Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 47 из 93

Розділ 12

Наступний ранок видався не таким поганим, як я очікувала. Коли я ввійшла до зали під куполом, Зоя вже була там. Вона самотою сиділа на чолі стола Заклинателів і мовчки їла свій сніданок. Дівчина не підвела погляду, коли Марія з Надею гучно привітали мене, а я своєю чергою щосили намагалася теж її не помічати.

Дорогою до озера я насолоджувалася кожним кроком. Сонечко яскраво сяяло, повітря пощипувало щоки, і я не надто мріяла опинитися в затхлій, позбавленій вікон та схожій на труну хижі Баґхри. Однак, піднявшись сходами до її дверей, почула гучні голоси.

Повагавшись, я тихенько постукала. Голоси різко змовкли, тож за мить я штовхнула двері й зазирнула всередину. Біля кахляної грубки з розлюченим виразом стояв Дарклінґ.

— Перепрошую, — озвалася я й позадкувала до дверей. Але Баґхра різко кинула:

— Заходь, дівко. Не випускай тепло.

Коли я ввійшла й зачинила за собою двері, Дарклінґ уклонився мені.

— Як ся маєш, Аліно?

— Нормально, — вичавила з себе я.

— Нормально, — фиркнула Баґхра. — Нормально! Вона не може освітити коридор, але в неї все нормально.

Я скривилася й захотіла провалитися крізь землю. Та Дарклінґ, на мій подив, сказав:

— Дай їй спокій.

Жінчині очі звузилися:

— Тобі б цього хотілося, чи не так?

Чоловік зітхнув і виснажено провів руками по темному волоссю. Коли він подивився на мене, на вустах у нього застигла пригнічена посмішка, а волосся стирчало навсібіч.

— Баґхра все робить на власний лад, — пояснив він.

— Мені не потрібна твоя зверхність, хлопче! — її голос ляснув батогом.

Я зачудовано помітила, що Дарклінґ виструнчився, а тоді насупився, наче сам себе впіймав на гарячому.

— Не дорікай мені, стара, — озвався він низьким небезпечним голосом.

Кімната аж затріщала від гнівної енергії. У що я вплуталася? Я вже подумувала була вислизнути за двері й дозволити їм продовжити перервану суперечку, аж раптом знову хльоснув голос Баґхри:

— Хлопець хоче дати тобі підсилювач, — повідомила вона. — Що ти про це думаєш, дівко?

Так дивно було чути, як Дарклінґа називають «хлопцем», що мені знадобилася мить, перш ніж зрозуміти, кого вона має на увазі. Та коли я нарешті допетрала, мене накрило хвилею надії та полегшення. Підсилювач! Чому я не подумала про це раніше? Чому

вони

не подумали раніше? Баґхра з Дарклінґом могли допомогти мені викликати силу, адже обидва були живими підсилювачами, то чому б мені не отримати власний підсилювач, на кшталт Іванового ведмежого пазура чи зуба морського котика, який я бачила на нитці у Марії на шиї?

— Думаю, це геніальна ідея! — вигукнула я голосніше, ніж збиралася.

Баґхра з огидою зітхнула. Дарклінґ кинув на неї пильний погляд, а тоді обернувся до мене.

— Аліно, ти чула про стадо Морозова?

— Авжеж, чула. А ще вона чула про єдинорогів і шуанських драконів, — поглузувала Баґхра.

Дарклінґові риси спотворилися від гніву, та він ураз опанував себе.

— Можна перекинутися з тобою кількома словами, Аліно? — ґречно поцікавився він.

— Зви-звичайно, — заїкувато відповіла я.

Баґхра знову фиркнула, та чоловік проігнорував її, взяв мене за лікоть, щоб вивести з хижі, і гупнув позаду нас дверима. Відійшовши на кілька кроків доріжкою, він глибоко зітхнув і знову торкнувся руками волосся.

— От жінка, — пробурмотів він.

Складно було не засміятися.

— Що? — сторожко перепитав чоловік.

— Просто я ніколи не бачила тебе таким… роздратованим.

— Саме так Баґхра впливає на людей.

— Вона і твоєю вчителькою була?

На Дарклінґове обличчя лягла тінь.

— Так, — коротко відповів він. — То що тобі відомо про стадо Морозова?

Я прикусила губу.

— Лише, ну, знаєш…

Він зітхнув.

— Лише дитячі казочки?

Я винувато здвигнула плечима.

— Нічого страшного, — заспокоїв мене Дарклінґ. — І що ти пам’ятаєш із казочок?

Я замислилася, пригадуючи голос Ани Куї у спільних спальнях глибокої ночі.

— Це були білі олені, чарівні створіння, котрі з’являються лише в сутінках.

— Вони не чарівніші за нас. Однак древні й дуже могутні.

— То вони існують? — недовірливо перепитала я.

Вирішила не згадувати, що останнім часом аж ніяк не почуваюся особливо чарівною

чи

могутньою.

— Думаю, так.

— Але Баґхра так не вважає.

— Вона зазвичай вважає мої ідеї сміховинними. Що ще ти пригадуєш?

— Ну… — засміялася я. — В казочках Ани Куї вони вміли розмовляти й виконували бажання того, хто впіймав і відпустив їх.

Дарклінґ теж засміявся. Я вперше почула його сміх, чарівний темний звук, від якого повітря вкрилося брижами.

— Ну, ця частина точно вигадка.

— А решта?

— Королі й Дарклінґи століттями шукали стадо Морозова. Мої мисливці присягалися, наче знаходили їхні сліди, хоча самих тварин ніколи не бачили.

— І ти їм віриш?

Погляд його кришталевих очей залишався холодним і спокійним.

— Мої люди мені не брешуть.

Я відчула, як мороз пішов поза шкірою. Знаючи, на що здатний Дарклінґ, я б теж не наважилася йому збрехати.

— Гаразд, — невпевнено озвалася я.

— Якщо вдасться впіймати оленя Морозова, з його рогів можна зробити підсилювачі.

Чоловік витягнув руку і торкнувся моєї ключиці — навіть цього коротенького дотику вистачило, щоб наповнити мене впевненістю.

— Намисто? — запитала я, намагаючись уявити його й досі відчуваючи дотик чоловічих пальців до підшийної ямки.

Він кивнув.

— Наймогутніший підсилювач з усіх мені відомих.

У мене щелепа відпала.

— І ти хочеш дати його мені.

Він знову кивнув.

— А хіба не було б простіше просто дати мені кіготь, ікло чи, не знаю, щось цілковито інше?

Чоловік похитав головою.

— Якщо ми сподіваємося знищити Зморшку, нам потрібна оленяча сила.

— Та, може, якщо я матиму підсилювач, із яким зможу потренуватися…

— Ти знаєш, що це так не працює.

— Знаю?

Дарклінґ насупився.

— Ти що, не читала теорії?

Я подивилася на нього й відповіла:

— Теорія дуже багатослівна.

Чоловік здивував мене, всміхнувшись.

— Я забуваю, що для тебе все це нове.

— Ну а я ні, — пробурмотіла я.

— І це погано?

На власний подив, я відчула, як у горлі зібрався клубок. Проковтнула його.