аби той приїхав-таки сюди й спробував розібратися, що ж сталося. Левинський відчув, що голодний. Попросив пацієнтів, аби хвильку зачекали, й пішов у хату щось перекусити.

— Де ти був? — спиталася тітка Марина, накриваючи чи то пізній обід, чи то ранню вечерю.

— Ходив трохи прогулятися.

— Я думала, ти на поминки прийдеш.

— Чого б мені туди йти? — здивувавсь Андрій. — Я ж там нікого не знаю, та й без мене людей було. Як удова?

Тітка Марина скрушно зітхнула:

— Тяжко їй, небозі. З одного боку, несолодко було з головою, а з другого — як без господаря? Та ще й діток четверо. Дуже побивалася за ним. А тут іще й той гармидер.

— Який гармидер?

— Та спершу Коля-дільничний добре потягнув і почав допитуватися, хто в нього «вещественні доказательства краде», так до всіх досіпався, що ледве утихомирили. А потім Максим Валянок з Івасем Матвіїшиним побився. Прямо-таки на подвір’ї в голови.

— Це з якого дива?

— Та ж Івась вовком на Максима дихає, що той Оксану за жінку бере. Любить її дуже. От і сказав йому, мовляв, не з любові ти одружуєшся, а борги віддаєш. А ще додав, що Бог добрий, тож він іще дочекається, коли й Максима, як голову, понесуть. Отоді й він з Оксаною одружиться.

— Що, так і сказав? — уточнив Левинський.

— Так і сказав. Після того Максим заїхав йому кулаком межи зуби, а там пішло одне за одним, ледве порозтягалися.

— Тітко Марино, ви справді думаєте, що Івась Максимової смерті хоче?

— Ні, не думаю. Івась — добра дитина, а спересердя й за чаркою всяке можна ляпнути. Знаєш, якби в тому селі помирали всі, кому бажають смерті, то вже й села давно не було б.

— Зрозуміло, — більше сам до себе, ніж до тітки Марини, мовив Левинський. — А про які це «вещественні доказательства» говорив Коля-дільничний?

— Та Бог його знає, п’яне ж, непонятно, що мав на увазі. Казав про ключ якийсь, а що за ключ і до чого той ключ... Ет, — махнула рукою тітка, — п’яне є п’яне, що з нього візьмеш!

Андрій швидко доїв обід і почав приймати пацієнтів. Із нетерпінням чекав, коли піде останній. Як тільки на подвір’ї стало безлюдно, вирішив негайно подзвонити Белею і врешті розповісти йому, що до чого.

Розмова була недовга. Ростик уважно вислухав Андрія і, навіть довго не роздумуючи, сказав, що завтра приїде. Понад те, він таки навів детальніші довідки щодо чеського засновника фонду і друзі на митниці підтвердили, що той не раз перевозив через кордон антикваріат, але всі документи завжди були в порядку.

— От тобі й відповідь, — сказав Ростик, — прибуток від нерухомості між собою ділили голова з Ющишиним, а від продажу антикваріату за кордоном він ішов чеху. Справді, єдиним питанням залишається хто й за що вбив голову.

Домовилися, що завтра по обіді Левинський зустріне Ростика на вокзалі в Яремчі, а потім разом вони повернуть у село.

Ніч минула спокійно. Вперше від часу свого приїзду Левинський як слід виспався. Ніяка холера тієї ночі по його коморі, домі чи обійсті не товклася. А коли й товклася, то дуже тихо. Про всяк випадок зранку зайшов у комору, але все було на місці, жодних слідів злодіїв. «Дуже добре, — подумав Левинський, — дуже добре!» Якщо все вийде за його планом, то сьогодні він накриє злочинців. Андрій пішов до тітки Марини і сказав, що по обіді прийому не буде, бо відразу після «ранкових пацієнтів» він вирушає у справах до Франківська. Потім заїде в Яремче, бо пізно ввечері приїжджає його приятель зі Львова. Буде вночі, не раніше другої, то щоб вона не хвилювалася, коли почує якийсь рух на подвір’ї. Окрім того, попросив приготувати щось їм перекусити й залишити в хаті. Як про нього питатимуть, то казати, щоб приходили завтра не раніше дванадцятої, бо вони з другом захочуть трохи виспатися зранку. Тож об одинадцятій — жодних прийомів.

Потім він обстежив усіх «ранкових пацієнтів» і поїхав у Яремче. Звичайно, справ у Франківську в нього не було. Основна думка, яку Андрій хотів донести до тітки Марини, а та вже донесе всьому селу (в цьому він не сумнівався), — що ввечері нікого не буде вдома. Натомість планував приїхати з Ростиком близько дев’ятої. Машину вони мали б поставити на подвір’ї баби Ганни, а самі — тихцем пробратись у дім і почекати, коли злочинці прийдуть по сховані скарби. Левинський пам’ятав, як дядько Гнат казав, що представники фонду мали приїхати післязавтра, тобто сьогодні. Отже, «товар» повинен бути готовий саме цього дня. Безсумнівно, це його хотів забрати голова й передати сьогодні Дмитрові Ющишину. А оскільки голова цього зробити тепер не зможе, то зробить адвокат. Андрій знав: тому вже передали, що голова помер у нього на подвір’ї, поруч із коморою. Отже, навіть коли Дмитро й не був поінформований про саму схованку, то вмить здогадається, де вона. Та й ключа в Колі-дільничного він теж, мабуть, поцупив. Цікаво, звідки про нього дізнався? А втім, якщо Гриць-фельдшер любить у барі потягнути зайвого й ляпати направо-наліво язиком, то й про ключ міг бовкнути. «Нічого, — тішив себе надією Левинський, — скоро все проясниться».

Белей був у Яремчі близько шостої. Спершу вони пішли до гуцульського ресторану, де Левинський детально розповів другові про всі події. Ростик уважно вислухав не перебиваючи. Потім спитавсь:

— А ти не думав, що причиною смерті голови могло й справді бути серце?