Страница 70 из 93
Малове похмуре мовчання не допомагало. Мені хотілося дізнатися, як так сталося, що він почав вистежувати оленя для Дарклінґа, і яким було його життя протягом останніх кількох місяців, проте відповіді на мої запитання були натягнутими і складалися здебільшого з одного слова, а подекуди хлопець цілковито ігнорував мене. Почуваючись особливо втомленою або голодною, я ображено дивилася Малові в спину й уявляла, як дам йому добрячого запотиличника, щоб привернути увагу. Здебільшого я просто переймалася. Переймалася, що Мал шкодує про своє рішення піти за мною. Переймалася, що оленя на просторах Цибеї знайти неможливо. Та понад усе переймалася через те, що може зробити з Малом Дарклінґ, якщо впіймає нас.
Коли ми нарешті почали спускатися північно-західним схилом Петрацою, мені страшенно кортіло залишити позаду голі гори та їхні холодні вітри. Ми дісталися до дерев і ввійшли до лісу, й моє серце підскочило до горла.
Після стількох днів продирання непривітними землями справжнім полегшенням була можливість крокувати м’яким килимом із соснових голок, чути шурхіт тварин у підліску й дихати густим від живиці повітрям.
Ми розклали табір біля дзюркотливого струмка, і, коли Мал узявся збирати хмиз для вогнища, я мало не заспівала від радості. Викликала крихітний сфокусований промінчик світла, щоб розпалити вогонь, та хлопця це, схоже, не надто вразило. Він зник у лісі й повернувся з зайцем, якого ми оббілували і засмажили на вечерю. Мал приголомшено дивився, як я проковтнула свою порцію й зітхнула, залишившись голодною.
— Тебе було б значно легше прогодувати, якби ти не відкрила в собі апетиту, — поскаржився він, доївши й витягнувшись горілиць, підклавши руку замість подушки.
Я на нього не зважала. Мені вперше, відколи я покинула Маленький Палац, було тепло, й ніщо не могло зіпсувати цього блаженства. Навіть Малове хропіння.
***
Нам потрібно було поновити запаси, перш ніж рушити далі на північ до Цибеї, проте знадобилося ще півтора дня, аби знайти мисливську стежку, що привела до якогось села на північному заході Петрацою. Що ближче ми підступали до цивілізації, то більше нервувався Мал. Він зникав, вивчаючи довгі ділянки шляху, розвідував, що попереду, прокладав нам шлях паралельно головній дорозі до міста. Перед обідом хлопець з’явився, вбраний у потворне коричневе пальто й коричневу шапку з білячого хутра.
— Де ти це взяв? — поцікавилася я.
— Поцупив у незачиненому будинку, — з провиною в голосі зізнався хлопець. — Але залишив кілька монет. Утім, це дуже моторошно — всі будинки стоять порожні. На дорозі я теж нікого не бачив.
— Можливо, сьогодні неділя, — припустила я. Відколи покинула Маленький Палац, уже геть втратила лік дням. — Всі можуть бути у церкві.
— Можливо, — погодився Мал.
Однак, ховаючи старе армійське пальто і шапку за деревами, він мав стурбований вигляд.
Ми були за кілометр від села, коли почули барабанний гуркіт. Поки ми наближалися до дороги, звуки дедалі гучнішали, а незабаром пролунали ще і дзвіночки та скрипки, оплески й радісні вигуки. Мал виліз на дерево, щоб краще все роздивитися, а коли знову спустився, обличчя його було вже не таким стурбованим.
— Там повсюди люди. Мабуть, сотні йдуть дорогою, а ще я бачив віз
дом
.
— Зараз Масниця! — вигукнула я.
За тиждень до початку весняного посту всім шляхтичам слід було виїхати до своїх людей на
домі
— візку, навантаженому солодощами, сирами та свіжоспеченими хлібами. Процесія йшла від сільської церкви до панського маєтку, де для селян та кріпаків відчиняли двері віталень і пригощали їх чаєм і
блінами
. Місцеві дівчата вдягалися в червоні
сарафани
, заплітали у коси квіти, святкуючи прихід весни.
Масниця була найкращим часом, коли я жила в сиротинці: уроки відміняли, щоб ми могли поприбирати в будинку й допомогти з випічкою. Герцог Керамзов завжди влаштовував так, аби його повернення до Ос Альти збігалося зі святом. Ми всі виїжджали в
домі
, й він зупинявся на кожній фермі випити
квасу
і роздати печиво з цукерками. Сидячи поруч із герцогом і махаючи веселим селянам, ми й самі почувалися майже як шляхтичі.
— Можна нам піти подивитися, Мале? — спрагло попросила я.
Він насупився, і я зрозуміла, що хлопцева обачність змагається з найщасливішими спогадами з Керамзіна. А потім Малові губи вигнула ледь помітна усмішка.
— Гаразд. Там, однозначно, достатньо багато людей, аби ми могли злитися з натовпом.
Ми приєдналися до юрби, що врочисто просувалася дорогою, пританцьовуючи під звуки скрипок та барабанів; маленькі дівчатка стискали в кулачках гілки, прикрашені білими стрічками. Ми минали головною вулицею села, а крамарі стояли біля дверей, калатаючи дзвіночками і плескаючи в долоні музикам.
Мал зупинився, щоб купити хутра й трохи поповнити наші їстівні запаси, проте, побачивши, як він запхав до наплічника кавалок твердого сиру, я гидливо висолопила язика. Я більше ніколи не зможу навіть дивитися на твердий сир.
Перш ніж Малові вдалося зупинити мене, я кинулася в гущу натовпу, прокладаючи собі дорогу між людьми, що йшли за
домом
, де сидів червонощокий дядько з пляшкою
квасу
в пухкій руці, розхитуючись із боку в бік, співаючи та кидаючи хліб селянам, котрі юрмилися навколо возу. Витягнувши руку, я упіймала теплу золотисту булочку.
— Це тобі, кралечко! — крикнув дядько, мало не випавши з візка.
Солодка булочка пахнула божественно, я подякувала йому і протиснулася назад до Мала, неабияк задоволена собою.
Хлопець схопив мене за руку й потягнув багнистою доріжкою між двох будинків.
— Ти думала, що робиш?
— Мене ніхто не бачив. А він подумав, що я проста селянка.
— Ми не можемо так ризикувати.
— Отже, ти не хочеш шматочок?
Мал повагався.
— Я цього не казав.
— Я збиралася дати тобі вкусити, але якщо не хочеш, з’їм усе сама.
Мал спробував вихопити булочку, та я, танцюючи, відійшла подалі, відхиляючись ліворуч і праворуч й уникаючи його рук. Бачила на хлопцевому обличчі подив, і він мені неабияк сподобався. Я більше не була тією незграбною дівчинкою, яку Мал пам’ятав.
— От шмаркачка, — буркнув він і знову замахнувся.
— Ой, зате я шмаркачка з солоденькою булочкою.
Не знаю, хто з нас почув це першим, але ми обидва виструнчилися, несподівано помітивши, що вже не самі.