Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 86 из 93

Ми помчали вперед позбавленим кольору піском, сонячне світло розливалося перед нами мерехтливими хвилями. Далеко попереду я помітила спалах зеленого і збагнула, що бачу протилежний бік Тіньової Зморшки. Ми дивилися на Західну Равку, й, наблизившись ще трохи, я змогла роздивитися її луку, її сухопутні порти й розташоване за ними селище Новокрібірск. Удалині майоріли вежі Ос Керво. Мені здалося чи я дійсно відчула в повітрі солоний аромат Справжнього Моря?

Люди рікою текли з селища і юрмилися в сухопутних портах, тицяючи пальцями у світло, що розітнуло Зморшку перед ними. Я бачила діток, що гралися на траві. Чула, як перегукуються в порту робітники.

За Дарклінґовим сигналом скіф пригальмував, і чоловік підняв руки. Здогадавшись, що зараз станеться, я відчула, як мене накриває хвилею жаху.

— Це твій власний народ! — розпачливо закричала я.

Він проігнорував мене й плеснув у долоні так гучно, немов пролунав удар грому.

Усе наче сповільнилося. З його долонь полилася темрява. Коли вона зустрілася з темрявою Зморшки, над мертвими пісками пролунав гуркіт. Чорні стіни створеного мною тунелю запульсували й набрякли. «Схоже на дихання», — нажахано подумала я.

Гуркіт перетворився на ревіння. Зморшка здригнулася й задрижала навколо нас, а тоді вибухнула, ринувши вперед жахливим здибленим потоком.

Натовп у портах налякано заголосив, коли темрява помчала до них. Люди кинулися навтьоки, і я бачила їхній переляк, чула їхні крики, коли чорна тканина Зморшки накрила сухопутні порти та селище, наче цунамі. Темрява огорнула їх, і волькри кинулися за новими жертвами. Жінка з маленьким хлопчиком на руках заточилася, намагаючись обігнати стрімку темряву, але та проковтнула її.

Я розпачливо потягнулася всередину, намагаючись розширити промінь світла, відігнати чудовиськ, запропонувати людям хоч якийсь захист. Але нічого не вдавалося зробити. Моя сила вислизала, невидима рука насмішкувато тягла її геть. Мені закортіло знайти ніж, щоб устромити його Дарклінґові в серце, собі самій у груди, знайти хоч щось, що змогло б його зупинити.

Чоловік озирнувся, щоб подивитися на послів та представника короля. На їхніх обличчях застигли однакові маски жаху та шоку. Побачене, напевно, задовольнило Дарклінґа, адже він розчепив руки, і темрява припинила повзти вперед. Гуркотіння стихло.

Я досі чула страдницькі крики загублених у темряві, вереск волькр, постріли з гвинтівок. Сухопутні порти зникли. Новокрібірск зник.

Ми вражено дивилися на нові простори Зморшки.

Повідомлення було чітким: сьогодні це була Західна Равка. Завтра Дарклінґ міг так само легко підштовхнути Зморшку на північ до Фієрди чи на південь до Шу Хану. Вона може зжерти цілі країни й понести Дарклінґових ворогів у море. Скільки нових смертей я щойно допомогла вможливити? І за скільки ще мені доведеться стати відповідальною?

«Закрий прохід», — наказав чоловік. У мене не було вибору, крім як послухатися. Я потягнула світло назад, аж доки воно не зібралося навколо човна розпеченим куполом.

— Що ти накоїв? — прошепотів представник короля, голос у нього тремтів.

Дарклінґ повернувся до чоловіка.

— Хочете побачити більше?

— Ти збирався знищити цю огиду, а не збільшити її! Ти безжально пролив кров равканців. Король нізащо не миритиметься…

— Король зробить те, що йому буде сказано, інакше я пожену Тіньову Зморшку аж до стін самої Ос Альти.

Представник короля пхикнув, його рот безмовно закривався й відкривався.

— Гадаю, ви мене вже зрозуміли. Немає ні равканців, ані фієрданців, ані керчинців, ані шуанців. Більше немає кордонів і не буде воєн. Відтепер існує лише земля у Тіньовій Зморшці та поза нею, і запанує мир.

— Мир на ваших умовах, — розлючено кинув хтось із шуанців.

— Довго він не протримається, — бовкнув фієрданець.

Дарклінґ глипнув на них і дуже спокійно озвався:

— Мир на моїх умовах. Або ваші дорогоцінні гори й богом забута тундра припинять своє існування.

Із приголомшливою впевненістю я зрозуміла, що кожне його слово щире. Посли могли сподіватися, що це пустопорожні погрози, вірити, що його голод має свої межі, але незабаром вони про все дізнаються. Дарклінґ не вагатиметься. Він не журитиметься. Його темрява зжере цілий світ, а він і оком не змигне.

Дарклінґ повернувся спиною до приголомшених та розлючених облич посадовців і звернувся до гриш та солдат на човні.

— Розповідайте про те, що сьогодні бачили. Розкажіть усім, що дні страху та непевності минули. Дні нескінченної боротьби минули. Розкажіть, що ви бачили початок нової ери.

Натовп розірвали радісні вигуки. Я побачила, що кілька солдатів перемовляються. Деякі з гриш були знервовані, та здебільшого обличчя завзято й переможно сяяли.

«Вони спраглі цього», — збагнула я. Навіть після того, як побачили, на що ми спроможні, навіть після того, як бачили смерть власних співвітчизників. Дарклінґ пропонував їм не просто завершення війни, але й кінець слабкості. Після всіх цих років жаху та страждань він дасть їм те, що завжди здавалося недосяжним, — перемогу. І попри страх вони любитимуть його за це.

Дарклінґ подав сигнал Іванові, котрий стояв позаду, чекаючи наказів.

— Приведи арештанта.

Я рвучко підвела погляд, мене знову пронизав жах, коли Мала зі зв’язаними руками повели крізь натовп до огорожі човна.

— Ми повертаємося до Равки, — оголосив Дарклінґ. — А зрадник залишається.

Перш ніж я встигла збагнути, що відбувається, Іван штовхнув Мала за борт скіфа. Волькри заверещали й забили крильми. Я підбігла до огорожі. Мал лежав на піску на боці, залишаючись у захисному колі мого світла. Він виплюнув пісок і відштовхнувся зв’язаними руками, щоб підвестися.

— Мале! — крикнула я.

Без роздумів я повернулася до Івана й зацідила йому в щелепу. Він приголомшено налетів спиною на поруччя, а тоді кинувся на мене. «Добре, — подумала я, коли хлопець схопив мене. — Кинь і мене за борт».

— Вгамуйтеся, — наказав Дарклінґ холодним, наче крига, голосом.

Іван сердито зиркнув на мене, обличчя в нього було червоним від сум’яття й люті. Він трохи послабив хватку, але не відпустив мене.

Я бачила, як збентежилися люди на скіфі. Вони не знали, для чого влаштували цю виставу, чому Дарклінґ переймався дезертиром і чому його найцінніша гриша щойно зацідила його по правій руці.

«Тягни назад». Команда пролунала у мене всередині, і я налякано подивилася на Дарклінґа.