Страница 47 из 93
Розділ 12
Наступний ранок видався не таким поганим, як я очікувала. Коли я ввійшла до зали під куполом, Зоя вже була там. Вона самотою сиділа на чолі стола Заклинателів і мовчки їла свій сніданок. Дівчина не підвела погляду, коли Марія з Надею гучно привітали мене, а я своєю чергою щосили намагалася теж її не помічати.
Дорогою до озера я насолоджувалася кожним кроком. Сонечко яскраво сяяло, повітря пощипувало щоки, і я не надто мріяла опинитися в затхлій, позбавленій вікон та схожій на труну хижі Баґхри. Однак, піднявшись сходами до її дверей, почула гучні голоси.
Повагавшись, я тихенько постукала. Голоси різко змовкли, тож за мить я штовхнула двері й зазирнула всередину. Біля кахляної грубки з розлюченим виразом стояв Дарклінґ.
— Перепрошую, — озвалася я й позадкувала до дверей. Але Баґхра різко кинула:
— Заходь, дівко. Не випускай тепло.
Коли я ввійшла й зачинила за собою двері, Дарклінґ уклонився мені.
— Як ся маєш, Аліно?
— Нормально, — вичавила з себе я.
— Нормально, — фиркнула Баґхра. — Нормально! Вона не може освітити коридор, але в неї все нормально.
Я скривилася й захотіла провалитися крізь землю. Та Дарклінґ, на мій подив, сказав:
— Дай їй спокій.
Жінчині очі звузилися:
— Тобі б цього хотілося, чи не так?
Чоловік зітхнув і виснажено провів руками по темному волоссю. Коли він подивився на мене, на вустах у нього застигла пригнічена посмішка, а волосся стирчало навсібіч.
— Баґхра все робить на власний лад, — пояснив він.
— Мені не потрібна твоя зверхність, хлопче! — її голос ляснув батогом.
Я зачудовано помітила, що Дарклінґ виструнчився, а тоді насупився, наче сам себе впіймав на гарячому.
— Не дорікай мені, стара, — озвався він низьким небезпечним голосом.
Кімната аж затріщала від гнівної енергії. У що я вплуталася? Я вже подумувала була вислизнути за двері й дозволити їм продовжити перервану суперечку, аж раптом знову хльоснув голос Баґхри:
— Хлопець хоче дати тобі підсилювач, — повідомила вона. — Що ти про це думаєш, дівко?
Так дивно було чути, як Дарклінґа називають «хлопцем», що мені знадобилася мить, перш ніж зрозуміти, кого вона має на увазі. Та коли я нарешті допетрала, мене накрило хвилею надії та полегшення. Підсилювач! Чому я не подумала про це раніше? Чому
вони
не подумали раніше? Баґхра з Дарклінґом могли допомогти мені викликати силу, адже обидва були живими підсилювачами, то чому б мені не отримати власний підсилювач, на кшталт Іванового ведмежого пазура чи зуба морського котика, який я бачила на нитці у Марії на шиї?
— Думаю, це геніальна ідея! — вигукнула я голосніше, ніж збиралася.
Баґхра з огидою зітхнула. Дарклінґ кинув на неї пильний погляд, а тоді обернувся до мене.
— Аліно, ти чула про стадо Морозова?
— Авжеж, чула. А ще вона чула про єдинорогів і шуанських драконів, — поглузувала Баґхра.
Дарклінґові риси спотворилися від гніву, та він ураз опанував себе.
— Можна перекинутися з тобою кількома словами, Аліно? — ґречно поцікавився він.
— Зви-звичайно, — заїкувато відповіла я.
Баґхра знову фиркнула, та чоловік проігнорував її, взяв мене за лікоть, щоб вивести з хижі, і гупнув позаду нас дверима. Відійшовши на кілька кроків доріжкою, він глибоко зітхнув і знову торкнувся руками волосся.
— От жінка, — пробурмотів він.
Складно було не засміятися.
— Що? — сторожко перепитав чоловік.
— Просто я ніколи не бачила тебе таким… роздратованим.
— Саме так Баґхра впливає на людей.
— Вона і твоєю вчителькою була?
На Дарклінґове обличчя лягла тінь.
— Так, — коротко відповів він. — То що тобі відомо про стадо Морозова?
Я прикусила губу.
— Лише, ну, знаєш…
Він зітхнув.
— Лише дитячі казочки?
Я винувато здвигнула плечима.
— Нічого страшного, — заспокоїв мене Дарклінґ. — І що ти пам’ятаєш із казочок?
Я замислилася, пригадуючи голос Ани Куї у спільних спальнях глибокої ночі.
— Це були білі олені, чарівні створіння, котрі з’являються лише в сутінках.
— Вони не чарівніші за нас. Однак древні й дуже могутні.
— То вони існують? — недовірливо перепитала я.
Вирішила не згадувати, що останнім часом аж ніяк не почуваюся особливо чарівною
чи
могутньою.
— Думаю, так.
— Але Баґхра так не вважає.
— Вона зазвичай вважає мої ідеї сміховинними. Що ще ти пригадуєш?
— Ну… — засміялася я. — В казочках Ани Куї вони вміли розмовляти й виконували бажання того, хто впіймав і відпустив їх.
Дарклінґ теж засміявся. Я вперше почула його сміх, чарівний темний звук, від якого повітря вкрилося брижами.
— Ну, ця частина точно вигадка.
— А решта?
— Королі й Дарклінґи століттями шукали стадо Морозова. Мої мисливці присягалися, наче знаходили їхні сліди, хоча самих тварин ніколи не бачили.
— І ти їм віриш?
Погляд його кришталевих очей залишався холодним і спокійним.
— Мої люди мені не брешуть.
Я відчула, як мороз пішов поза шкірою. Знаючи, на що здатний Дарклінґ, я б теж не наважилася йому збрехати.
— Гаразд, — невпевнено озвалася я.
— Якщо вдасться впіймати оленя Морозова, з його рогів можна зробити підсилювачі.
Чоловік витягнув руку і торкнувся моєї ключиці — навіть цього коротенького дотику вистачило, щоб наповнити мене впевненістю.
— Намисто? — запитала я, намагаючись уявити його й досі відчуваючи дотик чоловічих пальців до підшийної ямки.
Він кивнув.
— Наймогутніший підсилювач з усіх мені відомих.
У мене щелепа відпала.
— І ти хочеш дати його мені.
Він знову кивнув.
— А хіба не було б простіше просто дати мені кіготь, ікло чи, не знаю, щось цілковито інше?
Чоловік похитав головою.
— Якщо ми сподіваємося знищити Зморшку, нам потрібна оленяча сила.
— Та, може, якщо я матиму підсилювач, із яким зможу потренуватися…
— Ти знаєш, що це так не працює.
— Знаю?
Дарклінґ насупився.
— Ти що, не читала теорії?
Я подивилася на нього й відповіла:
— Теорія дуже багатослівна.
Чоловік здивував мене, всміхнувшись.
— Я забуваю, що для тебе все це нове.
— Ну а я ні, — пробурмотіла я.
— І це погано?
На власний подив, я відчула, як у горлі зібрався клубок. Проковтнула його.