Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 14 из 45

— Не треба просто зараз. До вечора буде супер. Але набирай мене кілька разів, бо тут зв’язок паскудний.

— Домовилися.

Левинський справді не хотів усього розповідати другові, бо ще до кінця не був певен у своїх підозрах. Однак шостим чуттям відчував, що справа нечиста. А що, коли люди самі добровільно вручали голові ці дарчі? Тут навіть на шахрайство не потягне... Хоча щось йому підказувало, що шахрайство явно було. Андрій дістав із кишені список осіб, які останнім часом оформили дарування на фонд. Майже всі імена незнайомі, треба з чогось починати. Чоловіки, жінки... Левинський вибрав навмання першу-ліпшу особу й вирішив завтра після похорону піти до неї та щось вивідати. А вже лише після того, як буде потреба, викликати свого друга.

Пацієнтів прийшло небагато. Та й то здебільшого люди, які хотіли на власні вуха почути деталі знайдення мертвого голови. Спершу вигадували якусь незначну болість, а після опису доволі сумнівних симптомів переходили до розпитувань про минулу ніч. Левинський добре бачив цю хитрість, але також вирішив із неї скористатися. Він уважно вислуховував удаваних хворих і собі розпитувався про голову. Всі відомості зводилися майже до одного: той був людиною доброю, але скупою; допомагав кожному, якщо це не торкалося його гаманця; в гречку скакав, але жінку любив (останнє було трохи дивно для Левинського, але Бог з тим); привів у село міжнародний фонд, і з цього була людям поміч. Утім, кілька пацієнтів допускали думку, мовляв, голова теж повинен був щось мати з того фонду, «бо ж не дурень останній!». Андрій питався, може, голова кого скривдив і той мав на нього зуба, але всі пацієнти як один розводили руками й казали, що начебто ні. Єдине, на що нарікали, що голова пускав до села «чужих». Багато земель та обійсть було продано немісцевим, але водночас хіба він винен, як покійні ґазди самі так хтіли?

Левинський подивився на годинник. Було вже по сьомій. Подумав, що пора прикривати «кабінет», бо скоро Уляна прийде. Не бажав, аби її бачили. Вже на власному досвіді переконався, що тут достатньо вітру під носом, аби здійнялася буря.

Уляна з’явилася близько дев’ятої. На ній була модна сукня блідо-зеленого кольору, який дуже пасував до її очей. Швидко ввійшла в дім і звабливо усміхнулася.

— Може, не чекав? — спитала, лукаво граючи очима. Левинський теж усміхнувсь, але іронічно:

— Чому ж не чекав? Чекав. І ти це чудово знаєш.

— Звичайно, що знаю. І що ти на мене дивишся як баран на нові ворота. Приймай гостю.

— Так ти в гості чи на консультацію? — продовжив тим самим тоном Левинський.

— Одне другому не шкодить. Зготуй-но мені доброї кави, я принесла пляцка медового. Сама сьогодні спеціально для тебе спекла.

— Петрові хоч дала спробувати?

— Чому ж не дала? — здивовано спитала Уляна. — Життя життям, а чоловік на першому місці.

— Та ж він каже, що ти феміністка?

— А що йому казати, коли так простіше?

Левинський, не розуміючи про що та, уважно подивився на Уляну. Гостя сумно всміхнулася:

— Не дивися на мене. Готуй каву й сідай, зараз усе розкажу. І миску якусь дай та ножа, аби пляцок порізати.

Левинський подав їй тарілку, ножа й дерев’яну дошку для пляцка.

— У мене ще малина є. Хочеш?

— Хочу. Давай.

Андрій поставив на стіл малину, запарив у горнятках каву й сів навпроти Уляни.

— Боїшся сідати поруч? — усміхалася самими кутиками вуст гостя.

Левинський нічого не відповів, натомість запитав:

— Ти не пояснила, чому Петрові так «простіше»?

Уляна якийсь час мовчала, наче роздумуючи: говорити чи ні. Нарешті зважилася:

— Річ не зовсім у мені. Ми вже сім років із Петром одружені, а дітей, як бачиш, немає.

— Хіба це проблема в наш час? — здивувавсь Андрій. — Дитину можна взяти, а не хочеш — є штучне запліднення.

— Ні, тільки не це! Не хочу ніякої хімії. І брати не можемо, все село засміє.

— Не розумію, з чого тут сміятися?

— Та як із чого? — здивувалась Уляна. — Петро ґазда на все село, а як чоловік неспроможний.

— Звідки знаєш? Може, це в тобі проблема?

— І ти туди ж! — спересердя вигукнула Уляна. — Свекруха так само думає. Бігає через день до старої Параски, зілля мені різне підливає. А воно помагає як колесо без воза.

Потім знову трохи помовчала й додала:

— Ми з Петром до Львова їздили, перевірятися. Кажуть, що причина в ньому. Мама його не вірить. Каже всім, ніби то я така феміністка, що дітей не хочу. І взяти нам із дитбудинку не дозволяє. А ти ж знаєш, як воно є. Хата, обійстя, земля — все на свекрусі. Каже, як усиновимо дитину, то все під монастир віддасть. Я вже думала взяти й родити від когось, але в селі не можна. Всі знатимуть, чиє воно.

— Зрозуміло. Думаю, вона перебільшує. Але чим я можу тут зарадити?

Уляна трохи помнулася, малим ковтком спробувала, чи настоялась кава, й нарешті зізналася:

— Ми тут із Петром подумали й вирішили, що таки треба свою дитину мати. Якщо Петро не може, то хай уже я народжу. Але треба, щоб від когось чужого...

Тут до Левинського поволі почало доходити, в чім справа:

— Уляно, це не до мене.

Вона вся залилася червоною барвою і мало не крізь сльози спиталася:

— Але чому? Чи тобі шкода? Чи, може, хворий?

Левинський заперечно похитав головою:

— Ні, не шкода, і не хворий. Але Петро — мій друг. Та і як я житиму, знаючи, що десь є моя дитина?

— А ти про це не думай! Їй буде добре. Петро каже, що виховає як свою і жодним словом мені не дорікне.

Андрій вражено поглянув на Уляну:

— То Петро знає?

Вона нічого не відповіла, тільки мовчазно кивнула. Потім промовила:

— Не треба було тобі казати. Якби не знав, то, може, щось і вийшло б... — і раптом розплакалася.

У Левинського серце опустилося. Він страшенно розгублювався, коли плакали жінки. Сів поруч і спробував її заспокоїти. Але тут раптом Уляна обвила його руками й так поцілувала, що земля втекла з-під ніг. Андрій іще зробив останню спробу це все зупинити, але все пішло коту під хвіст. Через півгодини вже все було по всьому. Уляна щасливо сяяла. Він чудово розумів, що його використали на рівному місці, але було запізно. Ні, це якесь божевільне село! Одна надія, що з того нічого не вийде...

Уляна стояла перед невеличким дзеркалом і ретельно вкладала волосся, аби ніхто нічого не здогадався. Поправила сукню на грудях, обернулася до Левинського й посміхнулася своєю лукавою посмішкою:

— Ти чудовий коханець.

Андрій також устав і привів себе в порядок:

— Дякую. Сподіваюся, ти нечасто такі експерименти проводиш?