Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 12 из 45

Тепер зрозуміло, чого сюди так тягнуло голову. У старій забутій хаті Ковальчуків той улаштував собі схованку. Несподіваний приїзд Левинського перебив усі його плани. Йому конче щось було потрібно забрати звідси, і то якомога швидше. А оскільки Андрій майже не виходив із дому, голова вирішив знову спробувати щастя вночі, коли той буде на іменинах у Петра. Усе, здавалося, йшло за планом, якби не отруєння. Очевидно, коли голова ще йшов сюди, він почувався добре або відносно добре. Уже тут, на місці, йому різко погіршало, отрута почала інтенсивно діяти — і от, капець. Але кому потрібно було його труїти? Може, конкурентам? Може, ще хтось дізнався про схованку й хотів перехопити добро, тому він швидко вирішив це все переховати? Або навпаки: голова мав комусь передати скарб найближчим часом, а присутність Левинського ламала його плани?.. Хай там як, вирішив Андрій, це все потрібно переховати деінде. А дошки покласти акуратно назад — і мовчок. Події самі дадуть себе знати. Головне, щоб тепер не втруїли ще і його...

Левинський швиденько постелив на місце дошки, забрав усе добро в дім і почав його уважно вивчати. У залізній коробці лежали документи на всі знайдені предмети, окрім старої ікони святої Катерини. «Мабуть, крадена», — вирішив Андрій. Також серед паперів знайшлося кілька дарчих на ім’я благодійного фонду «Крила надії». Вони були на землю й хати. Усі — оформлені згідно з чинним законодавством. Левинський узяв аркуш паперу й ретельно занотував прізвища тих людей, що підписали дарчі. А ще порахував гроші: рівно двадцять тисяч гривень і десять тисяч доларів. Скільки коштували старі монети, ікона та старовинний хрест, лише Богові було відомо: очевидно, що недешеві. «Що ж це за фонд такий? — дивувавсь Андрій. — Треба розпитати місцевих і пробити його по інтернету. Завтра за це й візьмусь. А ще слід зробити детальний опис знайденого».

Закінчивши опис, Левинський склав усе акуратно у велику коробку від хлібопічки, що її залишила Наталка, й запхнув під сидіння в машині. Сумнівно, щоб тут шукали. Після того нарешті пішов спати. І доволі вчасно, бо вже видно було, як до хати голови починають стягуватися люди, поспішаючи на власні очі пересвідчитись у тому, що сталося.

* * *

Прокинувся Левинський, коли сонце успішно минуло полудень. Якби не тітка Марина з обідом, спав би й довше. Одначе сусідка, переймаючись не так Андрієвим голодом, як бажанням почути новини з перших вуст, термосила його за плече, не залишаючи жодного шансу поніжитися ще хоч трохи:

— Андрію, дитино, та скільки можна спати! Борщ-он прохолов, та й голубці вже не ті будуть...

Кленучи про себе й борщ, і голубці, Левинський поволі підвівся з лежака:

— Дякую, тітко Марино, дайте-но вмиюся. Котра вже година?

— Давай, давай, уже по другій, — торохтіла мисками по столі тітка. — Скільки ж можна?!

— По другій? Мати Божа! — здивувався Левинський. — А як пацієнти?

— Та які пацієнти?! Всі на подвір’ї в голови сидять. Така біда сталася. Тих кількох, що прийшли, я відправила геть. Сказала, що ти трудний, бо вчора був на іменинах, хай десь на четверту приходять.

Тітка Марина накрила на стіл, заварила міцної кави і зручно вмостилася край стола, чекаючи на цікаву оповідь. Однак Андрій не дуже поспішав ділитися новинами. Краєм ока кинув на машину, чи все гаразд. Та, здавалося, ніхто її не чіпав. Бачачи, що він мовчить, тітка вирішила першою почати розмову:

— Ну, Андрійку, Бог би тебе любив! Відколи приїхав, щодня маємо якісь новини.

— Я не так давно приїхав, лише дві доби, — скромно поправив її Андрій. — І взагалі я тут ні до чого. Голова міг спокійно вмерти й без мого приїзду.

— Атож, міг, міг, — швидко погодилася тітка. — Але так несподівано та ще й у тебе біля хати...

Левинський подивився здивовано:

— Тітко Марино, тільки не кажіть, що то я його вбив.

— Та Бог з тобою, — замахала руками сусідка на Андрія. — Просто той ніколи на серце не жалівся, а тут маєш.

— Усі під Богом ходимо, — обережно мовив Левинський. — Часом думаємо, що з нами все гаразд, а воно й не так насправді. Тітко Марино, а розкажіть мені, будь ласка, що за людина був голова?

— Чого питаєш?

— Просто цікаво.

Тітка на якусь мить задумалася:

— Тяжко сказати. Господар був — це точно. Але такий скупий, що зимою снігу не випросиш. Четверо дітей жінці склепав, а вона ледве кінці з кінцями зводить.

— То, може, грошей не мав? — розмірковував Левинський.

— Раніше, може, й не мав, а як зв’язався з міжнародним фондом, то дещо з’явилося, бо й машину собі купив.

— А що то за фонд? — поцікавивсь Андрій.

— Назви не пригадаю, але допомагає самотнім, літнім людям.

— То гадаєте, що він на тому фонді трохи руки грів?

— Не думаю, щоб дуже грів, — роздумувала тітка Марина, — бо одному хату поремонтували, іншому — дах перекрили. А старій Янисі операцію на катаракту оплатили. Хоча щось-то він і мав з того. Боже, Боже, — журилася тітка Марина, — з чого та бідна Стефця житиме? Четверо дітей як горох, одне менше за друге. Найстаршому ледве дванадцять літ буде. А сама вона жінка добра, стільки витерпіла тому скурвому сину.

— Що саме витерпіла? Бив її чи пив? — далі обережно розпитував Левинський.

— Та ні, в гречку любив скакати. Мав по кілька коханок нараз.

— Коханки грошей потребують, — резонно зауважив Левинський.

— Не обов’язково, — заперечила тітка Марина. — Він же голова, то міг ще й іншим чином бути корисний. Тій довідку зробив, тій путівку в Трускавець підкинув, а тій фуру дров направив. Одним словом, жінки в нас невибагливі, їх багато чим можна задобрити. Але ти мені краще скажи, як то було? Справді від серця помер чи хтось по лобі дав?

— Та ні, від серця-таки (Андрій вирішив до пори до часу також триматися цієї версії). А що були такі, що хтіли по лобі дати?

— Такі завжди знайдуться. Чи ти коли бачив, аби до якоїсь людини хтось не мав якогось жалю?

— Ні, не бачив, — погодивсь Андрій. — А коли похорон?

— Та вже завтра. Спека така надворі, чого його тримати? Мусиш також прийти, бо він добре твого діда знав, та й сусід майже. Ой, недобре це, коли на одному тижні й похорон, і весілля.

— Яке весілля? — не відразу зрозумів Андрій.

— Ну, та ж Максим Валянок жениться. Хіба я тобі не казала?

— Так-так. Уже згадав. Сподіваюся, на весілля мені йти не треба...

— Та як собі хочеш. Коли офіційно не запросили, то можеш і не йти, — тітка Марина встала й почала збирати посуд. — Давай сюди тарілки. Попий іще кави та відпочинь трохи. Скоро пацієнти прийдуть.