Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 56 из 93

— Звичайно, прийде! Їй просто хочеться, щоб панянки здійняли навколо неї галас, аби вона почувалася важливішою. Це найгучніша подія сезону. Вона її не пропустить навіть за всі гроші світу.

Найгучніша подія сезону. Я уривчасто видихнула.

— Нервуєшся? — запитала Женя.

— Трохи. Сама не знаю чому.

— Можливо, тому що кількасот шляхтичів не можуть дочекатися, коли побачать тебе.

— Дякую. Це неабияк допомагає.

— Залюбки, — відповіла подруга, щосили смикаючи мене за волосся. — Тобі вже слід було звикнути, що на тебе всі витріщаються.

— Але я не звикла.

— Ну, якщо буде занадто складно, дай мені знати; я вилізу на бенкетний стіл, натягну спідницю на голову і дам лиха закаблукам. Тоді на тебе вже ніхто не дивитиметься.

Я розреготалася й помітила, що трохи розслабилася. За мить, намагаючись говорити буденним тоном, запитала:

— А Дарклінґ уже приїхав?

— О, так. Він приїхав учора. Я бачила його екіпаж.

Серце у мене ледь помітно смикнулося вниз. Він був у палаці цілий день, але не прийшов побачитися зі мною і не покликав мене.

— Гадаю, він страшенно зайнятий, — заспокоїла мене Женя.

— Звичайно.

За мить вона м’яко додала:

— Знаєш, ми всі це відчуваємо.

— Що відчуваєте?

— Потяг. До Дарклінґа. Але він не такий, як ми, Аліно.

Я напружилася. Женя старанно витріщалася на пасма мого волосся.

— Ти про що? — запитала я. Навіть у моїх власних вухах голос пролунав неприродно високо.

— Про тип його могутності, про те, який він має вигляд. Лише сліпий чи божевільний цього не помітить.

Я не хотіла запитувати, та не стрималася:

— А він хоч колись?.. Ну, тобто, а ви з ним колись?..

— Ні! Ніколи! — Її вуста викривилися в бешкетній усмішці. — Та я б не відмовилась.

— Справді?

— А хто б відмовився. — Її очі зустрілися з моїми в дзеркалі. — Та я ніколи не вплутувала в це серце.

Я здвигнула плечима, сподіваючись, що жест вийшов байдужим.

— Звичайно, ні.

Женя вигнула свої досконалі брови й сильніше смикнула мене за волосся.

— Ай! — зойкнула я. — А Давид сьогодні ввечері теж прийде?

Дівчина зітхнула.

— Ні, він не любить вечірок. Я випадково пройшла повз майстерні, аби він побачив, що втрачає. А він навіть оком у мій бік не кинув.

— Сумніваюся, — підбадьорливо заперечила я.

Женя вклала на місце останнє пасмо мого волосся й закріпила його золотою шпилькою.

— Ось! — переможно вигукнула вона.

Женя простягла мені моє маленьке люстерко й повернула так, аби я змогла роздивитися її шедевр. Вона затягнула половину мого волосся вигадливим вузлом, а решта водоспадом блискучих хвиль лилася на плечі.

Я засяяла і квапливо обійняла дівчину.

— Дякую! — сказала. — Ти приголомшлива.

— І який мені з цього зиск? — буркнула вона.

Як могло статися, що Женя так несамовито втратила голову від такого серйозного, мовчазного й, вочевидь, сліпого до її розкішного вигляду чоловіка? А може, саме тому?

З полону думок мене вирвав стук у двері. Я мало не побігла відчиняти. Побачивши на порозі двох служниць, котрі тримали по кілька коробок, відчула полегшення. До тієї миті я й не розуміла, як переймалася появою

кефти

. Поставивши найбільшу коробку на ліжко, я відкрила кришку.

Женя захоплено заверещала, а я просто стояла й витріщалася на вміст. Коли я не поворухнулася, дівчина опустила руку в коробку й витягла кілька метрів переливчастого чорного шовку. Рукави й виріз були вишукано вигаптувані золотом і помережані крихітними гагатовими намистинами.

— Чорна, — прошепотіла Женя.

Його

колір. Що це мало означати?

— Дивись-но! — видихнула дівчина.

Виріз сукні було прикрашено чорною оксамитовою стрічкою, на якій висів невеличкий золотий талісман: сонячне затемнення, Дарклінґів символ.

Я прикусила губу. Цього разу Дарклінґ вирішив виділити мене, і я нічого не могла з цим вдіяти. Я відчула невеличку образу, але її накрило хвилею захвату. Цікаво, він обрав для мене ці кольори до чи після тієї ночі на озері? Чи не пошкодує він, побачивши мене сьогодні ввечері?

Я не могла розмірковувати про це зараз. Якщо я не хотіла йти на бал голою, вибір був невеликий. Зайшовши за ширму, я натягла нову

кефту

. Шовк прохолодно торкався шкіри, поки я поралася з крихітними ґудзиками. Коли я вийшла, Женя розпливлася в широкій усмішці.

— О-ох, я знала, що тобі пасує чорний. — Вона схопила мене за руку. — Ходімо!

— Я навіть черевиків не взула.

— Просто ходи!

Дівчина потягла мене коридором, а потім, не постукавши, розчахнула двері.

Зоя скрикнула.

Вона стояла посеред кімнати в темно-синій

кефті

та тримала в руці гребінець.

— Вибач нас! — оголосила Женя. — Але нам потрібна ця кімната. Це наказ Дарклінґа!

Зоїні чарівні сині очі небезпечно зблиснули.

— Якщо ти собі думаєш… — почала вона, аж раптом помітила мене. Щелепа у неї відпала, а обличчя страшенно зблідло.

— Геть! — наказала Женя.

Зоя закрила рота і, на мій подив, вийшла з кімнати без жодного слова. Женя захряснула за нею двері.

— Що ти робиш? — підозріливо запитала я.

— Я подумала, що тобі важливо подивитися на себе в порядному дзеркалі, а не в тому безпорадному уламкові скла, що стоїть у тебе на столі, — пояснила дівчина. — Та понад усе мені хотілося подивитися на лице тієї стерви, коли вона побачить тебе в Дарклінґовому кольорі.

Я не змогла стримати усмішки.

— Це було просто дивовижно.

— Скажи? — мрійливо погодилася Женя.

Я розвернулася до дзеркала, та дівчина схопила мене і посадила за туалетний столик Зої. А тоді взялася нишпорити в шухлядках.

— Женю!

— Просто зажди… ага! Я знала, що вона підкреслює свої вії!

Женя витягнула з Зоїної шухляди невеличкий слоїчок із чорною сурмою.

— Можеш закликати трохи світла, щоб я мала з чим працювати?

Я викликала приємне тепле сяйво, щоб Женя могла краще бачити, й намагалася залишатися терплячою, поки вона змушувала мене дивитися вгору, вниз, ліворуч, праворуч.

— Ідеально! — впоравшись, оцінила вона. — Ох, Аліно, ти схожа на справжню звабницю.

— Твоя правда, — погодилась я, вихопивши з її рук дзеркало.