Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 49 из 93

Покопирсавшись у сніданку, я пішла знайомою дорогою до Баґхриної хижі. Гравійна доріжка, розчищена Пекельниками від снігу, виблискувала у слабеньких променях зимового сонця. Я вже майже дісталася до озера, коли мене наздогнала служниця. Вона простягла мені складений аркуш і присіла в реверансі, а тоді поспіхом кинулася доріжкою в зворотному напрямі. Я впізнала Женин почерк.

Підрозділ Мальєна Орецева на шість тижнів дислокували на заставі Чернасть, що на півночі Цибеї. У звітах його називають здоровим. Можеш написати йому на адресу полку. Посли Керчі засипають королеву подарунками. Устриці та кулики, запаковані в сухий лід (огидно) й мигдальні цукерки! Прихоплю трохи сьогодні ввечері.

Ж.

Мал у Цибеї. У безпеці, живий, далеко від гарячих точок і, напевно, шукає собі зимових розваг. Я повинна була б почуватися вдячною. Повинна була б радіти.

«Можеш написати йому на адресу полку». Я місяцями писала йому на адресу полку.

Пригадався останній лист до нього.

«Любий Мале, — писала я. — Давно нічого від тебе не чула, тож припускаю, що ти зустрів волькру, побрався з нею, і тепер ви живете в затишку Зморшки, де ні світла, ні паперу, щоб ти міг мені написати. А може, твоя молода дружина відкусила тобі обидві руки».

Я доповнила лист описами Боткіна, королівського песика й химерного захоплення гришників селянськими традиціями. Розповіла про красуню Женю, кам’яниці біля озера та дивовижний скляний бібліотечний купол. Написала про загадкову Баґхру, орхідеї в теплиці й намальованих над моїм ліжком пташок. Але не розповіла про стадо Морозова, про те, що я не гриша, а суцільна халепа, і про те, що досі сумую за ним кожного дня.

Закінчивши листа, я трохи повагалася, а потім поспіхом на­шкрябала внизу: «Не знаю, чи отримав ти інші мої листи. Це місце значно гарніше, ніж я можу описати, та я б віддала його за день із тобою на ставку у Трівці, де ми пускали жабок. Будь ласка, напиши мені».

Він отримував мої листи. Що він з ними зробив? Чи завдав собі клопоту хоча б розгорнути? А може, роздратовано зітхав, коли прийшли п’ятий, шостий і сьомий?

Я принижувалася. Будь ласка, пиши, Мале. Будь ласка, не забувай мене, Мале. «Жалюгідно», — подумала я, витираючи розлючені сльози.

Подивилася на озеро. Воно вже почало замерзати. Я пригадала струмок, що розтинав обійстя герцога Керамзова. Узимку ми з Малом чекали, коли він укриється кригою, щоб можна було покататися на ковзанах.

Я стиснула Женину записку в кулаці. Більше не хотілося думати про Мала. Хотілося випалити всі спогади про Керамзін. А понад усе кортіло кинутися назад до своєї кімнати й добряче виплакатися. Але я не могла. Я мусила змарнувати черговий безглуздий, нещасний ранок у товаристві Баґхри.

Прокладаючи собі шлях доріжкою вздовж озера, я не поспішала, а потім, тупочучи, піднялася східцями до Баґхриної хижі й розчахнула двері.

Вона, як завжди, сиділа біля вогню, гріючи кістляве тіло. Я гупнулася на стілець навпроти жінки і приготувалася чекати.

Уривчастий сміх Баґхри нагадував гавкіт.

— То сьогодні ти сердишся, дівко? І на що тобі сердитися? Невже набридло чекати свого чарівного білого оленя?

Я схрестила руки на грудях і нічого не сказала.

— Відповідай, дівко.

Будь-якого іншого дня я б збрехала, сказала б, що все гаразд, що просто стомилася. Але, мабуть, терпець мені увірвався, і я бовкнула:

— Мені набридло це все. — І розгнівано продовжила: — Набридло снідати житнім хлібом і оселедцем. Набридло носити дурнувату

кефту.

Набридло, що Боткін мене гамселить, і ти набридла.

Я думала, вона оскаженіє, але жінка просто пильно подивилася на мене. Схиливши на бік голову, з очима, що мерехтіли чорним у відблисках вогню, вона нагадувала надзвичайно підступного горобця.

— Ні, — повільно промовила вона. — Річ не в цім. Є ще щось. Що це? Невже бідолашна маленька дівчинка сумує за домом?

Я фиркнула:

— За яким таким домом?

— Це ти мені розкажи. Що такого поганого в твоєму нинішньому житті? Новий одяг, м’яке ліжко, щоразу гаряча їжа, нагода побути Дарклінґовою мазункою.

— Я не його мазунка.

— Але хочеш нею бути, — уїдливо наполягала Баґхра. — Не завдавай собі клопоту дурити мене. Ти така ж, як решта. Я бачила, як ти на нього дивишся.

Щоки у мене спалахнули, захотілося гепнути жінку по голові її власним ціпком.

— Тисячі дівчат продали б рідну маму, щоб опинитися на твоєму місці, однак ти тут почуваєшся нещасною і надулася, як дитина. То розкажи мені, дівко. Що муляє твоє маленьке сумне сердечко?

Звичайно, вона мала рацію. Я чудово знала, що сумую за найкращим другом. Але не збиралася їй цього розповідати.

Я підвелася, з гуркотом відсунувши стілець.

— Ми марнуємо час.

— Справді? А які в тебе ще є справи? Малювати мапи? Приносити чорнило якомусь старому картографу?

— Немає нічого поганого в тому, щоб бути картографом.

— Аж ніяк. І в тому, щоб бути ящіркою, теж немає нічого поганого. Якщо тільки ти не народилася яструбом.

— З мене досить, — буркнула я й повернулася до жінки спиною. Сльози забриніли на очах, а я не хотіла плакати перед лихою старушенцією.

— Куди це ти зібралася? — крикнула вона мені вслід, не приховуючи кепкування в голосі. — Що на тебе там чекає?

— Нічого! — гукнула я їй. — І ніхто!

Щойно я це сказала, від правдивості цих слів зробилося так боляче, що мені аж подих перехопило. Я схопилася за клямку, відчувши, як раптово запаморочилося в голові.

І в цю мить мене накрило хвилею спогадів про екзаменаторів Гриші.

Я у вітальні в Кера

мзіні. У каміні гори

ть вогонь. Огрядний

чоловік у синьому сх

опив мене і тягне по

далі від Мала.

Я від

чуваю, як Малова рук

а відривається від м

оєї і його пальці в

ислизають.

Молодик у

багряному підняв Ма

ла і потягнув до біб

ліотеки, гупнувши за

собою дверима. Я хв

ицяюся і борсаюся. Ч

ую, як Мал вигукує м

оє ім’я.

Інший чолов

ік тримає мене. Жінк

а в червоному хапає

мене рукою за зап’яс

тя. Я несподівано ві

дчуваю, як мене накр

иває хвилею чистої в

певненості.

Припиняю

смикатися. Мене про

тинає поклик. Щось у

середині здіймається

, прагнучи відповіст

и.

Я не можу дихати.

Наче відштовхуюся в

ід дна озера, щоб ви

ринути над поверхнею