Страница 45 из 93
Марія з Ніною розповіли мені решту, навідуючи мене в ізоляторі. Цілитель сповільнював ритм мого серця, доки я не заснула глибоким сном, а тоді загоїв зламане ребро й залишені Зоєю синці.
— Боткін ошаленів! — вигукнула Марія. — Я ще не бачила його таким розлюченим. Він вижбурнув Зою з тренувальної зали. Я навіть думала, що він її вдарить!
— Іво каже, що бачив, як Іван повів її залою під куполом до нарадчих кімнат Дарклінґа, а вийшовши звідти, вона плакала.
«Добре», — задоволено подумала я. Та, згадавши, як купою ганчір’я лежала в болоті, відчула пекучу хвилю сорому.
— Чому вона це зробила? — запитала я, намагаючись сісти.
Я знала чимало людей, котрі ігнорували мене чи ставилися зверхньо. Проте, схоже, Зоя по-справжньому мене ненавиділа.
Марія і Надя витріщилися на мене так, наче мене гупнули по голові, а не по ребрах.
— Бо вона заздрить! — озвалася Надя.
— Мені? — недовірливо перепитала я.
Марія закотила очі.
— Для неї нестерпна думка про те, що хтось став Дарклінґовою улюбленицею.
Я засміялася і скривилася, коли бік знову протнув біль.
— Мене навряд чи можна назвати Дарклінґовою улюбленицею.
— Звичайно, можна. Зоя могутня, та вона лише чергова Верескунка. А ти Заклинателька Сонця.
Сказавши це, Надя зашарілась, і я зрозуміла, що ледь помітна заздрісна нотка в її голосі — не просто моя вигадка. Та наскільки глибока ця заздрість? Марія з Надею розповідали, наче ненавидять Зою, але усміхалися їй в обличчя. «А що вони кажуть про мене, коли мене немає поруч?» — замислилась я.
— Може, він позбавить її звання! — верескнула Марія.
— Може, вишле її до Цибеї! — радісно закричала Надя.
Із затінку вийшов Цілитель, цитьнув на дівчат і відправив їх додому. Вони пообіцяли, що прийдуть наступного дня.
Я, напевно, заснула, адже прокинулася за кілька годин, і в ізоляторі було темно. У палаті панувала моторошна тиша, інші ліжка залишалися вільними, а єдиним звуком було цокання годинника.
Я припіднялася на лікті. Досі почувалася хворобливо, але важко було повірити, що кілька годин тому в мене було зламане ребро.
У роті пересохло, розболілася голова. Я вилізла з ліжка й налила собі склянку води з карафки, що стояла поряд. Потім розчахнула вікно і глибоко вдихнула нічне повітря.
— Аліно Старкова.
Я підстрибнула, обернулася.
— Хто тут? — задихнулася я.
Із довгої тіні біля дверей з’явився Аппарат.
— Я тебе налякав? — запитав він.
— Трохи, — зізналася я.
Як давно він там стояв? Невже дивився, як я сплю?
Здалося, ніби чоловік без жодного звуку ковзнув до мене кімнатою, поділ його пошарпаної одежі тягнувся підлогою ізолятора. Я мимохіть позадкувала.
— Мені так прикро було дізнатися про твою травму, — сказав Аппарат. — Дарклінґові слід уважніше ставитися до своїх підопічних.
— Зі мною все гаразд.
— Справді? — перепитав чоловік, розглядаючи мене у світлі місяця. — Вигляд у тебе поганий, Аліно Старкова. А твоє гарне самопочуття надзвичайно важливе.
— Я просто трохи втомилася.
Чоловік підійшов ще ближче. Мене огорнув його химерний запах — дивна суміш ладану та плісняви з нотками розкопаної землі. Я подумала про кладовище в Керамзіні, покривлені надгробки, селянок, що уклякали біля могил. Несподівано помітила, як порожньо в ізоляторі. Цілитель-Корпуснієць досі десь неподалік? А може, вирушив на пошуки склянки
квасу
й теплого ліжка?
— Чи відомо тобі, що люди з прикордонних сіл зводять на твою честь вівтарі? — пробурмотів Аппарат.
— Що?
— Люди прагнуть надії, іконописці заробляють на тобі чималі гроші.
— Але я не Свята!
— Це благословення, Аліно Старкова. Подяка. — Він підійшов до мене впритул. Я бачила темне масне волосся його бороди й поплямовані зуби. — Ти робишся небезпечною, і робитимешся такою дедалі більше.
— Я? — прошепотіла я. — Для кого?
— Є дещо значно могутніше за будь-яку армію. Достатньо сильне, щоб скидати королів чи навіть Дарклінґів. Знаєш, про що я?
Я похитала головою, відсуваючись від нього на кілька сантиметрів.
— Віра, — видихнув чоловік, шалено вирячивши очі. — Віра.
Він потягнувся до мене. Я схопилася за тумбочку, що стояла біля мого ліжка, і впустила на підлогу склянку з водою. Вона гучно розбилася. Коридором до нас із гуркотом заспішили чиїсь кроки. Аппарат відійшов, зникаючи в тіні. Двері розчахнулися, й увірвався Цілитель; його червона
кефта
тріпотіла, розвіваючись позаду нього.
— З тобою все гаразд?
Я відкрила рота, не певна, що сказати. Проте Аппарат уже беззвучно вислизнув за двері.
— Я… перепрошую. Я розбила склянку.
Цілитель покликав служника й наказав йому прибрати. Посадив мене назад до ліжка і порадив спробувати відпочити. Та щойно він пішов, я сіла й засвітила лампу біля ліжка.
Руки тремтіли. Хотілося відкинути Аппаратові балачки, вважаючи їх дурницями, та я не могла. Не могла, якщо люди справді молилися Заклинательці Сонця, якщо сподівалися, що я їх врятую. Я пригадала Дарклінґові лиховісні слова, промовлені під дірявою стріхою стодоли. «Ера могутності гриш добігає кінця». Подумала про волькру, про загублені в Тіньовій Зморшці життя. «Розділена Равка не переживе нової ери». Я розчаровувала не лише Дарклінґа, Баґхру й себе саму. Я не виправдала очікувань цілої Равки.
***
Коли наступного ранку до мене навідалася Женя, я розповіла про візит Аппарата, та дівчину, схоже, не стурбували ні його слова, ні дивна поведінка.
— Він моторошний, — визнала вона. — Але безпечний.
— Він не безпечний. Тобі слід було його бачити. Вигляд у нього був цілковито божевільний.
— Він просто священник.
— Та чому він взагалі сюди прийшов?
Женя здвигнула плечима.
— Можливо, король попросив його помолитися за тебе.
— Я не залишуся тут ще на одну ніч. Мені хочеться спати у власній кімнаті. З дверима, які замикаються.
Женя фиркнула й оглянула вбогий ізолятор.
— Ну, можу погодитися. Мені б теж не хотілося тут залишатися. — Потім вона пильно подивилася на мене. — Вигляд у тебе жахливий, — зі звичною тактовністю повідомила вона. — Дозволиш мені трохи тебе підлатати?
— Ні.
— Просто дозволь позбутися темних кіл.
— Ні! — вперто повторила я. — Але мені потрібна послуга.
— Принести мій набір інструментів? — завзято поцікавилася Краяльниця.
Я насуплено подивилася на неї.