Страница 85 из 93
Розділ 22
Коли Іван привів мене назад до мого намету, в Крібірску вже зазоріло. Я сіла на вузеньке ліжко й втупилася незрячим поглядом у кімнату. Тіло здавалося напрочуд важким, а мозок — порожнім. Я так і сиділа, коли з’явилася Женя.
Вона допомогла мені вмити обличчя й перевдягнутися в чорну
кефту
, яку я вбирала на зимове свято. Подивившись на чорний шовк, я подумала про те, щоб порвати його на шматочки, та чомусь не могла поворухнутися. Руки неслухняно висіли вздовж тіла.
Женя посадила мене на розмальований стілець. Поки вона укладала моє волосся, фіксуючи його на голові петлями й кільцями за допомогою золотих шпильок, аби краще було видно нашийник Морозова, я залишалася нерухомою.
Закінчивши, вона притиснулася до мене щокою, а потім відвела до Івана й передала йому мою руку, як робить батько нареченої. Ми не прохопилися жодним словом.
Іван повів мене до намету гриш, в якому я зайняла своє місце поруч із Дарклінґом. Знала, що друзі дивляться на мене, шепочуться, дивуються, що сталося. Напевно, думали, що я нервуюся перед подорожжю до Зморшки. Вони помилялися. Я не нервувалась і не боялася. Я взагалі більше нічого не відчувала.
Гриші супроводжували нас впорядкованою процесією аж до сухопутних портів. Лише кільком обраним дозволили піднятися на борт піщаного скіфа. Він був більший за ті, які мені доводилося бачити раніше, і мав три велетенських вітрила, прикрашених Дарклінґовим символом. Я оглянула натовп із солдатів та гришників на човні. Знала, що Мал теж мусить бути десь на борту, але не бачила його.
Нас із Дарклінґом провели до носа човна, де мене відрекомендували групі ошатно вбраних чоловіків зі світлими бородами та пронизливими синіми очима. Здригнувшись, я збагнула, що це фієрданські посли. Поруч із ними стояла в одязі з малинового шовку шуанська делегація, а ще трохи далі — кілька крамарів із Керчу, в жупанах із химерними розширеними рукавами. Представник короля стояв поруч із ними, одягнутий у військову форму; на його блакитній орденській стрічці хизувався золотий подвійний орел, а на заґартованому життям обличчі — похмурий вираз.
Я допитливо розглядала їх. Мабуть, Дарклінґ саме тому відклав нашу мандрівку до Зморшки. Йому потрібен був час, аби запросити порядну публіку, свідків, котрі підтвердять його щойно відкриту могутність. Та як далеко він збирається зайти? Усередині заворушилися неприємні передчуття, порушивши те чудове заціпеніння, що обіймало мене з самого ранку.
Скіф здригнувся і ковзнув травою до моторошної чорної імли Зморшки. Три Заклинателі підняли вгору руки, й величезні вітрила смикнулися вперед, напинаючись від вітру.
Уперше побувавши у Зморшці, я боялася темряви та власної смерті. А тепер темрява мене анітрохи не хвилювала, і я знала, що смерть незабаром здаватиметься мені подарунком. Мені завжди було відомо, що колись доведеться знову повернутися до Неморя, та, озираючись, я виявила, що якась частина мене навіть прагнула цього. Це дало б мені шанс довести свої сили і — я зіщулилася від самої лише думки — догодити Дарклінґові. Стоячи поряд із ним, я мріяла про цю мить. Мені хотілося вірити в долю, яку він мені описував, у те, що нікому не потрібна сирітка може змінити світ і завдяки цьому стати обожнюваною.
Дарклінґ дивився вперед, випромінюючи спокій та впевненість. Сонце змигнуло й почало зникати з очей.
За мить нас обійняла темрява.
Ми довго пливли чорним молоком, Верескуни-гриші спрямовували скіф уперед пісками.
Аж раптом пролунав Дарклінґів голос:
— Вогонь!
Із рук Пекельників на обидвох бортах човна вирвалися велетенські язики полум’я, на мить освітивши нічне небо. Посли та навіть вартові навколо мене нервово засовалися.
Дарклінґ повідомив про наше місцеперебування, запрошуючи волькр прямісінько до нас.
Для відповіді їм не знадобилося багато часу, й у мене мороз пішов поза шкірою, коли я почула віддалене ляскання крил. Я відчувала, як шириться серед пасажирів скіфа страх, і почула, що фієрданці почали молитися своєю ритмічною мовою. У спалаху гришинського вогню я побачила невиразні обриси темних тіл, що летіли до нас. Повітря розірвав вереск волькр.
Вартові потягнулися до своїх гвинтівок. Хтось почав голосно плакати. А Дарклінґ продовжував чекати, щоб волькри наблизилися впритул.
Баґхра переконувала, наче волькри колись були людьми, жертвами неприродної сили, що вирвалася з-під контролю через Дарклінґову жадібність. Можливо, свідомість жартувала зі мною, та, здається, я почула в їхніх криках не лише щось жахливе, але й людське.
Коли вони вже майже опустилися на нас, Дарклінґ схопив мою руку і просто сказав:
— Тепер.
Невидима рука смикнула силу, що ховалася всередині мене, і я відчула, як вона напружилася, потяглася крізь темряву Зморшки, шукаючи світла. Воно кинулося до мене з такою швидкістю та шаленством, що мало не збило з ніг і розлетілося наді мною фонтаном сліпучого жару.
Світло осяяло Зморшку, воно було яскравим, як опівдні, наче ніколи й не існувало непроникної темряви. Я побачила довгі, вкриті блідим піском простори, мертвий краєвид тут і там був поцяткований кораблями, які, схоже, залишилися в Неморі після трощі, а вгорі над усім цим роїлася зграя волькр. Потвори налякано заверещали, їхні покручені сірі тіла в яскравому сонячному світлі здавалися жаскими. «Ось і правда про нього, — подумала я, мружачись від сліпучого світла. — Схожі речі притягуються». Це його душа породила плоть, його справжнє оголене «я» лежало перед нами під палючим сонцем, позбувшись таємничості та затінку. Ось така ховалася правда під привабливим обличчям та дивовижною могутністю — правда була голою й порожньою місциною між зірками, пустелею, населеною наляканими потворами.
«Зроби прохід». Я не була певна, промовив це чоловік чи просто подумки віддав наказ, який луною озвався в мені. Я безпомічно дозволила Зморшці стиснутися навколо нас, сфокусувавши своє світло, створивши тунель, яким між двома стінами вкритої брижами темряви міг рухати скіф. Волькри полетіли в темряву, і я чула, як вони розлючено та знічено кричать десь далеко, наче за якоюсь непроникною завісою.