Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 50 из 93

; легені аж болять,

так їм потрібне пові

тря.

Жінка в червоно

му уважно дивиться н

а мене, примружив

ши

очі.

Я чую за зачине

ними дверима бібліот

еки Малів голос. «Ал

іно, Аліно».

Саме то

ді я розумію. Розумі

ю, що ми з ним різні

. Жахливо й непоправ

но різні.

«Аліно. Ал

іно!»

Я роблю свій в

ибір. Хапаю ту штуку

всередині й штовхаю

її на самісіньке дн

о.

«Мале!» — кричу я

і знову починаю бор

сатися.

Жінка в черв

оному намагається вт

римати моє зап’ястя,

але я викручуюся, й

кінець кінцем вона

мене відпускає

.

Тремтячи, я притулилася до дверей Баґхриної хижі. Жінка в червоному була підсилювачем. Саме тому Дарклінґів поклик видався таким знайомим. Проте мені вдавалося якось опиратися їй.

Зрештою я збагнула.

До знайомства з Малом Керамзін був для мене жахливим місцем, де довгі ночі повнилися криками, старші діти ігнорували мене, а кімнати були холодні й порожні. Та з Маловою появою все змінилося. Темні коридори стали схованками та місцями для ігор. Самотні ліси перетворилися на простір для досліджень. Керамзін став нашим палацом, нашим королівством, і я більше не боялася.

Та екзаменатори Гриші забрали б мене звідти. Забрали б мене від Мала, а він був єдиною втіхою в моєму житті. Тож я зробила свій вибір. Придушила свою силу й утримувала її там щодня, витрачаючи на це всю волю та енергію, сама цього не розуміючи. Я використовувала всю себе, щоб уберегти цю таємницю.

Я пригадала, як ми з Малом стояли біля вікна й спостерігали за від’їздом гриш у їхній трійці. Якою втомленою я почувалася. Наступного ранку я прокинулася з темними колами під очима. Відтоді вони завжди були зі мною.

«А тепер?» — запитала я себе, притискаючись чолом до прохолодної деревини дверей і здригаючись цілим тілом.

А тепер Мал залишив мене позаду. Єдина у світі людина, котра знала мене по-справжньому, вирішила, що я не варта кількох слів. Та я продовжувала стійко триматися. Попри всі розкоші Маленького Палацу, попри нещодавно відкриті сили, попри Малове мовчання, я трималася.

Баґхра мала рацію. Можливо, я докладала всіх зусиль, та глибоко всередині якась частина мене хотіла повернутися додому, до Мала. Якась частина мене сподівалася, що все це помилка, що Дарклінґ зрозуміє і поверне мене в полк, що Мал збагне, як сильно сумував за мною, що нам слід зустріти старість удвох на нашому лузі.

Мал рухався далі, а я досі налякано стояла перед тими трьома загадковими постатями, міцно стиснувши його руку.

Прийшов час відпустити її. Того дня у Тіньовій Зморшці Мал врятував мені життя, а я — йому. Можливо, це мало стати кінцем наших спільних спогадів.

Ця думка наповнила мене скорботою, скорботою за нашими спільними мріями, за любов’ю, яку я відчувала, за сповненою надії дівчинкою, котрою я більше не буду. Скорбота накрила з головою, розчиняючи вузол, про існування якого я навіть не здогадувалася. Я заплющила очі, відчувши, як заструменіли щоками сльози, й потяглася до тієї штуки всередині, яку так довго ховала.

«Вибач», — прошепотіла я їй.

«Вибач, що так надовго покинула тебе в темряві».

«Мені прикро, але тепер я готова».

Я покликала, і світло відгукнулося. Я відчула, як воно майнуло до мене звідусіль, ковзаючи поверхнею озера, розсипаючись золотими банями Маленького Палацу, прослизаючи під двері та крізь стіни Баґхриної хижі. Я відчувала його всюди. Я розкинула руки, і світло потекло прямісінько крізь мене, заливаючи кімнату, освітлюючи кам’яні стіни, стару кахельну грубку й кожну рисочку дивного Баґхриного обличчя. Воно омивало мене, пашіло теплом, могутніше та чистіше за все, що мені доводилося бачити раніше, адже воно було моїм. Мені хотілося сміятися, співати, горлати. Нарешті з’явилося щось, що цілковито й неподільно належало мені.

— Добре, — озвалася Баґхра, мружачись від променів сонця. — А тепер попрацюємо.