Страница 15 из 45
Уляна спохмурніла:
— Ти не думай, я не гуляща якась. У селі з таким не жартують, усі все відразу знатимуть. Я вже думала кудись поїхати, але як привезу звідтам дитину, то всі скажуть, що від когось чужого прижила. Навіть як із Петром поїду, то не повірять. Бо він не з одною в молодості гуляв, а жодна не залетіла. А тут така нагода!.. Я як почула, що ти приїхав у село, то відразу відправила Петра до тебе. Кажу, придумай щось, аби ми під серйозним приводом зустрілись. От він і придумав.
— Нічого не скажеш, молодці! — зіронізував Левинський. — А якщо нічого не вийде?
Уляна майже впритул підійшла до нього і легко поцілувала у щоку:
— То, може, ще раз спробуємо? Мені сподобалося.
Левинський категорично замотав головою:
— Досить, жодних експериментів більше. Знаєш, не дуже приємно почуватись у такій ролі.
— А ти не забивай голову дурницями. Тут тобі вільна природа, а не цивілізація на граніті. У нас над таким голову не б’ють.
Левинський злегка відсторонив від себе Уляну:
— У вас, може, й не б’ють над цим голову, а в нас за таке б’ють по писку, щиро кажучи. Давай-но краще проведу тебе, вже досить пізно. Не думаю, що Петро хвилюватиметься, якщо все так, як ти кажеш, але по ночах теж не слід самій шастати.
* * *
Андрій з Уляною пішли «направці». Спочатку мовчали, а потім раптом вона спиталася:
— Докторе, а правда, що нашого голову вбили?
Від несподіванки Левинський аж зупинився:
— Із чого ти це взяла?
— Та Петро нічого не хоче розповідати. Каже, серце — і все. А я знаю, коли він бреше.
— Не хочу тебе розчаровувати, але Петро говорить правду: від серця голова помер.
Проте Уляна все одно не вірила:
— Та як таке могло статися: був-був здоровий — і раптом від серця на той світ? Та в нього здоров’я було як у коня!
— Звідки знаєш?
— Аби всіх коханок обійти, треба мати потужне здоров’я!
— А що, багато мав?
— Скільки точно, не знаю, але що не одну, то таки факт.
— Бардак у вас якийсь, — щиро признався Левинський. — Якось усе так перемішано, що нічого не розбереш. Я думав, таке буває лише в місті... Що в селі ще люди якихось порядків дотримуються, а тут таке, що сам чорт ногу зломить.
— Та все тут зрозуміло, ти просто незвичний. Хоча мені теж таке не подобається, але ніхто не силує. Стефа — то його жінка. Він її любить, і четверо діточок мають. Хоч він і не дуже щедрий, але всі допильновані. До Анни ходить, бо то його коханка. Голова повинен мати коханку. А як Анни десь нема, то йде до Дарки. Тих, що подеколи проскакують, не рахую. Але любить він тільки жінку.
— То чого зраджує?
— Для авторитету. Кажу тобі, він голова, мусить.
— Але як йому з тою Анною добре, то чого не розлучиться й не вжениться з нею? Чи Анна не хоче, бо хто вас, жінок, знає?..
— Анна хотіла, ще й як хотіла, але голова — ні. Казав: «Нас зі Стефкою вінчали, вона мене й похоронить, або я її». От і вийшло, як казав: вона його ховатиме. Та водночас, — продовжувала Уляна, — Анні теж не було погано. Вона вдова, одну доньку має, то, дякуючи голові, не вельми журилася тим, із чого жити.
— Ти ж казала, що він був скупий.
— Скупий — то скупий, але коханка також за спасибі спати не буде.
— То, може, вона його любила?
— Ади любила! Роботи не мала. Не був би він голова, то в його бік і не глянула б. Тепер їй, звісно, не до шмиги буде. Треба думати, за що жити. Та й Стефці несолодко стане, як-не-як, четверо дітей. Та, може, щось їм лишив покійний?
Довівши Уляну до хати, Левинський вирішив повернутися довшою дорогою, тією, що її називають «офіційною». Ніч була тепла, зоряна, спати йому не хотілось, от і рушив він униз шляхом попри церкву та цвинтар. Уже коли наближався до церкви, то побачив на дорозі невеликий гурт селян, які йшли, мабуть, від голови й зупинились обговорити останні події. Левинському не хотілося, щоб його бачили, аби не було зайвих розмов. Вирішив обійти людей через цвинтар. Він сам був не з боязливих, тому швидко перестрибнув через низьку огорожу й покрокував поміж могил навпростець.
Ішов поволі й розглядав поховання. Раптом подумав, що треба підійти до діда з бабою, подивитися, чи там усе гаразд. Могили були поруч. Андрій розгледів невеличкий ослінчик і вирішив трохи посидіти. «Треба буде службу Божу замовити і свічки поставити», — подумав. Уважніше кинув оком на могили. Там усе було чисто й прибрано, дякувати тітці Марині. Помітив невеликий бур’ян, нахиливсь, аби його зірвати, — й раптом почув якісь приглушені голоси. Вони долітали з-за сусіднього поховання, яке було начебто трохи за горбком. Левинському стало цікаво, хто ще крім нього тут товчеться? Не розгинаючись, він поволі підліз до краю горбка і ледь-ледь виглянув. Там стояли чоловік і жінка. Точніше хлопець і дівчина. «Нічого собі, місце для побачень», — подумав Андрій. Він іще трішки підтягнувся до краю горбка і став чути краще, про що ті говорять. У чоловікові Левинський раптом упізнав Максима Валянка. Хоч і не бачив його бозна-скільки, той зовсім не змінився. Дівчина була незнайома й чимось стурбована, а Максим, видно, її заспокоював:
— Не журися, все буде добре, я тобі обіцяю.
— Та як я із цим житиму? — ніяк не втихомирювалася та. — Як я людям в очі дивитимусь. Ану ж хтось дізнається?
— Та хто дізнається? Рік-два поживемо тут, а потім звіємося геть, і шукай вітра в полі.
— А коли знайдуть?
— Не знайдуть. Поїдемо в Італію, я знаю, де там можна сховатися.
Тут почувся п’яний спів сторожа, що жив поруч із цвинтарем і вийшов справити малу нужду. Максим із дівчиною швидко переглянулись і подалися геть. Левинський також відповз назад і, злегка пригнувшись, швидко попрямував в іншу сторону. «Що вони мали на увазі?» — думав.
Коли повернувся додому, то побачив на мобілці пропущені дзвінки від Ростика. Хоч і було доволі пізно, все-таки перетелефонував:
— Не спиш? — спитався Левинський.
— Сплю, — чесно відповів Белей. — Де тебе носить?
— Мусив трохи вийти, а телефон на столі лишив. Перепрошую.