Страница 73 из 93
Розділ 18
Нам зрідка траплялися кущики молодої травички та поодинокі дикі квіти, і дорогою до Цибеї й незайманих просторів, де, на Малову думку, ми мали зустріти оленя, весна вже давала про себе знати. Густі сосни поступилися місцем ріденьким березовим гайкам, а згодом, куди не кинь оком, простягнулися пасовиська.
Попри те, що Мал шкодував про нашу мандрівку до села, незабаром він визнав, що це було необхідно. Із нашим просуванням на північ ночі зробилися холоднішими, а наближаючись до застави біля Чернасті, ми більше не наважувалися розкладати вогнища, аби щось приготувати. Також нам не хотілося щодня марнувати час на полювання чи влаштовування пасток, щоб упіймати щось їстівне, тож ми покладалися виключно на свої запаси харчів, нервово спостерігаючи, як вони тануть.
Схоже, в наших стосунках настала відлига, і замість кам’яної тиші Петрацою наша мандрівка наповнилася розмовами. Хлопця цікавило життя в Маленькому Палаці, дивні звички при дворі, навіть теорія гришинської науки.
Він не здивувався, почувши, що більшість гриш із презирством ставляться до короля. Вочевидь, трекери дедалі голосніше скаржилися на королівську некомпетентність.
— У фієрданців є гвинтівка казенного типу, яка може вистрілити двадцять разів за хвилину. Нашим солдатам вони теж потрібні. Якби король завдав собі клопоту поцікавитися Першою армією, ми б не залежали так цілковито від Гриші. Але цього ніколи не станеться, — оповідав він мені. А тоді пробурмотів: — Нам усім відомо, хто керує країною.
Я нічого не відповіла. Намагалася якомога ретельніше уникати розмов про Дарклінґа.
Я запитувала про те, як Малові велося, коли він шукав оленя, та хлопець завжди знаходив спосіб перевести розмову на мене. Я не тиснула. Знала, що Малове угрупування перетнуло кордон із Фієрдою. Підозрювала, що повертатися їм довелося з боєм і саме там хлопець заробив шрам на щелепі, та він відмовлявся розповідати більше.
Коли ми минали повз кілька всохлих верб, а під черевиками хрускотів морозець, Мал показав мені гніздо малого яструба, і я впіймала себе на думці, що мрію, аби ми вічно продовжували так іти. Хай там як я мріяла про гарячу їжу й теплу постіль, однаково боялася того, що міг приготувати для нас кінець подорожі. А що, як ми знайдемо оленя і я заволодію його рогами? Наскільки такий потужний підсилювач може мене змінити? Чи вистачить цього, аби звільнити нас від Дарклінґа? Якби ж ми могли залишитися тут, іти пліч-о-пліч і, згорнувшись, спати під зорями. Можливо, ці порожні долини й мовчазні гайки зможуть прихистити нас так само, як прихищають стадо Морозова, і вберегти від тих, хто на нас полює.
Це були дурнуваті думки. Цибея була негостинним місцем, здичавілою і порожньою землею суворих зим і виснажливого літа. А ми не були дивними древніми створіннями, котрі блукали нею в сутінках. Ми були просто Малом і Аліною й не могли завжди випереджати своїх переслідувачів. Похмура думка, що кілька днів миготіла в моїй голові, нарешті оселилася там. Я зітхнула, знаючи, що задовго відкладала розмову з Малом про цю проблему. Це було безвідповідально, а зважаючи на те, як несамовито ми обидвоє ризикували, я більше не могла так продовжувати.
Тієї ночі хлопець майже заснув, його дихання зробилося глибоким і рівним, перш ніж я зібралася з духом озватися.
— Мале, — почала я.
Він миттєво прокинувся, тіло напнулося, хлопець сів і потягнувся до ножа.
— Ні, — заспокоїла я, поклавши долоню йому на руку. — Все гаразд. Але мені потрібно поговорити з тобою.
— Зараз? — буркнув він, влягаючись і знов обіймаючи мене.
Я зітхнула. Мені хотілося просто лежати в темряві, слухати, як шурхоче травою вітер, і зігріватися відчуттям безпеки, хай навіть ілюзорним. Та я знала, що не можу.
— Мені потрібно, щоб ти дещо для мене зробив.
Хлопець фиркнув.
— Маєш на увазі ще щось, окрім дезертирства з армії, нишпорення горами й відморожування дупи щоночі на холодній землі?
— Так.
— Гм-м-м, — ухильно пробурмотів Мал; його дихання знову почало повертатися до глибокого розміреного ритму сну.
— Мале, — чітко сказала я, — якщо ми не встигнемо… якщо вони впіймають нас, перш ніж ми знайдемо оленя, ти не можеш віддати мене їм.
Він цілковито застиг. Я фізично відчувала, як гупає його серце. Хлопець мовчав так довго, що я вже вирішила, наче він знову заснув.
А тоді він нарешті озвався:
— Ти не можеш просити мене про це.
— Я мушу.
Мал сів, відштовхнувшись від мене, і потер рукою обличчя. Я теж сіла, щільніше загорнувши плечі хутром, і подивилася на нього в місячному світлі.
— Ні.
— Ти не можеш просто сказати «ні», Мале.
— Ти попросила, а я відповів. Ні.
Він підвівся і відійшов на кілька кроків.
— Якщо він надіне мені той нашийник, ти знаєш, що це означатиме і скільки людей через мене загинуть. Я не можу дозволити цьому статися. Не можу взяти на себе відповідальність за це.
— Ні.
— Ти мав знати, що існує така ймовірність, коли ми вирушали на північ, Мале.
Хлопець розвернувся і пройшовся розмашистим кроком, присів навпочіпки, щоб зазирнути мені в вічі.
— Я не вб’ю тебе, Аліно.
— Можливо, тобі доведеться.
— Ні, — повторив він, хитаючи головою й відводячи погляд. — Ні-ні-ні.
Я взяла його обличчя холодними долонями і повернула так, аби він знову дивився мені в очі.
— Так.
— Я не можу, Аліно.
Не можу
.
— Мале, тієї ночі в Маленькому Палаці ти сказав, що я належу Дарклінґу.
Він злегка здригнувся.
— Я гнівався. Це не означало…
— Якщо він отримає той нашийник, то справді заволодіє мною. Цілковито. І перетворить мене на чудовисько. Прошу, Мале. Я мушу знати, що ти не дозволиш цьому зі мною статися.
— Як ти можеш просити мене зробити це?
— А кого мені ще просити?
Хлопець подивився на мене; на його обличчі застигли безум, лють і ще щось, що мені не вдавалося прочитати. Кінець кінцем він коротко кивнув.
— Пообіцяй мені, Мале.
Його вуста стиснулися в похмуру лінію, а щелепа напружилася. Я ненавиділа себе за те, що змушена так із ним вчинити, але мусила бути певна.
— Пообіцяй мені.
— Обіцяю, — хрипко озвався він.
Я повільно видихнула, відчуваючи, як мене накриває хвилею полегшення. Нахилилася вперед, торкнулася своїм чолом його і заплющила очі.
— Дякую тобі.