Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 82 из 93

Розділ 21

Я покопирсалася в тарілці з вечерею і знову лягла, прокручуючи в голові все сказане Женею. Дівчина майже ціле життя провела замкнутою в Ос Альті, тривожно розриваючись між світом гриш та придворними інтригами. Дарклінґ створив їй такі умови заради власної вигоди, а тепер витягнув її з цього всього. Їй ніколи більше не доведеться коритися примхам короля й королеви і носити кольори прислуги. Однак Давид пошкодував про скоєне. А якщо він пошкодував, може, й решта теж. Можливо, більше людей пошкодують, коли Дарклінґ випустить на волю могутність Тіньової Зморшки. Утім, тоді вже може бути занадто пізно.

Мої роздуми перервала поява Івана біля входу до намету.

— Підводься, — наказав хлопець. — Він хоче тебе бачити.

Мій шлунок нервово скрутився, однак я підвелася й пішла за Іваном. Щойно ми вийшли з намету, нас оточила охорона й провела недовгим шляхом до Дарклінґової території.

Побачивши Івана,

опричники

біля входу розступилися. Хлопець кивнув у бік намету.

— Іди, — вишкірившись, сказав він.

Мені страшенно закортіло розквасити його пику з багатозначним виразом. Натомість я задерла підборіддя й розмашистим кроком пройшла повз нього.

Важкі шовкові завіси ковзнули, зачиняючись позаду мене, і я зробила кілька кроків уперед, а тоді зупинилася, щоб зібратися з духом. Намет був просторий і тьмяно освітлений лампами. Підлогу вкривали килими та шкури, а в центрі, потріскуючи на великому срібному тарелі, горів вогонь. Високо вгорі отвір у даху намету випускав дим, і крізь нього виднілася латочка нічного неба.

Дарклінґ сидів на високому стільці, витягнувши перед собою довгі ноги й вдивляючись у вогонь; у руці він тримав келих, а на столі поруч із ним стояла пляшка

квасу

. Навіть не подивившись у мій бік, чоловік вказав на стілець навпроти себе. Я підійшла до вогню, але не сіла. Дарклінґ дещо роздратовано глипнув на мене, а тоді знову втупився поглядом у полум’я.

— Сідай, Аліно.

Я влаштувалася на краєчку стільця, сторожко дивлячись на чоловіка.

— Кажи, — наказав він.

Я почала почуватися собакою.

— Мені нíчого казати.

— Мені здається, ти чимало можеш сказати.

— Якщо я скажу тобі зупинитися, ти не зупинишся. Якщо скажу, що ти божевільний, ти мені не повіриш. То навіщо я завдаватиму собі клопоту?

— Можливо, тому що ти хочеш, аби хлопчина вижив.

Мені перехопило подих, і довелося стримати схлипування. Мал живий. Дарклінґ міг збрехати, але я так не думала. Він любив владу, а Мал наділяв його владою наді мною.

— Поясни, що я маю сказати, аби врятувати його, — прошепотіла я, нахиляючись уперед. — Поясни мені, і я скажу це.

— Він зрадник і дезертир.

— Він найкращий трекер, якого тобі доводилося чи ще доведеться мати.

— Можливо, — погодився Дарклінґ, байдуже здвигнувши плечима.

Утім, тепер я знала його краще й помітила в його очах спалах жадоби, коли чоловік відкинув голову, аби перехилити свій келих із

квасом

. Я знала, скільки для нього важить думка про знищення того, що можна здобути і використати. Я натиснула, користуючись невеличкою перевагою.

— Ти можеш зіслати його. Відправити до вічної мерзлоти, аж поки він не знадобиться тобі.

— Тобі хочеться, аби він решту життя горбатився в таборі або в’язниці?

Я проковтнула клубок у горлі.

— Так.

— Гадаєш, що знайдеш, як дістатися до нього, чи не так? — поцікавився чоловік із зачудуванням у голосі. — Гадаєш, якщо він буде живий, тобі якось вдасться дістатися до нього? — Він похитав головою й коротко реготнув. — Я дав тобі могутність, про яку навіть мріяти неможливо, а ти не можеш дочекатися, коли втечеш і станеш домогосподаркою для свого трекера.

Я знала, що мені слід змовчати, вдати з себе дипломата, але не змогла стриматися.

— Ти мені нічого не дав. Ти перетворив мене на рабиню.

— Я ніколи не мав таких намірів, Аліно.

Чоловік провів рукою по щелепі, і вираз його обличчя зробився стомленим, засмученим, людським. Та наскільки це було правдою, а наскільки — грою?

— Я не можу покладатися на долю, — додав він. — Не можу, коли йдеться про силу оленя й майбутнє Равки, що зависло на краю прірви.

— Не вдавай, наче тобі йдеться про добробут Равки. Ти збрехав мені. Ти брехав мені відтоді, коли ми познайомилися.

Його довгі пальці стиснули келих.

— А ти заслужила на мою щирість? — поцікавився він, і на мить його голос втратив свою впевненість і зробився менш крижаним. — Баґхра прошепотіла тобі на вухо кілька звинувачень, і ти втекла. Чи зупинилася ти хоч на мить, аби подумати, що твоє зникнення означатиме для мене, для цілої Равки?

— Ти не залишив мені хоч якогось вибору.

— Звичайно, ти мала вибір. І вирішила повернутися спиною до власної країни і до всього, чим ти є.

— Це нечесно.

— Чесність! — Чоловік засміявся. — Знову розмови про чесність. Хіба чесність має якийсь стосунок до цього всього? Люди проклинають моє ім’я й моляться за тебе, проте саме ти готова була їх покинути. А я дам їм владу над ворогами. А я звільню їх від королівської тиранії.

— А натомість даси їм свою тиранію.

— Хтось мусить керувати, Аліно. Хтось мусить покласти цьому край. Повір мені, хотілося б, аби існував інший спосіб.

Його слова здавалися такими щирими, такими розсудливими, він уже був не створінням із невблаганними амбіціями, а чоловіком, котрий вірить, що робить для свого народу щось гарне. Майже.

Я коротко похитала головою.

Дарклінґ відкинувся на стільці.

— Гаразд, — сказав, стомлено здвигнувши плечима. — Зроби мене лиходієм. — Він опустив порожній келих на стіл і підвівся. — Ходи сюди.

Мене пройняв страх, та я змусила себе встати і подолати відстань між нами. Чоловік уважно розглядав мене у світлі від вогню. Простягнув руку і торкнувся нашийника Морозова, дозволивши довгим пальцям розпростертися голою кісткою, а потім ковзнути вгору, і обхопив моє обличчя долонею. Я відчула огиду, та водночас і його впевнену п’янку силу. Думка про те, що Дарк­лінґ досі має на мене такий вплив, була ненависною.

— Ти зрадила мене, — тихо сказав він.

Я мало не розреготалася.

Я

зрадила

його

? Він використав мене, спокусив мене, а тепер поневолив, і це я зрадниця? Проте, подумавши про Мала, я проковтнула гнів та гордість.

— Так, — озвалася. — Я шкодую про це.

Дарклінґ засміявся.