Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 72 из 93

— Це був дурнуватий ризик. Мені слід було краще подумати.

Він підняв гілочку з землі під деревами й розлючено жбурнув її геть.

— У мене досі є булочка, — ні в тин ні в ворота бовкнула я, витягаючи з кишені пожмакану, обліплену нитками грудку. Її спекли у вигляді пташки, вітаючи приліт весняних зграй, проте зараз вона більше нагадувала скручену шкарпетку.

Мал похнюпився, впершись руками в коліна і затуливши долонями обличчя. Його плечі почали здригатися, й на одну жахливу мить я подумала, що хлопець плаче, та потім здогадалася, що він беззвучно сміється. Мал здригався цілим тілом, уривчасто дихаючи, а з очей заструменіли сльози.

— Сподіваюся, це в біса смачна булочка, — видихнув він.

Я на мить витріщилася на хлопця, побоюючись, що він геть із глузду з’їхав, а потім теж розреготалася. Затиснула собі рота, приглушуючи звук, та від цього тільки зробилося ще смішніше. Здавалося, наче вся напруга і страх кількох останніх днів перелилися через вінця.

Мал притиснув пальця до вуст і видихнув:

— Чш-ш-ш!

І я впала від чергового нападу сміху.

— Думаю, ти зламала тому типові носа, — рохнув хлопець.

— Це нечемно. Я нечемна дівчинка.

— Так, нечемна, — погодився хлопець, і ми знову розреготалися.

— А пам’ятаєш, як той син фермера зламав тобі носа в Керамзіні? — видихнула я між нападами сміху. — А ти нікому не сказав і замазюкав кров’ю улюблену скатертину Ани Куї?

— Ти вигадуєш.

— Не вигадую!

— Ні, вигадуєш! Ти ламаєш носи і брешеш.

Ми сміялися, аж доки більше не могли дихати, мало животи не понадривали, навіть у головах запаморочилося. Я пригадати не могла, коли востаннє так реготала.

Ми насправді з’їли булочку. Вона була присипана цукровою пудрою й на смак нагадувала випічку з дитинства.

Коли ми впоралися, Мал сказав:

— Це

була

по-справжньому смачна булочка.

І ми знову зайшлися сміхом.

Кінець кінцем хлопець зітхнув і підвівся, простягнувши мені руку, щоб допомогти.

Ми йшли, аж доки не запали сутінки, а потім розклали табір у руїнах якоїсь хатини. Зважаючи на те, що ми мало не попалися, Мал вирішив, що тієї ночі краще не ризикувати, розпалюючи вогонь, тож ми поїли куплених у селі харчів. Коли жували в’ялену яловичину і жахливий твердий сир, хлопець узявся розпитувати про Боткіна й інших учителів у Маленькому Палаці. Я й не здогадувалася, як мріяла поділитися з ним своїми історіями, аж доки не відкрила рота. Мал більше не сміявся з такою легкістю, як колись. Та коли це траплялося, його холодна похмурість на мить зникала, і хлопець більше нагадував добре знайомого мені Мала. Це давало надію, що він, можливо, не загублений назавжди.

Коли настав час вкладатися спати, Мал обійшов периметр табору, переконуючись, що ми в безпеці, а я тим часом знову спакувала їжу. Тепер, коли ми втратили Малову гвинтівку і вовняну ковдру, місця в наплічнику було чимало. Я тільки раділа, що лук досі з нами.

Підклавши під голову шапку з білячого хутра, я залишила Малові рюкзак замість подушки. Потім щільно закуталася в пальто і скрутилася під новими хутрами. Я вже куняла, коли почула, як повернувся Мал і влаштувався поруч, зручно притиснувшись спиною до моєї.

Засинаючи, я подумала, що досі відчуваю цукор із солодкої булочки на язику, збагнула, як приємно було посміятися. Нас пограбували. Нас мало не вбили. На нас полював наймогутніший у Равці чоловік. Та ми знову стали друзями, і сон приходив так швидко, як уже давно не бувало.

Серед ночі я прокинулася від Малового хропіння. Штурхнула його ліктем у спину. Хлопець перевернувся на бік, пробурмотів щось, не прокидаючись, і обійняв мене. За мить він знову за­хропів, та цього разу я його не будила.