Страница 48 из 93
— Баґхра, мабуть, розповідала тобі, що я самотужки не можу викликати навіть один-єдиний сонячний промінчик.
— Це станеться, Аліно. Я щодо цього не хвилююся.
— Не хвилюєшся?
— Ні. А навіть якби хвилювався, все це не матиме значення, коли ми впіймаємо оленя.
Я відчула розчарування. Якщо підсилювач може зробити з мене справжню гришу, мені не хотілося чекати на якісь міфічні роги. Мені потрібен справжній підсилювач. І негайно.
— Якщо за весь цей час нікому не вдалося знайти стадо Морозова, що змушує тебе думати, що тепер ти знайдеш його? — поцікавилася я.
— Тому що так має бути. Цей олень призначений тобі, Аліно. Я відчуваю.
Дарклінґ подивився на мене. Його волосся залишалося скуйовдженим, а в яскравих променях ранкового світла чоловік видавався привабливішим і більш схожим на звичайну людину, ніж я досі бачила.
— Мабуть, попрошу тебе довіритися мені, — додав він.
Що я мала відповісти? Вибору не було. Якщо Дарклінґ хоче, аби я була терплячою, доведеться бути терплячою.
— Гаразд, — озвалася я врешті-решт. — Але поквапся.
Він знову засміявся, і я відчула, як на моїх щоках від задоволення розквітнув рум’янець. Враз чоловіче обличчя знову прибрало серйозного виразу.
— Я довго чекав на тебе, Аліно, — сказав він. — Ми з тобою змінимо світ.
Я нервово захихотіла.
— Я не з тих, хто змінює світ.
— Просто зажди, — м’яко попросив він, а коли подивився на мене кришталево-сірими очима, серце у мене підскочило до горла.
Я думала, Дарклінґ скаже ще щось, та він рвучко позадкував, прибравши стурбованого вигляду.
— Щасти тобі на заняттях, — побажав він. Коротко вклонився мені й, розвернувшись, пішов до озера. Утім, зробивши кілька кроків, знов озирнувся.
— Аліно, — гукнув. — Щодо оленя…
— Так?
— Будь ласка, не розповідай нікому. Люди здебільшого думають, що це просто дитяча казочка, і я не хочу пошитися в дурні.
— І словом не прохоплюся, — пообіцяла я.
Він коротко кивнув і, більше нічого не додавши, розмашистим кроком рушив далі. Я дивилася йому вслід. Почувалася трохи сп’янілою, та сама точно не знала чому.
Коли я підвела погляд, на ґанку хижі стояла, розглядаючи мене, Баґхра. Я ні з того ні з сього зашарілася.
— Гм-м-м, — буркнула вона й теж повернулася до мене спиною.
***
Після розмови з Дарклінґом я скористалася першою-ліпшою нагодою, щоб навідатися до бібліотеки. У підручниках про оленя не було жодної згадки, але мені вдалося знайти згадку про Іллю Морозова, одного з найперших і наймогутніших гриш.
Інформації про підсилювачі теж було досхочу. Книжки чітко повідомляли, що гриша може мати лише один підсилювач на ціле життя, і варто йому заволодіти предметом, той більше не зможе послужити іншому: «Гриша володіє підсилювачем, але й підсилювач володіє гришею. Після того як його виготовили, іншого бути не може. Схожі речі притягуються, і зв’язок встановлено».
Причину цього я не зовсім зрозуміла, та, схоже, це якось було пов’язано з перевіркою гришинської сили. «Кінь стрімкий. Ведмідь сильний. Птаха крилата. Жодне створіння не володіє одночасно всіма цими рисами, й у світі панує рівновага. Підсилювачі — частина цієї рівноваги, а не спосіб її зруйнувати, і кожному гриші слід пам’ятати про небезпечні наслідки».
Інший філософ написав: «Чому гриша може володіти лише одним підсилювачем? Я краще відповім на інше запитання: чи існує щось
нескінченне
? Так: усесвіт і людська жадібність».
Сидячи під скляним куполом бібліотеки, я розмірковувала про Чорного Єретика. Дарклінґ сказав, що Тіньова Зморшка з’явилася через заздрість його предка. Цікаво, що саме філософи мали на увазі, пишучи про наслідки. Мені вперше спало на думку, що Зморшка — єдине місце, де Дарклінґ безпорадний, де його могутність не має жодного значення.
Нащадки Чорного Єретика постраждали через його амбіції. Проте я однаково не могла позбутися думки, що Равку змусили заплатити за все це кров’ю.
***
На зміну осені прийшла зима, й холодні вітри позривали з гілок у садах біля палацу все листя. Наші столи досі хизувалися свіжими фруктами та квітами, вирощеними в теплицях гришників, де ті створювали власну погоду. Та навіть соковитим сливам і багряному винограду не вдавалося хоч трохи покращити мій апетит.
Я чомусь думала, що наша з Дарклінґом розмова зможе змінити щось у мені. Хотілося вірити в те, що він казав, і, стоячи на березі озера, я майже вірила. Але нічого не змінилося. Я досі не могла заклинати без допомоги Баґхри. Досі не була справжньою гришею.
Водночас тепер я не почувалася через це такою нещасною. Дарклінґ попросив мене довіряти йому, і якщо він вважав, що відповідь в олені, я могла лише сподіватися, що він має рацію. Спільних тренувань з іншими Заклинателями я досі уникала, проте кілька разів дозволила Марії з Надею затягнути мене до
бані
, а якось — навіть на балет до Ґранд-Палацу. На додачу я дозволила Жені додати моїм щокам трохи кольору.
Моя нова поведінка страшенно лютила Баґхру.
— Ти більше навіть не стараєшся! — кричала вона. — Чекаєш, що якийсь чарівний олень прийде і врятує тебе? Заради твого гарненького намиста? Дурепо, так само можна чекати, що єдиноріг прийде і покладе голову тобі на коліна.
Коли вона починала визвірятися на мене, я лише здвигала плечима. Жінка мала рацію. Я стомилася від спроб і невдач. Я не така, як інші гриші, і час прийняти це. До того ж якась бунтівна частина мене насолоджувалася можливістю тріпати жінці нерви.
Я не знала, яке покарання призначили Зої, але вона продовжувала ігнорувати мене. Заходити до тренувальних зал їй заборонили, і я чула, наче вона після зимового свята повернеться до Крібірска. Час від часу я помічала, як дівчина зиркає на мене чи хихоче, прикриваючись рукою, зі своєю невеличкою групкою Заклинателів, але намагалася не зважати.
Утім, побороти відчуття власної невдачі мені не вдавалося. Коли випав перший сніг, прокинувшись, я знайшла нову
кефту
, яку хтось повісив мені на двері. Вона була зроблена з важкої темно-синьої вовни й мала підбитий густим золотистим хутром каптур. Я вдягнула її, та однаково складно було не почуватися самозванкою.