Страница 88 из 93
Я відчула, як всередині мене підіймаються бульбашки істеричного сміху. Знала, що цей крок зробить мене більш схожою на нього.
— Якось ти благала мене про милосердя, — гукнув він над мертвими просторами Зморшки, перекрикуючи голодні крики потвор, яких створив власноруч. — То так ти собі уявляєш милосердя?
Чергова куля влучила в пісок за кілька сантиметрів від нас. «Так, — подумала я, коли всередині почала здійматися сила, — милосердя, якого ти мене навчив».
Я підняла вгору руку й змахнула нею, дозволивши сліпучій арці розітнути повітря. Тріск, від якого здригнулася земля, луною відгукнувся у Зморшці, коли пісочний скіф розколовся навпіл. Повітря наповнилося несамовитими криками й вересками ошалілих волькр.
Я схопила Мала за руки й накрила нас куполом світла. Затинаючись, ми побігли в темряву, і незабаром звуки боротьби стихли, щойно чудовиська залишилися позаду.
***
Ми вийшли зі Зморшки трохи південніше від Новокрібірска і зробили перші кроки землями Західної Равки. Полуденне сонце яскраво сяяло, трава на луці зеленіла й солодко пахла, але ми не зупинилися, щоб насолодитися всім цим. Ми були втомлені, голодні й поранені, та наші вороги не відпочивали, тож і ми не могли собі цього дозволити.
Ішли, аж доки не знайшли укриття в якомусь садку, й заховалися там до сутінок, остерігаючись того, що нас помітять і запам’ятають. Повітрям ширився насичений яблуневий аромат, та плоди були занадто маленькими й зеленими, аби їх можна було їсти.
Під нашим деревом стояло відро зі смердючою дощовою водою, й ми скористалися нею, щоб відіпрати найгірші плями з Малової брудної від крові сорочки. Намагаючись стягнути порвану тканину через голову, хлопець силкувався не кривитися, та важко було приховати глибокі рани, які на гладенькій шкірі плеча та спини залишили пазурі волькри.
Коли опустилася ніч, ми вирушили в похід до узбережжя. Я трохи переймалася, що ми можемо заблукати, та Мал навіть у чужій країні знайшов дорогу.
Незадовго до світанку ми підійнялися на пагорб і побачили простору Бухту Алхімії й мерехтливі вогні Ос Керво внизу. Ми знали, що слід зійти з дороги. Незабаром на ній зарояться крамарі й мандрівники, котрі неодмінно помітять порізаного трекера й дівчину в чорній
кефті
. Утім, ми не могли відмовитися від першого погляду на Справжнє Море.
За нашими спинами сходило сонце, рожеве світло зблиснуло на витончених вежах міста, а потім пролилося золотом на води бухти. Я побачила витягнутий порт, величезні кораблі, що танцювали на хвилях у гавані, а за ними синяву, синяву і ще трохи синяви. Здавалося, наче море безкрає й розтяглося аж до неймовірно далекого горизонту. Я бачила чимало мап. Знала, що десь там є земля, якщо кілька тижнів подорожувати, долаючи океаном кілометри. Та мені однаково паморочилося в голові від відчуття, наче ми стоїмо на краєчку світу. Від води дмухнув вітерець, доносячи до нас запах солі й туману та приглушені крики мартинів.
— Ось і все, — озвалася я нарешті.
Мал кивнув. Потім повернувся до мене й усміхнувся:
— Гарне місце для схованки.
Хлопець потягнувся уперед і торкнувся долонею мого волосся. Витягнув зі сплетених хвиль золоту шпильку. Я відчула, як кучерик вислизнув на волю й зазміївся шиєю.
— Це нам на одяг, — пояснив він, ховаючи шпильку в кишеню.
Ще вчора Женя закріпила мені волосся тими золотими шпильками. Я більше ніколи не побачу її, не побачу нікого з них. Серце смикнулося у грудях. Я не знала, чи Женя колись була мені справжньою подругою, та однаково сумуватиму за нею.
Мал залишив мене чекати на нього біля дороги, заховавшись між молодими деревцями. Ми погодилися, що буде безпечніше, якщо він піде до Ос Керво сам, але важко було дивитися, як він віддаляється. Хлопець порадив мені відпочити, та коли він пішов, я не могла заснути. Досі відчувала, як бринить у жилах сила, відгукуючись відлунням того, що я зробила в Зморшці. Я погладила свій нашийник. Мені ще ніколи не доводилося відчувати чогось схожого, і якась частина мене хотіла відчути це знову.
«А люди, яких ти там покинула?» — поцікавився голос у моїй голові, який мені розпачливо хотілося проігнорувати. Посли, солдати, гриші? Я фактично прирекла їх і навіть не могла бути певна, що Дарклінґ загинув. Чи розірвала його на шматки волькра? Чи помстилися нарешті загублені люди з Тульської долини Чорному Єретикові? А може, він саме цієї миті мчить до мене мертвими просторами Неморя, готовий розплатитися зі мною на власний розсуд?
Я здригнулася й узялася тупцяти туди-сюди, здригаючись від кожного звуку.
Надвечір я вже була переконана, що Мала схопили й запроторили за ґрати. Почувши його кроки та побачивши знайому постать, що з’явилася між деревами, я мало не схлипнула від полегшення.
— Якісь проблеми? — тремким голосом поцікавилася я, намагаючись приховати, як нервую.
— Жодних, — заспокоїв хлопець. — Я ще ніколи не бачив такого людного міста. На мене ніхто навіть удруге не подивився.
Він був убраний у нову сорочку і погано підігнаний плащ, а в руках тримав одяг для мене: схожу на мішок сукню, яка колись була червоною, але так вицвіла, що здавалася помаранчевою, й укритий ковтунцями плащ гірчичного кольору. Мал віддав мені все це й тактовно відвернувся, щоб я могла перевдягнутися.
Я взялася поратися з крихітними чорними ґудзиками
кефти.
Здавалося, їх була ціла тисяча. Коли шовк нарешті зіслизнув із моїх плечей і зібрався калюжкою навколо ніг, я відчула, як позбулася величезного тягаря. Прохолодне весняне повітря пощипувало голу шкіру, і я вперше дозволила собі надію на те, що ми, можливо, справді вільні. Потім придушила цю думку. Поки не довідаюся, що Дарклінґ мертвий, не зможу спокійно дихати.
Я натягнула сукню з грубої вовни і жовтий плащ.
— Ти навмисно купив найпотворніші речі, які вдалося знайти?
Мал обернувся, подивився на мене і не зміг стримати усмішки.
— Я купив
перші
речі, які вдалося знайти, — озвався він.
Потім усмішка згасла. Хлопець легенько торкнувся моєї щоки, а коли заговорив, голос його був низький і хрипкий:
— Більше ніколи не хочу бачити тебе в чорному.
Я не відвела погляду.
— Ніколи, — прошепотіла у відповідь.
Мал потягнувся до кишені свого плаща і витягнув довгий червоний шарф. Ніжно обгорнув його навколо моєї шиї, ховаючи нашийник Морозова.
— Ось, — сказав він, знову всміхаючись, — ідеально.
— А що я робитиму влітку? — засміялася я.