Страница 49 из 93
Покопирсавшись у сніданку, я пішла знайомою дорогою до Баґхриної хижі. Гравійна доріжка, розчищена Пекельниками від снігу, виблискувала у слабеньких променях зимового сонця. Я вже майже дісталася до озера, коли мене наздогнала служниця. Вона простягла мені складений аркуш і присіла в реверансі, а тоді поспіхом кинулася доріжкою в зворотному напрямі. Я впізнала Женин почерк.
Підрозділ Мальєна Орецева на шість тижнів дислокували на заставі Чернасть, що на півночі Цибеї. У звітах його називають здоровим. Можеш написати йому на адресу полку. Посли Керчі засипають королеву подарунками. Устриці та кулики, запаковані в сухий лід (огидно) й мигдальні цукерки! Прихоплю трохи сьогодні ввечері.
Ж.
Мал у Цибеї. У безпеці, живий, далеко від гарячих точок і, напевно, шукає собі зимових розваг. Я повинна була б почуватися вдячною. Повинна була б радіти.
«Можеш написати йому на адресу полку». Я місяцями писала йому на адресу полку.
Пригадався останній лист до нього.
«Любий Мале, — писала я. — Давно нічого від тебе не чула, тож припускаю, що ти зустрів волькру, побрався з нею, і тепер ви живете в затишку Зморшки, де ні світла, ні паперу, щоб ти міг мені написати. А може, твоя молода дружина відкусила тобі обидві руки».
Я доповнила лист описами Боткіна, королівського песика й химерного захоплення гришників селянськими традиціями. Розповіла про красуню Женю, кам’яниці біля озера та дивовижний скляний бібліотечний купол. Написала про загадкову Баґхру, орхідеї в теплиці й намальованих над моїм ліжком пташок. Але не розповіла про стадо Морозова, про те, що я не гриша, а суцільна халепа, і про те, що досі сумую за ним кожного дня.
Закінчивши листа, я трохи повагалася, а потім поспіхом нашкрябала внизу: «Не знаю, чи отримав ти інші мої листи. Це місце значно гарніше, ніж я можу описати, та я б віддала його за день із тобою на ставку у Трівці, де ми пускали жабок. Будь ласка, напиши мені».
Він отримував мої листи. Що він з ними зробив? Чи завдав собі клопоту хоча б розгорнути? А може, роздратовано зітхав, коли прийшли п’ятий, шостий і сьомий?
Я принижувалася. Будь ласка, пиши, Мале. Будь ласка, не забувай мене, Мале. «Жалюгідно», — подумала я, витираючи розлючені сльози.
Подивилася на озеро. Воно вже почало замерзати. Я пригадала струмок, що розтинав обійстя герцога Керамзова. Узимку ми з Малом чекали, коли він укриється кригою, щоб можна було покататися на ковзанах.
Я стиснула Женину записку в кулаці. Більше не хотілося думати про Мала. Хотілося випалити всі спогади про Керамзін. А понад усе кортіло кинутися назад до своєї кімнати й добряче виплакатися. Але я не могла. Я мусила змарнувати черговий безглуздий, нещасний ранок у товаристві Баґхри.
Прокладаючи собі шлях доріжкою вздовж озера, я не поспішала, а потім, тупочучи, піднялася східцями до Баґхриної хижі й розчахнула двері.
Вона, як завжди, сиділа біля вогню, гріючи кістляве тіло. Я гупнулася на стілець навпроти жінки і приготувалася чекати.
Уривчастий сміх Баґхри нагадував гавкіт.
— То сьогодні ти сердишся, дівко? І на що тобі сердитися? Невже набридло чекати свого чарівного білого оленя?
Я схрестила руки на грудях і нічого не сказала.
— Відповідай, дівко.
Будь-якого іншого дня я б збрехала, сказала б, що все гаразд, що просто стомилася. Але, мабуть, терпець мені увірвався, і я бовкнула:
— Мені набридло це все. — І розгнівано продовжила: — Набридло снідати житнім хлібом і оселедцем. Набридло носити дурнувату
кефту.
Набридло, що Боткін мене гамселить, і ти набридла.
Я думала, вона оскаженіє, але жінка просто пильно подивилася на мене. Схиливши на бік голову, з очима, що мерехтіли чорним у відблисках вогню, вона нагадувала надзвичайно підступного горобця.
— Ні, — повільно промовила вона. — Річ не в цім. Є ще щось. Що це? Невже бідолашна маленька дівчинка сумує за домом?
Я фиркнула:
— За яким таким домом?
— Це ти мені розкажи. Що такого поганого в твоєму нинішньому житті? Новий одяг, м’яке ліжко, щоразу гаряча їжа, нагода побути Дарклінґовою мазункою.
— Я не його мазунка.
— Але хочеш нею бути, — уїдливо наполягала Баґхра. — Не завдавай собі клопоту дурити мене. Ти така ж, як решта. Я бачила, як ти на нього дивишся.
Щоки у мене спалахнули, захотілося гепнути жінку по голові її власним ціпком.
— Тисячі дівчат продали б рідну маму, щоб опинитися на твоєму місці, однак ти тут почуваєшся нещасною і надулася, як дитина. То розкажи мені, дівко. Що муляє твоє маленьке сумне сердечко?
Звичайно, вона мала рацію. Я чудово знала, що сумую за найкращим другом. Але не збиралася їй цього розповідати.
Я підвелася, з гуркотом відсунувши стілець.
— Ми марнуємо час.
— Справді? А які в тебе ще є справи? Малювати мапи? Приносити чорнило якомусь старому картографу?
— Немає нічого поганого в тому, щоб бути картографом.
— Аж ніяк. І в тому, щоб бути ящіркою, теж немає нічого поганого. Якщо тільки ти не народилася яструбом.
— З мене досить, — буркнула я й повернулася до жінки спиною. Сльози забриніли на очах, а я не хотіла плакати перед лихою старушенцією.
— Куди це ти зібралася? — крикнула вона мені вслід, не приховуючи кепкування в голосі. — Що на тебе там чекає?
— Нічого! — гукнула я їй. — І ніхто!
Щойно я це сказала, від правдивості цих слів зробилося так боляче, що мені аж подих перехопило. Я схопилася за клямку, відчувши, як раптово запаморочилося в голові.
І в цю мить мене накрило хвилею спогадів про екзаменаторів Гриші.
Я у вітальні в Кера
мзіні. У каміні гори
ть вогонь. Огрядний
чоловік у синьому сх
опив мене і тягне по
далі від Мала.
Я від
чуваю, як Малова рук
а відривається від м
оєї і його пальці в
ислизають.
Молодик у
багряному підняв Ма
ла і потягнув до біб
ліотеки, гупнувши за
собою дверима. Я хв
ицяюся і борсаюся. Ч
ую, як Мал вигукує м
оє ім’я.
Інший чолов
ік тримає мене. Жінк
а в червоному хапає
мене рукою за зап’яс
тя. Я несподівано ві
дчуваю, як мене накр
иває хвилею чистої в
певненості.
Припиняю
смикатися. Мене про
тинає поклик. Щось у
середині здіймається
, прагнучи відповіст
и.
Я не можу дихати.
Наче відштовхуюся в
ід дна озера, щоб ви
ринути над поверхнею