Страница 52 из 93
, старшим королевим сином і спадкоємцем трону. Якось я бачила, як принц роз’їжджав угіддями на білому мерині зростом майже з будинок. Хлопець був би вродливий, але мав слабке королеве підборіддя й очі з такими опущеними повіками, що важко було сказати, втомився він чи постійно нудиться.
— Напевно, п’яний, — припустила Женя, мішаючи чай. — Він увесь час присвячує полюванням, коням і пиятиці. Королева божеволіє через нього.
— У Равці йде війна. Йому, мабуть, слід було б ретельніше зосередитися на державних справах.
— Ой, це її не турбує. Вона просто хоче, аби він знайшов собі наречену, а не валандався світом, витрачаючи гори золота на поні.
— А інший? — поцікавилася я. Знала, що в короля з королевою є й молодший син, але ніколи його не бачила.
—
Собачк
а
?
— Ти не можеш називати королівську персону «собачкою», — розреготалася я.
— Його так усі називають. — Женя стишила голос. — До того ж я чула плітки, що в нього не таке вже й королівське походження.
Я мало не похлинулася чаєм.
— Не може бути!
— Стовідсотково це знає лише королева. Хай там як, він однаково паршива вівця. Наполіг на тому, щоб піти на службу в піхоту, а потім найнявся учнем до зброяра.
— І ніколи не з’являється при дворі?
— Його тут роками не було. Гадаю, він вирушив вивчати суднобудування чи ще щось таке нудне. Мабуть, міг би гарно поладнати з Давидом, — із гіркотою додала дівчина.
— До речі, про що ви з ним розмовляєте? — допитливо запитала я. Досі не могла сповна зрозуміти, чому Женя так захопилася Творцем.
Вона зітхнула.
— Про звичні речі. Життя. Кохання. Температуру плавлення залізної руди. — Вона накрутила на палець рудий кучерик, а щоки зашарілися. — Він досить кумедний, коли дає собі спокій.
— Серйозно?
Женя здвигнула плечима.
—
Я
так думаю.
Я підбадьорливо поплескала її по руці.
— Він отямиться. Просто соромиться.
— Можливо, мені слід лягти на стіл у майстерні й почекати, поки він до мене щось приварить.
— Думаю, це початок найвидатнішої історії кохання.
Женя розреготалась, а я раптом відчула провину. Вона з такою легкістю базікає про Давида, а я ніколи не зізналася подрузі про Мала.
«Бо не маєш про що зізнаватися», — різко нагадала я собі й додала до чаю ще цукру.
***
Однієї спокійної днини, коли інші гриші вирушили в мандрівку за межі Ос Альти, Женя підмовила мене прослизнути до Ґранд-Палацу, де ми кілька годин роздивлялися одяг і взуття в королівському гардеробі. Женя наполягла, що мені слід поміряти блідо-рожеву вечірню сукню, рясно прикрашену річковими перлами, а коли вона зашнурувала її й поставила мене перед велетенським позолоченим дзеркалом, мені довелося подивитися двічі.
Я навчилася уникати дзеркал. Здавалося, вони ніколи не показували мені того, що хотілося бачити. Але дівчина, яка стояла поруч із Женею, була незнайомкою. Мала рожеві щічки, блискуче волосся і… форми. Я могла б витріщатися на неї годинами. Несподівано мені закортіло, аби мене побачив старий добрий Міхаель.
«Жердина, аякже», — самовдоволено подумала я.
Женя впіймала у дзеркалі мій погляд і вишкірилася.
— То ти для цього мене сюди притягнула? — підозріливо запитала я.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти знаєш, що саме я маю на увазі.
— Просто подумалося, що тобі, можливо, захочеться гарненько себе роздивитися, та й годі.
Я проковтнула бентежний клубок у горлі й рвучко обійняла дівчину.
— Дякую, — прошепотіла. А потім злегка штурхнула її. — А тепер забирайся звідси. Неможливо почуватися гарненькою, коли поруч стоїш ти.
Решту дня ми приміряли сукні й розглядали себе у дзеркалі — дві справи, якими я ніколи й не сподівалася насолодитися. Ми втратили відчуття часу, тож Жені довелося допомогти мені випорпатися з аквамаринової бальної сукні й натягнути
кефту
, щоб поспіхом кинутися на озеро, де мало відбутися вечірнє заняття з Баґхрою. Я пробігла всю дорогу, та однаково спізнилася, й жінка розлютувалася.
Вечірні заняття з Баґхрою завжди були найскладнішими, але того дня вона була до мене особливо суворою.
— Контроль! — кинула вона, коли на поверхні озера зблиснула слабка доріжка сонячного світла, яке я заклинала. — Де твоя зосередженість?
«Вечеряє», — подумала я, але вголос нічого не промовила. Ми з Женею так захопилися розкопками королівського гардеробу, що забули поїсти, і тепер у мене бурчало у шлунку.
Я зосередилася, й світло розгорілося яскравіше, заливаючи собою поверхню замерзлого озера.
— Вже краще, — похвалила жінка. — Дозволь світлу виконати твою роботу. Схожі речі притягуються.
Я спробувала розслабитися й дозволити світлу прикликати себе. На мій подив, воно протнуло кригу, осяявши невеличкий острів у центрі озера.
— Більше! — наполягала Баґхра. — Що тебе зупиняє?
Я копнула глибше, і коло світла поповзло за межі острова, омиваючи ціле озеро й школу на протилежному березі мерехтливими сонячними променями. Попри те, що на землі лежав сніг, повітря навколо нас іскрилося й густішало від літньої спеки. Моє тіло вібрувало від сили. Це було запаморочливо, та я відчула, що стомлююся, наштовхуюся на межі своїх можливостей.
— Більше! — вигукнула Баґхра.
— Не можу! — запротестувала я.
— Більше! — повторила вона, і в голосі почулася така наполегливість, що всередині у мене здійнялася тривога й змусила похитнутися зосередженість.
Світло заборсалося й вирвалося з моєї хватки. Я спробувала намацати його, але воно рвонуло навтьоки, кидаючи спершу школу, потім острів, а тоді все узбережжя озера назад у темряву.
— Цього недостатньо.
Почувши його голос, я підскочила. З тіні на залиту світлом ліхтаря доріжку вийшов Дарклінґ.
— Може спрацювати, — озвалася Баґхра. — Ти бачиш, яка вона сильна. Я навіть їй не допомагала. Дай їй підсилювач і подивись, на що вона здатна.
Дарклінґ похитав головою.
— Вона отримає оленя.
Баґхра насупилась.
— Ти дурник.
— Мене називали й гіршими словами. Нерідко навіть ти сама.
— Це дурниця. Ще поміркуй.
Дарклінґове обличчя застигло.
—
Поміркуй?
Ти більше не наказуєш мені, стара. Я знаю, що робити.
— Можливо, я здивую тебе, — пискнула я. Схоже, вони взагалі забули про мою присутність. — Баґхра має рацію. Я знаю, що можу краще. Можу працювати старанніше.