Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 83 из 93

— Ти не шкодуєш про це. Єдине, про що ти думаєш, — хлопчина і його жалюгідне життя.

Я не озвалася.

— Розкажи мені, — сказав він, боляче стискаючи руку й увіп’яв­шись пальцями в мою плоть. У спалахах вогню його погляд був незбагненно похмурим. — Розкажи, як ти його кохаєш. Благай зберегти йому життя.

— Будь ласка, — прошепотіла я, змагаючись зі слізьми, що набрякли на очах. — Будь ласка, помилуй його.

— Чому?

— Тому що нашийник не може дати тобі те, чого ти хочеш, — нерозважливо бовкнула я. Я мала одну-єдину надію, до того ж таку слабеньку, але продовжила тиснути. — У мене немає вибору, крім як служити тобі, та якщо ти нашкодиш Малові, я тобі цього ніколи не пробачу. Боротимуся з тобою як тільки зможу. Кожну хвилину, коли не спатиму, намагатимуся вкоротити собі віку, й кінець кінцем мені це вдасться. А якщо ти продемонструєш милосердя, я залюбки служитиму тобі. Й до останнього свого дня доводитиму вдячність, — на цьому слові я мало не задихнулася.

Дарклінґ схилив голову набік, скрививши губи в ледь помітній скептичній посмішці. А потім посмішка зникла, змінившись чимось незнайомим мені, майже схожим на бажання.

— Милосердя. — Дарклінґ промовив це слово так, наче скуштував щось досі незнане. — Я можу бути милосердним.

Він підняв другу руку, щоб торкнутися мого обличчя, і м’яко та ніжно поцілував мене, а я попри все, що повставало всередині, дозволила йому це зробити. Я ненавиділа його. Я боялася його. Проте однаково відчувала дивні лещата його сили й не могла опанувати голодний відгук власного зрадливого серця.

Відірвавшись, чоловік подивився на мене. А тоді, не відводячи погляду від моїх очей, гукнув Івана.

— Відведи її до в’язниці, — наказав Дарклінґ, коли біля входу в намет з’явився хлопець. — Нехай побачиться з трекером.

У моєму серці затріпотіла іскорка надії.

— Так, Аліно, — сказав чоловік, гладячи мене по щоці. — Я можу бути милосердним.

Він нахилився вперед, притиснув мене міцніше й торкнувся губами мого вуха:

— Завтра ми ввійдемо до Тіньової Зморшки, — прошепотів він, пестячи мене голосом. — А коли це станеться, я згодую твого друга волькрі, і ти дивитимешся, як він помирає.

— Ні! — скрикнула я, зіщулившись від переляку. Спробувала вирватися з його обіймів, та вони були мов сталеві, пальці ввіп’ялися мені у череп. — Ти казав…

— Сьогодні ви можете попрощатися. На більше милосердя зрадники не заслуговують.

У мене всередині щось вирвалося з-під контролю. Я накинулася на нього, вчепилася в нього, заверещала, вкладаючи у слова всю свою ненависть. Іван вже за мить кинувся на мене і міцно схопив, та я продовжувала борсатися і смикатися.

— Вбивця! — кричала я. — Чудовисько!

— Все це правда.

— Я ненавиджу тебе, — виплюнула я.

Дарклінґ здвигнув плечима.

— Невдовзі ти втомишся від ненависті. Втомишся від усього. — Тоді він усміхнувся, і я побачила в його очах ту саму похмуру роззявлену прірву, що й у древньому погляді Баґхри. — Ти носитимеш нашийник до кінця свого дуже-дуже довгого життя, Аліно. Змагайся зі мною, поки зможеш. Ти ще дізнаєшся, що я значно досвідченіший, коли йдеться про вічність.

Чоловік змахнув рукою, відпускаючи нас, й Іван потягнув мене доріжкою подалі від намету, а я не припиняла борсатися. З горла вирвалося схлипування. Сльози, які мені вдалося стримати під час розмови з Дарклінґом, перемогли й безперешкодно заструменіли щоками.

— Припини, — розлючено прошепотів Іван. — Тебе можуть побачити.

— Мені байдуже.

Дарклінґ однаково збирався вбити Мала. Яка різниця, якщо зараз хтось побачить, яка я жалюгідна? Простісінько переді мною застигла реальність Малової смерті й Дарклінґової жорстокості, і я бачила жахливі й нічим не прикрашені подробиці того, що мало статися.

Іван сіпнув мене до мого намету й щосили смикнув.

— Хочеш бачити трекера чи ні? Я не збираюся марширувати табором із заплаканою дівкою.

Я притиснула руки до очей і стримала схлипування.

— Так краще, — вирішив хлопець. — Натягни це. — Він кинув мені довгу коричневу мантію. Я вдягнула її на

кефту

, і хлопець смикнув угору великий каптур. — Опусти голову і мовчи, інакше, присягаюся, негайно притягну тебе назад, а вам доведеться прощатись у Зморшці. Зрозуміло?

Я кивнула.

Ми пішли неосвітленою доріжкою, яка огинала периметр табору. Мої вартові трималися на відстані далеко попереду й позаду нас, і я швидко збагнула, що Іван не хоче, аби хтось упізнав мене й довідався, що я побувала у в’язниці.

Коли ми пішли між казармами та наметами, я відчула, як табір охоплює дивна напруга, що аж потріскувала в повітрі. Солдати, яких ми минали, здавалися знервованими, а кілька глипнуло на Івана з неприхованою ворожістю. Я замислилася, що думають у Першій армії про несподіване зростання влади Аппарата.

В’язниця розташовувалася на протилежному боці табору. Це була стара будівля, що стояла тут, вочевидь, ще до того, як навколо з’явилися бараки. Біля входу стриміли знуджені вартові.

— Нова арештантка? — запитав один в Івана.

— Відвідувачка.

— А відколи ти супроводжуєш до в’язниці відвідувачів?

— Від сьогодні, — кинув Іван, і в голосі його почулося щось небезпечне.

Вартові знервовано перезирнулися й розступилися.

— Не варто смикатися, кровопускальнику.

Іван повів мене коридором, уздовж якого тягнулися здебільшого порожні камери. Я побачила кількох чоловіків у лахмітті; п’яницю, котрий гучно хропів на підлозі своєї камери. У кінці коридору Іван відімкнув ворота, і ми спустилися хиткими східцями до темної кімнати без вікон, освітленої самотньою лампою з розплавленою свічкою. У мороці мені вдалося розгледіти важкі залізні ґрати єдиної в приміщенні камери, в якій, незграбно згорбившись під стіною, сидів самотній арештант.

— Мале? — прошепотіла я.

За кілька секунд він підскочив на ноги, і ми вчепилися одне в одного крізь ґрати, міцно стиснувши одне одному руки. Я не могла втамувати схлипування, від яких аж здригалася.

— Чш-ш-ш. Все гаразд, Аліно, все гаразд.

— У вас є ніч, — кинув Іван і зник на сходах.

Коли ми почули, як із калатанням замкнулися нагорі ворота, Мал повернувся до мене. Його очі блукали моїм обличчям.

— Не можу повірити, що він дозволив тобі прийти.

Моїми щоками заструменіли нові сльози.

— Мале, він дозволив мені прийти, тому що…

— Коли? — хрипко запитав він.