Страница 69 из 93
Розділ 17
Мал відсидів обидві вахти, дозволивши мені проспати цілу ніч. Уранці він простягнув мені смужку в’яленого м’яса і просто сказав:
— Розповідай.
Я не певна була, з чого почати, тож почала з найгіршого.
— Дарклінґ планує скористатися Тіньовою Зморшкою як зброєю.
Мал навіть оком не змигнув.
— Як саме?
— Він збільшить її, затягне до неї Равку, Фієрду й будь-яку територію, де зустрінеться з опором. Але без мене він на це не здатен, адже не може відігнати волькр. Скільки тобі відомо про оленя Морозова?
— Небагато, лише те, що він цінний. — Хлопець окинув поглядом долину. — І що він призначався для тебе. Нам наказали знайти стадо й упіймати або оточити оленя, але не нашкодити йому.
Я кивнула і спробувала пояснити хоча б те, що знала сама про принцип роботи підсилювачів, як Іванові довелося побороти Шерборнського ведмедя, а Марія змушена була вбити північного морського котика.
— Гриша мусить здобути свій підсилювач, — насамкінець сказала я. — Те саме з оленем, та він ніколи не призначався мені.
— Ходімо, — різко запропонував Мал. — Решту можеш розповісти мені дорогою. Я хочу, щоб ми піднялися вище в гори.
Він запхав ковдру в наплічник і доклав зусиль, аби приховати всі сліди того, що ми розбивали тут табір. А тоді повів нас угору крутою й кам’янистою стежкою. Лук хлопець прив’язав до наплічника, але рушницю тримав напоготові.
Мої ноги протестували на кожному кроці, та я йшла за хлопцем і старанно намагалася розповісти йому решту історії. Повідомила все, що дізналася від Баґхри: про походження Зморшки, про нашийник, який Дарклінґ збирався зробити для мене, щоб скористатися моєю силою, й, нарешті, про корабель, який чекав на мене в Ос Керво.
Коли я закінчила, Мал сказав:
— Тобі не слід було слухатися Баґхру.
— Як ти можеш таке казати? — закортіло дізнатися мені.
Хлопець рвучко розвернувся, і я мало не наштовхнулася на нього.
— А як ти гадаєш, що станеться, якщо ти дістанешся до Зморшки? Якщо тобі вдасться потрапити на корабель? Невже ти віриш, що його могутність обмежується узбережжям Справжнього Моря?
— Ні, але…
— Це лише питання часу, перш ніж він знайде тебе й накине на тебе нашийник.
Він розвернувся в інший бік і рушив стежкою, залишивши мене приголомшено стояти позаду. Я змусила свої ноги ворушитися й кинулася навздогін.
Можливо, план Баґхри був слабенький, але хіба ж хтось із нас мав вибір? Я пригадала її несамовиту хватку, жах в її запаленому погляді. Жінка не сподівалася, що Дарклінґ насправді колись знайде стадо Морозова. У ніч зимового свята вона по-справжньому запанікувала, проте спробувала допомогти мені. Якби Баґхра була б такою ж безжальною, як її син, то могла б позбутися ризику та просто перерізати мені горло. «І, можливо, це було б найкраще», — похмуро подумала я.
Ми довго йшли мовчки, повільно долаючи пагорби, щоб піднятися вище. У деяких місцинах стежка робилася такою вузькою, що мені доводилося просто приклеюватися до скелі й крихітними кроками, човгаючи, просуватися вперед і сподіватися на милість Святих. Опівдні ми спустилися з першої гори й почали підійматися на другу, яка, на мій жаль, була ще крутішою й вищою за попередню.
Я рушила стежкою, яка простяглася переді мною, по черзі переставляючи ноги й намагаючись позбутися безнадійного відчуття, що огорнуло мене. Що більше я думала, то більше переконувалася: Мал, напевно, мав рацію. Я не могла позбутися відчуття, що прирекла нас обох. Я Дарклінґу потрібна живою, та що він міг зробити з Малом? Зосередившись на власному жаху та власному майбутньому, я не надто розмірковувала про те, що Мал вчинив або від чого відмовився. Він уже ніколи не зможе повернутися до армії, до своїх друзів, до життя видатного трекера. Навіть гірше — тепер він став дезертиром, можливо, його звинуватять у державній зраді, а кара за це — смерть.
У сутінках ми піднялися так високо, що навіть кілька миршавих дерев позникали, а на землі досі виднілися латки зимової криги. З’їли вбогу вечерю з твердого сиру та волокнистої в’яленої яловичини. Мал вважав, що розводити вогнище досі небезпечно, тож ми мовчки загорнулися в ковдру, тремтячи на шаленому вітрі й мало не торкаючись плечима.
Я вже майже задрімала, коли Мал раптом озвався:
— Завтра я поведу нас на північ.
Мої очі широко розчахнулися.
— На північ?
— До Цибеї.
— Ти хочеш вирушити на пошуки оленя? — недовірливо перепитала я.
— Я знаю, що можу його знайти.
— Якщо його ще не знайшов Дарклінґ!
— Ні, — заперечив хлопець, і я здогадалася, що він похитав головою. — Він досі на волі. Я це відчуваю.
Його слова моторошним чином нагадали мені те, що якось сказав Дарклінґ дорогою до Баґхриної хатини: «Цей олень призначений тобі, Аліно. Я відчуваю».
— А якщо Дарклінґ швидше знайде нас? — поцікавилася я.
— Ти не можеш решту життя провести в бігах, Аліно. Ти казала, що олень може зробити тебе могутньою. Достатньо могутньою, аби побороти Дарклінґа?
— Можливо.
— Тоді ми мусимо це зробити.
— Якщо він нас упіймає, то вб’є тебе.
— Я знаю.
— Заради всіх Святих, Мале. Чому ти пішов за мною? Про що ти думав?
Він зітхнув і почухав рукою коротке волосся.
— Не знаю. Ми вже були на півдорозі до Цибеї, коли нам наказали повернутися й полювати на
тебе
. Саме це я і зробив. Найскладніше було спрямувати інших подалі від тебе, особливо після того, як ти мало не заявила про себе на повен голос у Раєвості.
— А тепер ти дезертир.
— Так.
— Через мене.
— Так.
У горлі запекло від непролитих сліз, та мені вдалось опанувати голос, аби той не тремтів:
— Я не хотіла, щоб усе це сталося.
— Я не боюся померти, Аліно, — відповів він холодним, спокійним голосом, який видався мені незнайомим. — Та мені хочеться дати нам шанс поборотися. Ми мусимо вирушити на пошуки оленя.
Я надовго задумалася про його слова. Нарешті прошепотіла:
— Гаразд.
У відповідь я почула лише хропіння. Мал уже заснув.
***
Наступні кілька днів хлопець не збавляв шаленого темпу, та моя гордість і, напевно, страх не дозволяли попросити його пригальмувати. Час від часу ми бачили, як над нами скелями стрибали поодинокі кози, а однієї ночі розклали табір біля діамантово-синього гірського озера, та це були рідкісні спалахи серед буденності свинцевих скель та насупленого неба.