Страница 81 из 93
Я здригнулася. Сподівалася, що Баґхрі вдалося втекти, але знала, що це малоймовірно. Якої ціни зажадав Дарклінґ за її зраду?
Я прикусила губу, завагавшись, а потім вирішила скористатися, схоже, єдиним своїм шансом.
— Женю, якби я могла поговорити з королем. Переконана, він не знає, що запланував Дарклінґ. Він…
— Аліно, — увірвала мене подруга, — король захворів. Замість нього керує Аппарат.
У мене серце втекло в п’яти. Пригадала, що сказав Дарклінґ того дня, коли я познайомилася з Аппаратом: «Він може згодитися». Утім, священник говорив не лише про повстання проти королів, а й проти Дарклінґа. Невже намагався застерегти мене? Якби ж я не була такою боязкою. Якби мені більше хотілося слухати його. До мого довгого переліку додалося ще кілька жалів. Я не знала, чи Аппарат справді відданий Дарклінґові, чи вів якісь потаємніші ігри. А тепер способу довідатися про це не було.
Надія на те, що король мав бажання чи волю протистояти Дарклінґові, була слабенькою, та вона дозволила мені протриматися останні кілька днів. А тепер і її знищили.
— А королева? — з боязким оптимізмом поцікавилася я.
На Жениних вустах з’явилася ледь помітна лиха посмішка.
— Королеву заточили в її покоях. Звичайно, для її власної безпеки. Розумієш, аби не підхопити інфекцію.
Лише тоді я зауважила Женине вбрання. Я так здивувалася, побачивши її, й так була занурена у власні роздуми, що не звернула на це уваги. Дівчина була вбрана в червоне. Червоний колір Корпуснійців. Її манжети були вишиті синім, такої комбінації мені ніколи раніше не доводилося бачити.
У мене мороз пішов поза шкурою. Яку роль зіграла Женя у несподіваній хворобі короля? Чим заплатила за право носити справжні гришницькі кольори?
— Розумію, — тихо озвалася я.
— Я намагалася застерегти тебе, — з сумом у голосі сказала дівчина.
— І тобі відомо про Дарклінґові плани?
— Це лише плітки, — роздратовано кинула вона.
— Вони не брешуть.
— Тоді так і має бути.
Я витріщилася на неї. За мить Женя опустила погляд на коліна. Пальці стискали й відпускали зморшки на
ке
фті.
— Давид жахливо почувається, — прошепотіла вона. — Він гадає, що знищив Равку.
— Це не його провина, — легковажно засміявшись, заспокоїла я. — Ми всі доклалися до того, щоб наблизити кінець світу.
Женя рвучко підвела погляд.
— Насправді ти в це не віриш.
На її обличчі чітко виднілася напруга. Невже це теж застереження? Я подумала про Мала і Дарклінґові погрози.
— Ні, — глухо озвалася я. — Звичайно, не вірю.
Я знала, що Женя мені не повірила, проте її чоло розгладилось, і вона м’яко й чарівно усміхнулася мені. Дівчина немов зійшла з ікони, її волосся нагадувало блискучий мідний німб.
Женя підвелась, і, коли я повела її до виходу з намету, в моїй свідомості з’явилися темні оленеві очі, які я щоночі бачила в снах.
— Хай там як, — сказала я, — перекажи Давидові, що я пробачила йому.
«І тобі теж», — подумки додала я. Це було щиро. Мені було добре знайоме бажання належати чомусь і комусь.
— Перекажу, — тихо пообіцяла Женя.
Вона розвернулась і зникла в нічній темряві, та я встигла помітити, що на її прекрасних очах зблиснули сльози.