Страница 46 из 93
— Не така. Мого друга поранили в Зморшці. Я… я йому писала, але не впевнена, чи доходять листи. — Я відчула, як зашарілася, й поспіхом повела далі: — Ти не могла б дізнатися, чи все з ним гаразд і де стоїть його полк? Я не знаю, кого ще про це попросити, а оскільки ти завжди крутишся в Ґранд-Палаці, я вирішила, що тобі вдасться допомогти.
— Звичайно, але… ну, ти переглянула списки жертв?
Я кивнула, відчуваючи, як у горлі виріс клубок. Женя вирушила на пошуки паперу й пера, щоб я могла записати їй Малове ім’я.
Я зітхнула й потерла очі. Не знала, як розцінювати Малове мовчання. Списки жертв я перевіряла кожного тижня, серце гупало як скажене, у животі крутило від страху, що побачу його ім’я. І щотижня я дякувала всім Святим за те, що Мал залишався живий і здоровий, навіть якщо не завдавав собі клопоту написати мені.
Та чи це правда? Серце боляче скрутилося. Можливо, Мал радіє, що я зникла, а йому вдалося звільнитися від старої дружби та обов’язків. «А може, він лежить десь у шпитальному ліжку, а ти — невихована шмаркачка», — дорікнула я собі.
Коли Женя повернулася, я записала їй Малове ім’я, полк та номер підрозділу. Дівчина склала аркуш і запхала в рукав своєї
кефти
.
— Дякую, — хрипко озвалася я.
— Переконана, з ним усе гаразд, — відповіла вона й легенько стиснула мою долоню. — А тепер ляж, аби я могла поприбирати ці темні кола.
— Женю!
— Лягай, інакше можеш забути про своє маленьке прохання.
У мене щелепа відпала.
— Ти підступна.
— Я чарівна.
Я подивилася на дівчину, а тоді відкинулася на подушки.
Коли вона пішла, я взялася влаштовувати повернення до свого помешкання. Цілитель не надто зрадів, та я наполягала. Уже майже нічого не боліло, тож я не збиралася проводити ще ніч у порожньому ізоляторі.
Повернувшись до своєї кімнати, я прийняла ванну і спробувала почитати якийсь підручник із теорії. Зосередитися не вдавалося. Я боялася повертатися до занять наступного дня, боялася чергового марного уроку з Баґхрою.
Із того дня, коли я вперше опинилася в Маленькому Палаці, витрішок у мій бік та пліток трохи поменшало. Проте я не сумнівалася, що моя бійка з Зоєю їх швидко воскресить.
Піднявшись і потягнувшись, я помітила себе у дзеркалі над туалетним столиком. Перетнула кімнату й взялася розглядати себе у склі.
Тіні під очима зникли, та я знала, що вони повернуться за кілька днів. Та й невелика різниця. Я мала звичний вигляд: втомлена, кощава, хвороблива. Анітрохи не схожа на справжню гришу. Сила була десь у мене всередині, та я не могла дотягтися до неї й не знала чому. Чому я інакша? Чому моїй силі знадобилося стільки часу, щоб повідомити про себе? І чому я не можу викликати її самотужки?
Я бачила віддзеркалення товстих золотих завіс на вікнах, геніально розмальовані стіни, вогонь, що мерехтів у викладеному кахлями каміні. Зоя огидна, та вона мала рацію. Мені не місце в цьому чарівному світі, й якщо я не знайду спосіб користуватися своєю силою, це ніколи не зміниться.