Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 11 из 45

— Ви що, рухали труп? — підозріло подивився поліцейський на Андрія.

— Ми лише хотіли подивитися, хто то, — винувато відповів Петро.

— От і побачили на свою голову. До речі, хто перший побачив і о котрій точно годині?

— Ми обидва одночасно, — тепер уже говорив Левинський. Це було десь близько третьої. На той момент він уже був мертвий години зо дві-три, але не довше.

Дільничний здивовано зміряв очима Левинського.

— Звідки знаєш?

— У мене медична освіта.

Раптом обличчям поліціянта пробігла якась думка: — A-а, понятно. То ти цей львівський доктор, що в нашого колеги хліб забирає, — і показав рукою на фельдшера.

— Hi в кого я не забираю хліба, — обурився на таке звинувачення Андрій. — Люди самі йдуть, кажуть, що один лікар на п’ять сіл.

— І що? А де медична етика? — не поступався дільничний.

Але тут втрутився сам фельдшер:

— Колю, помовч, ніхто в мене нічого не забирає. Дякую, що поміг, адже це не надовго? — запитально подивився він на Левинського.

— Ні, не надовго. Якщо Бог буде добрий, то за два тижні мене вже тут не буде, — категорично заявив Андрій.

— Що ти маєш на увазі? — знову підозріло подивився на нього дільничний Коля.

— У відпустці я! — визвірився на нього Левинський. — Ні дня тут не залишуся!

— То тобі в нас смердить?! — почав заводитися Коля-поліціянт. Тільки тепер Левинський допер, що від того добряче тхне місцевим самогоном. Він уже набрав повні груди повітря, аби щось відповісти, як між ними став Петро.

— Хлопці, ви чого пургу женете! У нас тут покійник, а ви з’ясовуєте, чий сарай кращий?

Хоч як дивно, ці слова таки подіяли на Колю-дільничного. Він схилився над тілом, трохи його пооглядав, а тоді кивнув до фельдшера:

— Ану, Грицю, перевір діагноз львівського доктора. Щось мені ніяк не хочеться криміналу.

Фельдшер Гриць уважно схилився над тілом і після кількох хвилин огляду цілком підтвердив слова Левинського. Він теж не сумнівався, що причиною смерті голови стала отрута.

Коля-дільничний уважно вислухав фельдшера, кілька хвилин подумав, витягнув блокнот і почав писати: «Сьогодні, 13.07, приблизно о 3:00 ранку двома громадянами, Левинським Андрієм...»

— Як тебе по батькові, докторе:

— Маркіянович.

Коля продовжив: «...Андрієм Маркіяновичем та Коцюбою Петром Васильовичем, був виявлений труп голови села Ющишина Володимира Петровича. За свідченнями місцевого фельдшера Вовка Григорія Миколайовича, смерть настала внаслідок зупинки серця. Слідів насильницької смерті не виявлено».

— Що значить «слідів насильницької смерті не виявлено?!» — обурився Левинський. — Та ми ж обидва посвідчили.

Коля-дільничний тяжко зітхнув:

— Докторе, ти мені тут криміналу не розводь. У мене пристойне село, а не Верховна Рада. Ну, сам подумай, кому треба було травити голову? Наїде зараз купа інспекторів із району, а в людей тут мак на городах, самогон, обрізи незареєстровані в стодолах... Та мені життя не буде. Так що підписуйте папір і не мороч нікому голову.

— А що він робив під моїм вікном? — не втихомирювався Левинський.

— Дорогу скорочував, — навіть не мигнув оком Коля. — Онде його хата через два двори, — показав рукою кудись униз.

— А ключ від моєї комори? — випалив останній аргумент Левинський.

Поліціянт на секунду замовк:

— Який ключ?

— У нього в руці був затиснутий ключ від моєї комори.

— Ану покажи.

Левинський простягнув дільничному ключа. Той узяв його й почав безпорадно крутити між пальців.

— Чувак, ти розумієш, що це вещественное доказательство. Ти якого хрена його забрав?

— Забрав, бо від моєї комори.

— Звідки знаєш?

Тоді Левинський коротко розповів про пригоду минулої ночі. Коля уважно вислухав, сховав ключа до кишені і простягнув свій блокнот та ручку Петру:

— Досить. Ключа я залишу в себе. Як іще щось спливе, то дам ділу хід. А зараз підписуйте.

Аж тут раптом закомизивсь і Грицько-фельдшер:

— Коль, а може, справді в район повідомити?

— Я тобі повідомлю! Я їм тоді все про тебе розкажу!

Після цих слів Грицько швидко підписав протокол і передав ручку Петрові. Петро винувато подивився на Андрія:

— Вибач, друже, у мене також обріз незареєстрований, — і швидко підписав протокол.

Коля простягнув ручку Левинському, але той категорично відмовився підписувати.

— Ну, як собі хочеш, — пробурмотів під ніс поліціянт. — Мені й одного свідка вистачить. А з іншого боку, — практично розмірковував Коля, — як теє щось іще станеться, то буде привід почати слідство.

— Ага, станеться, і не сумнівайся, — вигукнув Левинський.

Коля докірливо подивився на нього:

— Докторе, я на твому місці помовчав би.

— Це чому? — здивувавсь Андрій.

Коля єхидно посміхнувся:

— Усі знають, що ти психів лікуєш і що приїхав сюди відпочивати, бо в самого припадок був. Хто психові повірить?

Левинський вражено поглянув на Колю-дільничного:

— Це хто тобі таку дурню сказав?

— А тут усі все знають, — а потім звернувся до Петра з Грицьком: — Ну що, хлопці, беріть покійника, віднесемо вдові, бо он зараз люди почнуть до церкви йти, то й не треба, аби зайве язиком плескали. А ти, докторе, лягай спати та відпочивай.

Гриць із Петром слухняно звалили собі на плечі тіло голови й понесли городами до його дому.

* * *

Тільки-но процесія з тілом голови зникла з виду, Левинський узявся до роботи. Знав, що не можна втрачати ні хвилини. Швидко відчинив комору й почав ретельну ревізію. Оскільки він уже двічі без жодного результату обшукував те приміщення, вирішив вдатися до крайнощів і зірвати підлогу. Спершу трохи походив по дошках і, виявивши, де найбільше гнеться, почав. Результат перевершив усі сподівання. Дошці вже на п’ятій перед Андрієвими очима з’явилися велика бляшана коробка, кілька старовинних ікон, позолочений хрест, давні монети, акуратно загорнуті в непромокальний пакет, і там-таки — пачки доларів. Здавалося, що це був сон...