Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 80 из 93

Спала я кепсько. Щоночі снилася засніжена галявина і темні оленячі очі, що застигло витріщалися на мене. Це було постійне нагадування про мій провал і страждання, які стали наслідком мого милосердя. Олень однаково помер, а ми з Малом приречені. Я щоранку просиналася зі свіжим відчуттям провини та сорому, а заразом із дратівною думкою, що забула щось, якусь звістку, яка чітко й недвозначно являлася мені вві сні, та, коли я прокидалася, висіла десь за межами розуміння.

Дарклінґа я більше не бачила, аж доки ми не дісталися до передмість Крібірска, коли двері екіпажа несподівано розчахнулись і він прослизнув на сидіння поруч зі мною. Іван без жодного слова зник.

— Де Мал? — запитала я, щойно двері зачинилися.

Побачила, як стиснулися пальці його вбраної в рукавичку руки, та коли чоловік озвався, голос його був такий холодний і оксамитовий, як завжди.

— Ми в’їжджаємо до Крібірска, — повідомив він. — Коли нас вітатиме решта гриш, ти і словом не прохопишся про свою невеличку екскурсію.

У мене щелепа відпала.

— Вони не знають?

— Усе, що їм відомо, — ти усамітнилася, готуючись молитвами та відпочинком до перетину Тіньової Зморшки.

Із моїх нутрощів сухим гавкотом вирвався сміх.

— Одразу видно, що я чудово відпочила.

— Я скажу, що ти постила.

— Саме тому мене не розшукували солдати в Раєвості, — починаючи дещо розуміти, сказала я. — Ти нічого не розповів королю.

— Якби просочилося хоч слово про твоє зникнення, фієрданські наймані вбивці вистежили і прикінчили б тебе за кілька днів.

— А тобі довелося б відповідати за втрату єдиного в королівстві Заклинателя Сонця.

Дарклінґ довго розглядав мене.

— І яке життя, на твою думку, ти могла б із ним отримати, Аліно? Він

отказанець

. Можна й не сподіватися, що він колись збагне твою силу, а навіть якщо це станеться, то хлопець лише боятиметься тебе. Таким людям, як ми з тобою, не годиться жити пересічним життям.

— Я не маю з тобою нічого спільного, — рішуче відрубала я.

Його вуста скривилися в напруженій гіркій посмішці.

— Звичайно, ні, — ґречно погодився Дарклінґ. Потім постукав у дах екіпажа, і той повільно зупинився. — Коли ми приїдемо, ти привітаєшся, потім поскаржишся на виснаження й повернешся до свого намету. А якщо втнеш щось зухвале, я катуватиму твого трекера, аж доки він не благатиме мене порішити його.

Після цього він зник.

Решту шляху до Крібірска я проїхала самотою, намагаючись угамувати тремтіння. «Мал живий, — казала я собі. — Це єдине, що має значення». Проте підступно підкрадалася й інша думка: «Можливо, Дарклінґ змушує тебе думати, що він досі живий, аби тримати в шорах». Я обхопила себе руками, молячись, аби це було неправдою.

Коли ми в’їхали до Крібірска, я розчахнула завіси й, пригадавши, як багато місяців тому йшла цією ж дорогою, відчула напад суму. Мене мало не розчавив екіпаж, в якому я тепер їхала. Мал врятував мене, а Зоя подивилася на нього з вікна карети Заклинателів. Тоді мені хотілося бути схожою на неї, красуню в синій

кефті

.

Коли ми нарешті під’їхали до величезного намету з чорного шовку, навколо екіпажа згуртувався цілий натовп гриш. Марія, Іво та Сергій кинулися вперед, щоб привітатися. Я з подивом зауважила, як приємно знову їх бачити.

Коли знайомі побачили мене, їхнє збудження трохи вщухло, змінившись стурбованістю та занепокоєнням. Вони сподівалися побачити переможну Заклинательку Сонця з найпотужнішим із відомих підсилювачем, котра аж промінитися мала від могутності та Дарклінґової прихильності. Натоміть їхні погляди впали на бліду втомлену дівчину, зламану злигоднями.

— З тобою все гаразд? — прошепотіла Марія, обіймаючи мене.

— Так, — запевнила я, — просто подорож була виснажливою.

Я щосили намагалася переконливо всміхатися й підбадьорювати їх. Довелося навіть докласти всіх зусиль і зібрати докупи завзяття, коли друзі замилувалися нашийником Морозова й потяглися, аби торкнутися його.

Дарклінґ ні на мить не зникав з поля зору, в його очах миготіло застереження, тож я продовжувала прогулюватися серед натовпу й вишкірятися, аж доки щоки не заболіли.

Коли ми ввійшли в гришницький павільйон, я помітила Зою, котра розкинулася на купі подушок. Вона жадібно проводжала мене поглядом, витріщаючись на мій нашийник. «Залюбки можеш його забрати», — з гіркотою подумала я і пришвидшила крок.

Іван відвів мене до особистого намету неподалік Дарклінґової території. На вузькому табірному ліжку на мене чекав чистий одяг, гаряча ванна і моя синя

кефта

. Минуло лише кілька тижнів, але так дивно було знову вдягнути кольори Заклинателів.

Периметр мого намету оточила Дарклінґова охорона. Тільки я знала, що вони мали не лише захищати мене, але й стежити за мною. Намет був розкішно оздоблений стосами шкур, розмальованим столом та стільцями і зробленим Творцем дзеркалом, прозорим, як вода, та інкрустованим золотом. Утім, я не змигнувши оком віддала б його за можливість тремтіти від холоду поруч із Малом на протертій до дірок ковдрі.

Відвідувачів до мене не пускали, тож я цілими днями тинялася туди-сюди, не маючи іншого заняття, крім як непокоїтися та уявляти найгірше. Я не знала, чому Дарклінґ відкладав подорож до Тіньової Зморшки і що він міг запланувати, а мої вартові, вочевидь, не мали жодного бажання це обговорювати.

На четверту ніч, коли вхідна завіса мого намету розчахнулася, я мало не впала з ліжка. Це була Женя з тацею із вечерею в руках, і вигляд у неї був неймовірно розкішний. Я сіла, не певна, що слід сказати.

Дівчина увійшла, поставила тацю й застигла біля стола.

— Мені не слід тут бути, — сказала вона.

— Напевно, ні, — погодилася я. — Не впевнена, що мені можна приймати відвідувачів.

— Ні, я мала на увазі, що мені не слід бути

тут

. Тут неймовірно брудно.

Я розреготалася, раптом відчувши, як рада бачити її. Женя злегка всміхнулася й граційно опустилася на краєчок розмальованого стільця.

— Кажуть, що ти усамітнювалася, готуючись до свого важкого випробування, — почала вона.

Я уважно оглянула дівоче обличчя, намагаючись збагнути, що їй відомо.

— Мені не вдалося попрощатися, перш ніж… поїхати, — обережно озвалася я.

— А якби вдалося, я б тебе затримала.

Отже, вона знала, що я втекла.

— Як там Баґхра?

— Відколи ти поїхала, її ніхто не бачив. Схоже, вона теж усамітнилася.