Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 87 из 93

— Ні! — сказала вголос.

Але зупинити цього я не могла; купол зі світла почав стискатися. Мал подивився на мене, коло поповзло ближче до скіфа, і якби Іван не тримав мене, я б уклякла від того виразу жалю й кохання в його синіх очах. Я боролася з усім, що відбувалося у мене всередині, з кожною дрібкою власної сили, з усім, чого навчила мене Баґхра, але перед Дарклінґовою владою наді мною мої зусилля були марними. Світло повільно повзло ближче до скіфа.

Я схопилася за поруччя й розлючено закричала від страждань, сльози заструменіли щоками. Мал уже стояв на краєчку сяйного кола. Я бачила у вихрястій темряві обриси волькр, відчувала ляскання їхніх крил. Він міг побігти, заплакати, вчепитися в борт човна, аж доки темрява не поглине його, але хлопець не зробив нічого. Незворушно стояв серед темряви, що густішала навколо нього.

Лише я володіла силою, яка могла врятувати його… і була безсила врятувати. Наступної миті темрява проковтне його. Я почула, як хлопець закричав. Переді мною вигулькнула згадка про оленя, така яскрава, що на мить перед очима з’явилася засніжена галявина, затуливши собою голий краєвид Зморшки. Я вдихнула аромат сосен, відчула, як щипає щоки морозець. Пригадала темні вологі очі оленя, хмарку його дихання, що виривалося в холодне нічне повітря, ту мить, коли зрозуміла, що не позбавлю його життя. І нарешті зрозуміла, чому олень приходив до мене щоночі в снах.

Я гадала, що олень переслідував мене, нагадував про помилку і ціну, яку я заплатила за свою слабкість. Проте я помилялася.

Олень показував мені мою силу — не лише ціну милосердя, а й владу, яку воно мені подарувало. А милосердя було тим, чого Дарклінґові ніколи не зрозуміти.

Я подарувала оленеві життя. І сила того життя належала мені так само беззаперечно, як і чоловікові, котрий це життя забрав.

Коли мене накрило хвилею розуміння, я аж задихнулася й відчула, як невидимі лещата здригнулися. Моя сила знову ковзнула до рук. Я знову опинилася в хатині Баґхри, вперше закликаючи світло й відчуваючи, як воно ринуло до мене, я знову заволоділа тим, що за правом належало мені. Саме для цього я народилася. І більше ніколи нікому не дозволю позбавити мене цього.

Я вибухнула світлом, чистим і непохитним, яке пролилося на темну місцину, де кілька секунд тому стояв Мал. Волькра, що вчепилася в нього, заверещала й розтиснула пазурі. Мал упав на коліна; коли моє світло обгорнуло його й відігнало волькру назад до темряви, я побачила, що з хлопцевих ран струменить кров.

Дарклінґ на мить розгубився. Він примружив очі, і я відчула, як його воля знову нависає наді мною, як стискає мене невидима рука. Я скинула її. Вона — порожнє місце. Він — порожнє місце.

— Це що таке? — просичав чоловік.

Він підвів руки, й до мене потягнулися пасма темряви, але я, змахнувши долонею, розвіяла їх, як туман.

Дарклінґ наблизився до мене, його привабливі риси спотворила лють. Мій мозок несамовито запрацював. Я знала, що чоловікові хочеться вбити мене просто на цьому ж місці, але він не може зробити цього, поки світло, яке йому можу дати тільки я, відганяє волькр.

— Схопіть її! — гукнув він вартовим, що стояли навколо нас.

Іван потягнувся вперед.

Я відчула на шкірі вагу нашийника, спокійний ритм древнього оленячого серця, що билося в одному ритмі з моїм власним. Усередині мене здійнялася впевнена сила, що не знала вагань і стала мечем у моїй долоні.

Я підняла руку й розрубала нею повітря. Із хрускотом, від якого мало перетинки не полускалися, одна зі щогл скіфа розкололася навпіл.

Люди налякано забелькотіли й кинулися навтьоки, коли зламана щогла впала на палубу, товсте дерево замерехтіло, зайнявшись вогнем. На Дарклінґовому обличчі застиг приголомшений вираз.

— Розтин! — здивовано видихнув Іван, задкуючи на крок.

— Тримайся подалі, — попередила я.

— Ти не вбивця, Аліно, — озвався Дарклінґ.

— Гадаю, равканці, котрих я щойно допомогла тобі знищити, могли б посперечатися.

Скіфом ширилася паніка.

Опричники

були насторожі, проте розступалися, намагаючись оточити мене.

— Ви бачили, що він зробив із тими людьми! — крикнула я вартовим і гришам, котрі стояли навколо мене. — Невже такого майбутнього ви хочете? Світу, де панує темрява? Світу, спотвореного його вигадками? — Я бачила їхні знічені обличчя, їхній гнів та страх. — Ще не запізно зупинити його! Допоможіть мені! — взялася благати я. — Будь ласка, допоможіть.

Але ніхто не поворухнувся. Солдати і гриші однаково застигли на своїх місцях на палубі. Вони були занадто перелякані, занадто боялися його та світу без його захисту.

Оприч

ники

поступово наближалися. Мені слід було зробити вибір.

У нас із Малом не буде іншого шансу.

«Тож нехай так і буде», — вирішила я.

Озирнулася через плече, сподіваючись, що Мал зрозуміє, і кинулася до борту скіфа.

— Не дайте їй дістатися до огорожі! — закричав Дарклінґ.

Вартові помчали до мене. А я загасила світло.

Нас поглинула темрява. Люди плакали, а високо вгорі над нами я почула верещання волькр. Мої витягнуті руки наштовхнулися на огорожу. Я прослизнула під неї й кинулася на пісок, підскочила на ноги й наосліп побігла до Мала, посилаючи перед собою арку зі світла.

Почула, що позаду на скіфі почалася бійня, коли волькри напали на човен і в темряві спалахнули гришинські вогні. Та я однаково не могла позбутися думки про людей, яких покинула напризволяще.

Моя арка зі світла ковзнула по Малу, котрий скрутився на піску. Над ним верескнула волькра і помчала назад у темряву. Я щодуху кинулася до хлопця і, смикнувши, підняла його на ноги.

У пісок поруч із нами влучила куля, й я знову занурила нас у темряву.

— Припиніть стріляти! — Я почула серед безладу, що панував на скіфі, Дарклінґів голос. — Вона потрібна нам живою!

Я викинула в повітря чергову арку світла, розлякуючи волькр, що вже нависали над нами.

— Ти не втечеш від мене, Аліно! — крикнув Дарклінґ.

Я не могла дозволити йому вполювати нас. Не могла дати йому шанс на порятунок. Однак ненавиділа те, що мусила зробити. Інші люди на скіфі не спромоглися допомогти мені, та хіба ж вони заслужили, аби я покинула їх на поталу волькрам?

— Аліно, ти не можеш покинути тут нас усіх на смерть! — крикнув Дарклінґ. — Сама знаєш, куди приведе цей крок, якщо наважишся на нього.