Страница 56 из 93
— Звичайно, прийде! Їй просто хочеться, щоб панянки здійняли навколо неї галас, аби вона почувалася важливішою. Це найгучніша подія сезону. Вона її не пропустить навіть за всі гроші світу.
Найгучніша подія сезону. Я уривчасто видихнула.
— Нервуєшся? — запитала Женя.
— Трохи. Сама не знаю чому.
— Можливо, тому що кількасот шляхтичів не можуть дочекатися, коли побачать тебе.
— Дякую. Це неабияк допомагає.
— Залюбки, — відповіла подруга, щосили смикаючи мене за волосся. — Тобі вже слід було звикнути, що на тебе всі витріщаються.
— Але я не звикла.
— Ну, якщо буде занадто складно, дай мені знати; я вилізу на бенкетний стіл, натягну спідницю на голову і дам лиха закаблукам. Тоді на тебе вже ніхто не дивитиметься.
Я розреготалася й помітила, що трохи розслабилася. За мить, намагаючись говорити буденним тоном, запитала:
— А Дарклінґ уже приїхав?
— О, так. Він приїхав учора. Я бачила його екіпаж.
Серце у мене ледь помітно смикнулося вниз. Він був у палаці цілий день, але не прийшов побачитися зі мною і не покликав мене.
— Гадаю, він страшенно зайнятий, — заспокоїла мене Женя.
— Звичайно.
За мить вона м’яко додала:
— Знаєш, ми всі це відчуваємо.
— Що відчуваєте?
— Потяг. До Дарклінґа. Але він не такий, як ми, Аліно.
Я напружилася. Женя старанно витріщалася на пасма мого волосся.
— Ти про що? — запитала я. Навіть у моїх власних вухах голос пролунав неприродно високо.
— Про тип його могутності, про те, який він має вигляд. Лише сліпий чи божевільний цього не помітить.
Я не хотіла запитувати, та не стрималася:
— А він хоч колись?.. Ну, тобто, а ви з ним колись?..
— Ні! Ніколи! — Її вуста викривилися в бешкетній усмішці. — Та я б не відмовилась.
— Справді?
— А хто б відмовився. — Її очі зустрілися з моїми в дзеркалі. — Та я ніколи не вплутувала в це серце.
Я здвигнула плечима, сподіваючись, що жест вийшов байдужим.
— Звичайно, ні.
Женя вигнула свої досконалі брови й сильніше смикнула мене за волосся.
— Ай! — зойкнула я. — А Давид сьогодні ввечері теж прийде?
Дівчина зітхнула.
— Ні, він не любить вечірок. Я випадково пройшла повз майстерні, аби він побачив, що втрачає. А він навіть оком у мій бік не кинув.
— Сумніваюся, — підбадьорливо заперечила я.
Женя вклала на місце останнє пасмо мого волосся й закріпила його золотою шпилькою.
— Ось! — переможно вигукнула вона.
Женя простягла мені моє маленьке люстерко й повернула так, аби я змогла роздивитися її шедевр. Вона затягнула половину мого волосся вигадливим вузлом, а решта водоспадом блискучих хвиль лилася на плечі.
Я засяяла і квапливо обійняла дівчину.
— Дякую! — сказала. — Ти приголомшлива.
— І який мені з цього зиск? — буркнула вона.
Як могло статися, що Женя так несамовито втратила голову від такого серйозного, мовчазного й, вочевидь, сліпого до її розкішного вигляду чоловіка? А може, саме тому?
З полону думок мене вирвав стук у двері. Я мало не побігла відчиняти. Побачивши на порозі двох служниць, котрі тримали по кілька коробок, відчула полегшення. До тієї миті я й не розуміла, як переймалася появою
кефти
. Поставивши найбільшу коробку на ліжко, я відкрила кришку.
Женя захоплено заверещала, а я просто стояла й витріщалася на вміст. Коли я не поворухнулася, дівчина опустила руку в коробку й витягла кілька метрів переливчастого чорного шовку. Рукави й виріз були вишукано вигаптувані золотом і помережані крихітними гагатовими намистинами.
— Чорна, — прошепотіла Женя.
Його
колір. Що це мало означати?
— Дивись-но! — видихнула дівчина.
Виріз сукні було прикрашено чорною оксамитовою стрічкою, на якій висів невеличкий золотий талісман: сонячне затемнення, Дарклінґів символ.
Я прикусила губу. Цього разу Дарклінґ вирішив виділити мене, і я нічого не могла з цим вдіяти. Я відчула невеличку образу, але її накрило хвилею захвату. Цікаво, він обрав для мене ці кольори до чи після тієї ночі на озері? Чи не пошкодує він, побачивши мене сьогодні ввечері?
Я не могла розмірковувати про це зараз. Якщо я не хотіла йти на бал голою, вибір був невеликий. Зайшовши за ширму, я натягла нову
кефту
. Шовк прохолодно торкався шкіри, поки я поралася з крихітними ґудзиками. Коли я вийшла, Женя розпливлася в широкій усмішці.
— О-ох, я знала, що тобі пасує чорний. — Вона схопила мене за руку. — Ходімо!
— Я навіть черевиків не взула.
— Просто ходи!
Дівчина потягла мене коридором, а потім, не постукавши, розчахнула двері.
Зоя скрикнула.
Вона стояла посеред кімнати в темно-синій
кефті
та тримала в руці гребінець.
— Вибач нас! — оголосила Женя. — Але нам потрібна ця кімната. Це наказ Дарклінґа!
Зоїні чарівні сині очі небезпечно зблиснули.
— Якщо ти собі думаєш… — почала вона, аж раптом помітила мене. Щелепа у неї відпала, а обличчя страшенно зблідло.
— Геть! — наказала Женя.
Зоя закрила рота і, на мій подив, вийшла з кімнати без жодного слова. Женя захряснула за нею двері.
— Що ти робиш? — підозріливо запитала я.
— Я подумала, що тобі важливо подивитися на себе в порядному дзеркалі, а не в тому безпорадному уламкові скла, що стоїть у тебе на столі, — пояснила дівчина. — Та понад усе мені хотілося подивитися на лице тієї стерви, коли вона побачить тебе в Дарклінґовому кольорі.
Я не змогла стримати усмішки.
— Це було просто дивовижно.
— Скажи? — мрійливо погодилася Женя.
Я розвернулася до дзеркала, та дівчина схопила мене і посадила за туалетний столик Зої. А тоді взялася нишпорити в шухлядках.
— Женю!
— Просто зажди… ага! Я знала, що вона підкреслює свої вії!
Женя витягнула з Зоїної шухляди невеличкий слоїчок із чорною сурмою.
— Можеш закликати трохи світла, щоб я мала з чим працювати?
Я викликала приємне тепле сяйво, щоб Женя могла краще бачити, й намагалася залишатися терплячою, поки вона змушувала мене дивитися вгору, вниз, ліворуч, праворуч.
— Ідеально! — впоравшись, оцінила вона. — Ох, Аліно, ти схожа на справжню звабницю.
— Твоя правда, — погодилась я, вихопивши з її рук дзеркало.