Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 51 из 93

Розділ 13

Того ж дня по обіді я приєдналася до решти Етерців і вперше скористалася для них своєю силою. Освітила воду, котра котила хвилі, викликані Іво, блискучими променями. Мені поки що бракувало контролю, яким могли похизуватися інші, але я впоралась. Щиро кажучи, це було легко.

Несподівано чимало речей стали легшими. Я більше не стомлювалася й не захекувалася, підіймаючись сходами. Щоночі спала глибоким сном без сновидінь і просиналася свіжою. А їжа стала справжнім одкровенням: тарілки з кашею, политою сметаною й посипаною цукром, тарелі зі смаженими в маслі скатами, соковиті сливи й гарячі домашні персики, чистий гіркий смак

ква

су

.

Наче та мить у хижці Баґхри дозволила мені вперше вдихнути на повні груди, і я прокинулася в новому житті.

Оскільки решта гришників не знали про мої проблеми з заклинанням, зовнішні зміни їх приголомшували. Я не давала жодних пояснень, а Женя розповідала мені неоковирні плітки:

— Марія з Іво припустили, що фієрданці заразили тебе якоюсь гидотою.

— Я гадала, гриші не хворіють.

— Отож! — погодилася вона. — Саме тому ця неміч була така згубна. Але виявилося, що Дарклінґ врятував тебе, вигодувавши власною кров’ю та екстрактом із діамантів.

— Це огидно, — розреготалася я.

— Ой, це ще дрібниці. Зоя по-справжньому намагається розпустити чутки, що ти була одержима.

Я розреготалася ще нестримніше.

Мої заняття з Баґхрою досі були складними, і я ніколи ними не захоплювалася. Однак, тепер користувалася будь-якою нагодою, щоб спробувати свою силу, й відчувала прогрес. Спершу лякалася щоразу, наготувавшись викликати світло: боялася, що воно не з’явиться, а я повернуся туди, звідки почала.

— Це не щось окреме від тебе, — кидала жінка. — Не тварина, котра сором’язливо ховається чи вирішує, показуватися або ні, коли ти кличеш. Ти ж не просиш серце битися або легені дихати? Твоя сила служить тобі, тому що це її призначення, тому що

вона не може нічо

го з собою вдіяти, к

рім як служити тобі

.

Іноді мені здавалося, наче у словах Баґхри причаїлася якась тінь, якийсь підтекст, і жінка хотіла, щоб я його зрозуміла. Утім, виконувана мною робота й так була занадто складною, аби ще розгадувати таємниці сердитої літньої жінки.

Вона змушувала мене гарувати, підштовхувала, вимагаючи покращувати свій кругозір та контроль. Вчила мене фокусувати силу короткими яскравими імпульсами, пронизливими променями, розпеченими від жару, і довгими безперервними каскадами. Змушувала викликати свою силу знов і знов, аж доки мені більше не вдавалося дотягнутися до неї. Силоміць тягнула мене вночі до своєї халупи, щоб потренуватися без жодної нагоди знайти світло, яке можна було б заклинати. Коли я нарешті з погордою вичавила тоненьку ниточку сонячного світла, жінка гупнула ціпком по землі й заверещала:

— Недостатньо добре!

— Я роблю все, що можу, — роздратовано пробурмотіла я.

— Пф-ф-ф! — фиркнула вона. — Ти справді вважаєш, наче світ цікавить, чи робиш ти все, що можеш? Давай з початку і як слід.

Мої заняття з Боткіном стали справжньою несподіванкою. В дитинстві я бігала і гралася з Малом у лісах та полях, але ніколи не могла позмагатися з ним. Завжди була надто хвороб­ливою та слабкою, надто швидко стомлювалася. Та варто мені було вперше в житті почати регулярно харчуватись і спати, як усе раптом змінилося. Боткін ганяв мене у жорстоких бойових вправах та, здавалося, нескінченних марафонах угіддями, проте виявилося, що деякі виклики мені навіть подобаються. Мені подобалося дізнаватися, на що здатне це нове, сильніше тіло.

Я сумнівалася, що колись зможу перемогти старого найманця, але Творці допомогли мені навіть у цьому. Вони пошили для мене шкіряні рукавички без пальців, помережані невеличкими люстерками — таємничими скляними дисками, які Давид показував мені у перший день у майстерні. Змахнувши зап’ястям, я могла посунути люстерко, затиснути його між пальцями і з дозволу Боткіна тренувалася за його допомогою пускати суперникам в очі зайчиків. Я працювала з люстерками доти, доки вони не почали здаватися частинами долонь, продовженням моїх пальців.

Боткін залишався непривітним і критичним та користувався першою-ліпшою нагодою, щоб назвати мене ні на що не здатною, але раз на святий час я помічала, як його набундючені риси осяювала іскорка схвалення.

Наприкінці зими він відвів мене вбік після довгого заняття, в якому мені вдалося добряче зацідити йому в ребра (за що він віддячив міцним ударом у щелепу).

— Ось, — сказав він, простягаючи мені важкий сталевий ніж і шкіряні піхви. — Завжди носи його з собою.

Я з потрясінням побачила, що ніж незвичайний. Його було зроблено зі сталі гриш.

— Дякую, — ледве спромоглася озватися я.

— Не «дякую», — перекривив мене наставник. Він поплескав себе по потворному рубцю на шиї. — Сталь заслужена.

Зима здавалася мені не схожою на жодну з бачених раніше. Я проводила сонячні вранішні години, катаючись на ковзанах на ставку, або роз’їжджала угіддями на санях із іншими Заклинателями. Сніжні вечори минали в залі під куполом, де ми збиралися навколо викладених кахлем грубок, пили

квас

і напихалися солодощами.

День Святого Миколая ми відсвяткували з велетенськими каструлями супу з галушками й

кутею

з медом та маком. Дехто з гришників поїхав на санні перегони або катався в собачих упряжках засніженими передмістями Ос Альти, та я з якихось причин лишалася заручницею на території палацу.

Я й не заперечувала. Тепер мені було комфортніше з Заклинателями, однак я сумнівалася, що колись насолоджуватимуся товариством Марії й Наді. Я почувалася значно щасливішою, сидячи у своїй кімнаті з Женею, п’ючи чай та пліткуючи біля каміна. Мені подобалося слухати придворні чутки, а понад усе — легенди про розкішні вечірки в Ґранд-Палаці. Улюбленою була історія про велетенський пиріг, що його королю подарував якийсь граф, і карлика, котрий вискочив з нього і простягнув

царіце

букет незабудок.

Наприкінці сезону король з королевою традиційно влаштовували свято на честь проводів зими, куди запрошували всіх гриш. Там мали бути всі шляхетні родини та придворні високопосадовці разом із героями війни, іноземними сановниками та

царєвічем