Страница 89 из 93
— До літа ми знайдемо спосіб спекатися його.
— Ні! — різко кинула я, здивувавшись, як сильно ця ідея засмутила мене.
Мал, заскочений зненацька, зіщулився.
— Ми не можемо його спекатися, — пояснила я. — Це єдиний шанс Равки позбутися Тіньової Зморшки.
Це була правда, та не вся. Нашийник справді був нам потрібен. Він страхував нас від Дарклінґової сили та обіцяв, що одного дня ми повернемося до Равки і виправимо все. Але я не могла сказати Малові, що нашийник
належить
мені, що тепер оленева сила — частина мене і я не певна, що хочу відпустити її.
Мал уважно дивився на мене, насупивши чоло. Я згадала про Дарклінґові застереження, про похмурий вираз, який бачила на його та Баґхриному обличчях.
— Аліно…
Я спробувала підбадьорливо всміхнутися.
— Ми спекаємося його, — пообіцяла я. — Щойно зможемо.
Спливло кілька секунд.
— Гаразд, — сказав нарешті хлопець, та вираз його обличчя залишався настороженим. Потім Мал ко́пнув зібрану грудкою
ке
фту
носаком свого черевика. — А з цим що робитимемо?
Я подивилася на купку подертого шовку й відчула, як мене накриває хвилею люті та сорому.
— Спалимо, — запропонувала я.
Так ми і зробили.
Коли полум’я охопило шовк, Мал повільно по черзі повитягав із моїх кучерів решту золотих шпильок, аж доки волосся не впало на плечі. Хлопець ніжно відкинув його вбік і поцілував мене в шию, простісінько над нашийником. Коли я заплакала, він міцніше притиснув мене і не відпускав, поки від
кефти
не залишився тільки попіл.