Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 84 из 93

— Завтра. У Тіньовій Зморшці.

Хлопець ковтнув, і я бачила, як він бореться зі щойно отриманим знанням, але Мал сказав лише:

— Гаразд.

У мене вирвалося щось схоже на напівсмішок-напівсхлип.

— Лише ти можеш обдумати неминучу смерть і просто сказати «гаразд».

Хлопець усміхнувся мені й забрав пасмо волосся з мого вкритого слідами від сліз обличчя.

— А як щодо «о, ні»?

— Мале, якби я була сильнішою…

— Якби я був сильніший, то простромив би ножем твоє серце.

— Шкода, що ти цього не зробив, — пробурмотіла я.

— Ну, не зробив.

Я опустила погляд на наші зчеплені руки.

— Мале, те, що Дарклінґ сказав на галявині про… про нас із ним. Я не… ніколи…

— Це не має значення.

Я знову підвела погляд на нього.

— Не має?

— Ні, — повторив він трохи занадто гарячкувато.

— Не думаю, що вірю тобі.

— Можливо, я теж цьому не вірю, принаймні не повністю, але це правда. — Він стиснув мої руки міцніше й підніс їх ближче до серця. — Мені байдуже, чи танцювала ти з ним голяка на даху Маленького Палацу. Я кохаю тебе, Аліно, навіть якщо якась частина тебе любила його.

Я хотіла заперечити його слова, стерти їх, але не могла. Здригнулася від чергового схлипу.

— Я ненавиджу те, що навіть думати могла… що я колись…

— Невже ти звинувачуєш мене за кожну зроблену помилку? За кожну дівчину, з якою я затискався? За кожну бовкнуту дурницю? Якщо ми почнемо рахувати всі недоумкуваті вчинки, ти знаєш, хто вирветься вперед.

— Ні, я тебе не звинувачую. — Мені вдалося витиснути слабеньку усмішку. — Здебільшого.

Хлопець вишкірився, і моє серце пустилося в танець, як робило щоразу.

— Ми знайдемо одне одного знову, Аліно. Це єдине, що має значення.

Він поцілував мене крізь ґрати, і коли наші вуста зустрілися, холодне залізо притиснулося до моїх щік.

Тієї останньої ночі ми залишалися вдвох. Розмовляли про сиротинець, про розлючений скрегіт голосу Ани Куї, про смак поцуплених цукерок із вишневим лікером, про запах щойно скошеної трави, як ми страждали від літньої спеки і шукали прохолодного затишку на мармуровій підлозі музичної кімнати, про подорож, яку здійснили вдвох дорогою на військову службу, про сулійські скрипки, які почули першої ночі, поїхавши з дому, який був єдиним у спогадах кожного з нас.

Я розповіла Малові історію про те, як лагодила порцеляну з однією зі служниць на кухні в Керамзіні, чекаючи на його повернення з ловів, на які він дедалі частіше тікав із дому. Мені було п’ятнадцять, я стояла за кухонною стійкою, старанно намагаючись склеїти докупи зазубрені уламки синього горнятка. Побачивши, як Мал повертається полями, я побігла до дверей і помахала йому. А він помітив мене і кинувся бігти.

Я повільно перетнула подвір’я, йдучи йому назустріч і дивлячись, як хлопець наближається. Приголомшено збагнула, що серце несамовито калатає в грудях. Потім Мал підняв мене й закружляв зі мною, а я притиснулася до нього, вдихнула його спітнілий знайомий запах і здивувалася, як скучила. Мов у тумані зауважила, що досі тримаю в руці скалку синього горнятка, яка увіп’ялася мені в долоню, але не хотіла розтискати руку.

Коли хлопець нарешті опустив мене на землю й неквапливо вирушив на кухню в пошуках обіду, я застигла на місці; з руки струменіла кров, у голові досі крутилося, та я розуміла, що все змінилося.

Ана Куя дала мені прочухана за те, що я заляпала кров’ю чисту кухонну підлогу. Потім перев’язала мені руку і сказала, що все заживе. Та я знала, що лише продовжуватиме боліти.

У скрипучій тиші камери Мал поцілував рубець на моїй долоні від рани, так давно залишеної уламком розбитого горнятка, крихкого предмета, який, мені здавалося, неможливо було полагодити.

Ми заснули на підлозі, притиснувшись одне до одного щоками крізь ґрати й міцно стиснувши руки. Мені не хотілося спати, кортіло насолодитися кожним останнім моментом разом із ним. Та я, напевно, задрімала, адже мені знову приснився олень. Цього разу Мал стояв поруч зі мною на галявині, а сніг був поцяткований його кров’ю.

Далі я зрозуміла, що прокинулася від звуку воріт, які відчинилися над нами, й Іванових кроків на сходах.

Мал змусив мене пообіцяти не плакати. Сказав, що від цього йому буде лише важче. Тому я проковтнула сльози. Поцілувала його востаннє, й Іван повів мене геть.