Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 71 из 93

Праворуч від нас до порожнього провулка протиснулися двоє чоловіків. Перш ніж Малові вдалося обернутись, один із них притиснув до його горла брудний на вигляд ніж, а другий затиснув мені рота гидкою лапою.

— А тепер тихо, — прохрипів чоловік із ножем. — Або я вам обидвом горлянки переріжу.

Волосся в нього було масним, а обличчя якимось химерно видовженим.

Я прикипіла поглядом до леза біля Малової шиї та мовчки кивнула.

Долоня другого чоловіка звільнила мій рот, але він продовжував міцно тримати мене за руку.

— Жени монету, — наказав Довгопикий.

— Ви грабуєте нас? — вибухнула я.

— Правильно, — просичав чолов’яга, який тримав мене, і добряче струсонув.

Я не змогла стриматися. Відчула таке полегшення й подив, що нас не впіймали, аж випадково захихотіла.

— Вона трохи тойво, еге ж? — перепитав мій вартовий.

— Ага, — озвався Мал, зиркаючи на мене й наказуючи поглядом заткатися. — Трохи.

— Гроші, — наказав Довгопикий. — Негайно.

Мал обережно запхав руку до пальта, витягнув свій мішечок із грішми і простягнув Довгопикому, котрий насупився і забурмотів щось, відчувши його невелику вагу.

— Оце й усе? А що в наплічнику?

— Небагато, трохи хутра та їжі, — відповів Мал.

— Покажи.

Хлопець повільно зняв рюкзак із плеча й, відкривши його, дозволив злодіям зазирнути всередину. Нагорі хизувалася його гвинтівка, загорнута у ковдру.

— Ой, — вихопилося у Довгопикого. — Оце гарна гвинтівка. Чи не так, Леве?

Чоловік, який тримав мене, міцно перехопив товстою рукою моє зап’ястя, а другою дістав гвинтівку.

— Справді, гарна. — проревів він. — А наплічник схожий на військовий.

Серце в мене втекло у п’яти.

— І? — не зрозумів Довгопикий.

— І Ріков казав, що з застави в Чернасті зник солдат. Можливо, ми впіймали дезертира.

Довгопикий задумливо оглянув Мала, і я зрозуміла, що він уже прикидає, яка на нього чекає винагорода. Він про це навіть не здогадувався.

— Що скажеш, хлопче? Ти б не став утікачем, еге ж?

— Це наплічник мого брата, — безтурботно пояснив Мал.

— Можливо. А може, ми запросимо капітана з Чернасті подивитися на нього і заразом на тебе.

Мал здвигнув плечима.

— Добре. Я залюбки повідомлю йому, що ви намагалися нас пограбувати.

Льву ця ідея, схоже, не сподобалася.

— Забираймо гроші й ушиваймося.

— Нє, — заперечив Довгопикий, продовжуючи примружено розглядати хлопця. — Він або дезертир, або вкрав гвинтівку в якогось іншого піхотинця. Хай там як, капітан заплатить кругленьку суму за звістку про неї.

— А вона? — Лев знову струсонув мене. — Навряд чи здатна на щось хороше, якщо вештається з цим типом. Може, й сама втікачка. А якщо ні, ми з нею можемо непогано розважитися. Хіба ж тобі цього не хочеться, ясочко?

— Не торкайся її, — виплюнув Мал, роблячи крок уперед.

Довгопикий одним плавним рухом щосили вгатив руків’ям ножа Малові по голові. Хлопець заточився й підвернув ногу, зі скроні в нього струменіла кров.

— Ні! — зойкнула я.

Мій вартовий знову затиснув мені рота, відпустивши руку. Саме це мені й було потрібно. Я змахнула зап’ястям, і люстерко прослизнуло між пальці.

Довгопикий зависнув над Малом із ножем у руці.

— Можливо, капітан однаково заплатить за нього, живого чи мертвого.

Він смикнувся вперед. Я покрутила люстерко, кидаючи в очі Довгопикому яскравий промінь світла. Мал скористався шансом. Підскочив на ноги і схопив чолов’ягу, щосили гупнувши його об стіну.

Лев відпустив мене, щоб схопити Малову гвинтівку, та я налетіла на нього смерчем, піднявши дзеркальце, і засліпила.

— Що за… — буркнув він, мружачись.

Коли чоловік склався навпіл, я обхопила руками його потилицю й щодуху засадила коліном. Почулося огидне «хрусь», і я позадкувала, а він упав на землю, затискаючи руками носа, з якого між пальцями юшила кров.

— Я це зробила! — вигукнула я.

Ох, якби ж Боткін міг мене зараз бачити.

— Гайда! — гукнув Мал, відволікаючи мене від тріумфу.

Обернувшись, я побачила, що Довгопикий непритомно лежить у багнюці.

Мал схопив свій наплічник і побіг до протилежного кінця провулка, подалі від галасу святкової ходи. Лев стогнав, та досі міцно стискав гвинтівку. Я добряче копнула його в живіт і по­мчала за хлопцем.

Ми понеслися повз порожні крамнички і будинки, повертаючись на багнисту головну дорогу, а потім пірнули в ліс під прихисток дерев. Мал несамовито мчав, прокладаючи нам шлях неглибоким ярком, а потім угору гірським хребтом, як мені здалося, кілька кілометрів. Особисто я не вважала, що злодії в змозі кинутися навздогін, проте мені так забило дух, що і слово неможливо було вимовити. Нарешті Мал пригальмував і зупинився, склався навпіл, упершись руками в коліна й відхекуючись.

Я гепнулася на землю і перекотилася на спину; серце у грудях скаженіло. Я лежала на землі, чуючи, як гупає у вухах кров, ковтала денне світло, що лилося між верхівками дерев, і намагалася опанувати власне дихання. Відчувши, що знову можу розмовляти, припіднялася на ліктях і запитала:

— З тобою все гаразд?

Мал боязко торкнувся рани на голові. Кровотеча вщухла, та він скривився.

— Нормально.

— Як гадаєш, вони щось розпатякають?

— Звичайно. Спробують отримати за свою інформацію трохи грошенят.

— Святе лайно, — вилаялася я.

— Ми вже нічого не можемо з цим вдіяти. — А потім, на мій подив, на Маловому обличчі розквітла усмішка. — Де ти навчилася так битися?

— Гришницькі тренування, — драматично прошепотіла я. — Древні таємниці надирання дупи.

— Головне, щоб працювало.

Я розреготалася.

— Саме так завжди казав Боткін: «Хай рух буде непоказним, головне, сьоб боліло», — промовила я, наслідуючи густий акцент найманця.

— Розумник.

— Дарклінґ не вважає, що гришам слід покладатися на власні сили, коли йдеться про захист.

— Ще один розумник, — холодно кинув він, вдивляючись у ліс. За мить хлопець озвався: — Він здогадається, що ти не попрямувала одразу до Зморшки. Здогадається, що ми полюємо на оленя.

Він важко опустився поруч зі мною з похмурим обличчям. У цій битві ми мали кілька переваг і щойно втратили одну.

— Мені слід було відвести нас до міста, — сумно кинув він.

Я легенько штурхнула його в руку.

— Ми не могли знати, що хтось спробує нас пограбувати. Ну тобто кому могло аж так не пощастити?