Страница 71 из 93
Праворуч від нас до порожнього провулка протиснулися двоє чоловіків. Перш ніж Малові вдалося обернутись, один із них притиснув до його горла брудний на вигляд ніж, а другий затиснув мені рота гидкою лапою.
— А тепер тихо, — прохрипів чоловік із ножем. — Або я вам обидвом горлянки переріжу.
Волосся в нього було масним, а обличчя якимось химерно видовженим.
Я прикипіла поглядом до леза біля Малової шиї та мовчки кивнула.
Долоня другого чоловіка звільнила мій рот, але він продовжував міцно тримати мене за руку.
— Жени монету, — наказав Довгопикий.
— Ви грабуєте нас? — вибухнула я.
— Правильно, — просичав чолов’яга, який тримав мене, і добряче струсонув.
Я не змогла стриматися. Відчула таке полегшення й подив, що нас не впіймали, аж випадково захихотіла.
— Вона трохи тойво, еге ж? — перепитав мій вартовий.
— Ага, — озвався Мал, зиркаючи на мене й наказуючи поглядом заткатися. — Трохи.
— Гроші, — наказав Довгопикий. — Негайно.
Мал обережно запхав руку до пальта, витягнув свій мішечок із грішми і простягнув Довгопикому, котрий насупився і забурмотів щось, відчувши його невелику вагу.
— Оце й усе? А що в наплічнику?
— Небагато, трохи хутра та їжі, — відповів Мал.
— Покажи.
Хлопець повільно зняв рюкзак із плеча й, відкривши його, дозволив злодіям зазирнути всередину. Нагорі хизувалася його гвинтівка, загорнута у ковдру.
— Ой, — вихопилося у Довгопикого. — Оце гарна гвинтівка. Чи не так, Леве?
Чоловік, який тримав мене, міцно перехопив товстою рукою моє зап’ястя, а другою дістав гвинтівку.
— Справді, гарна. — проревів він. — А наплічник схожий на військовий.
Серце в мене втекло у п’яти.
— І? — не зрозумів Довгопикий.
— І Ріков казав, що з застави в Чернасті зник солдат. Можливо, ми впіймали дезертира.
Довгопикий задумливо оглянув Мала, і я зрозуміла, що він уже прикидає, яка на нього чекає винагорода. Він про це навіть не здогадувався.
— Що скажеш, хлопче? Ти б не став утікачем, еге ж?
— Це наплічник мого брата, — безтурботно пояснив Мал.
— Можливо. А може, ми запросимо капітана з Чернасті подивитися на нього і заразом на тебе.
Мал здвигнув плечима.
— Добре. Я залюбки повідомлю йому, що ви намагалися нас пограбувати.
Льву ця ідея, схоже, не сподобалася.
— Забираймо гроші й ушиваймося.
— Нє, — заперечив Довгопикий, продовжуючи примружено розглядати хлопця. — Він або дезертир, або вкрав гвинтівку в якогось іншого піхотинця. Хай там як, капітан заплатить кругленьку суму за звістку про неї.
— А вона? — Лев знову струсонув мене. — Навряд чи здатна на щось хороше, якщо вештається з цим типом. Може, й сама втікачка. А якщо ні, ми з нею можемо непогано розважитися. Хіба ж тобі цього не хочеться, ясочко?
— Не торкайся її, — виплюнув Мал, роблячи крок уперед.
Довгопикий одним плавним рухом щосили вгатив руків’ям ножа Малові по голові. Хлопець заточився й підвернув ногу, зі скроні в нього струменіла кров.
— Ні! — зойкнула я.
Мій вартовий знову затиснув мені рота, відпустивши руку. Саме це мені й було потрібно. Я змахнула зап’ястям, і люстерко прослизнуло між пальці.
Довгопикий зависнув над Малом із ножем у руці.
— Можливо, капітан однаково заплатить за нього, живого чи мертвого.
Він смикнувся вперед. Я покрутила люстерко, кидаючи в очі Довгопикому яскравий промінь світла. Мал скористався шансом. Підскочив на ноги і схопив чолов’ягу, щосили гупнувши його об стіну.
Лев відпустив мене, щоб схопити Малову гвинтівку, та я налетіла на нього смерчем, піднявши дзеркальце, і засліпила.
— Що за… — буркнув він, мружачись.
Коли чоловік склався навпіл, я обхопила руками його потилицю й щодуху засадила коліном. Почулося огидне «хрусь», і я позадкувала, а він упав на землю, затискаючи руками носа, з якого між пальцями юшила кров.
— Я це зробила! — вигукнула я.
Ох, якби ж Боткін міг мене зараз бачити.
— Гайда! — гукнув Мал, відволікаючи мене від тріумфу.
Обернувшись, я побачила, що Довгопикий непритомно лежить у багнюці.
Мал схопив свій наплічник і побіг до протилежного кінця провулка, подалі від галасу святкової ходи. Лев стогнав, та досі міцно стискав гвинтівку. Я добряче копнула його в живіт і помчала за хлопцем.
Ми понеслися повз порожні крамнички і будинки, повертаючись на багнисту головну дорогу, а потім пірнули в ліс під прихисток дерев. Мал несамовито мчав, прокладаючи нам шлях неглибоким ярком, а потім угору гірським хребтом, як мені здалося, кілька кілометрів. Особисто я не вважала, що злодії в змозі кинутися навздогін, проте мені так забило дух, що і слово неможливо було вимовити. Нарешті Мал пригальмував і зупинився, склався навпіл, упершись руками в коліна й відхекуючись.
Я гепнулася на землю і перекотилася на спину; серце у грудях скаженіло. Я лежала на землі, чуючи, як гупає у вухах кров, ковтала денне світло, що лилося між верхівками дерев, і намагалася опанувати власне дихання. Відчувши, що знову можу розмовляти, припіднялася на ліктях і запитала:
— З тобою все гаразд?
Мал боязко торкнувся рани на голові. Кровотеча вщухла, та він скривився.
— Нормально.
— Як гадаєш, вони щось розпатякають?
— Звичайно. Спробують отримати за свою інформацію трохи грошенят.
— Святе лайно, — вилаялася я.
— Ми вже нічого не можемо з цим вдіяти. — А потім, на мій подив, на Маловому обличчі розквітла усмішка. — Де ти навчилася так битися?
— Гришницькі тренування, — драматично прошепотіла я. — Древні таємниці надирання дупи.
— Головне, щоб працювало.
Я розреготалася.
— Саме так завжди казав Боткін: «Хай рух буде непоказним, головне, сьоб боліло», — промовила я, наслідуючи густий акцент найманця.
— Розумник.
— Дарклінґ не вважає, що гришам слід покладатися на власні сили, коли йдеться про захист.
— Ще один розумник, — холодно кинув він, вдивляючись у ліс. За мить хлопець озвався: — Він здогадається, що ти не попрямувала одразу до Зморшки. Здогадається, що ми полюємо на оленя.
Він важко опустився поруч зі мною з похмурим обличчям. У цій битві ми мали кілька переваг і щойно втратили одну.
— Мені слід було відвести нас до міста, — сумно кинув він.
Я легенько штурхнула його в руку.
— Ми не могли знати, що хтось спробує нас пограбувати. Ну тобто кому могло аж так не пощастити?