Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 43 из 93

— Добре, добре. — Він усміхнувся, продемонструвавши повний рот кривих жовтих зубів і чорні, як у вовка, ясна. — Я хочу, щоб ми були друзями. Це так важливо, щоб ми були друзями.

— Звичайно.

— Мені було б дуже приємно, якби ти прийняла мій подарунок, — повів далі чоловік, нишпорячи у зморшках свого коричневого одягу й дістаючи з них невеличку книжечку в червоній шкіряній палітурці.

Як подарунок може супроводжуватися такими моторошними словами?

Я неохоче потяглася вперед і взяла книжечку з його довгастої, помережаної синіми венами долоні. Назва була витиснена на палітурці золотими літерами: «Історія Санктія».

— «Життя Святих»?

Чоловік кивнув.

— Були часи, коли дітям-гришам дарували цю книжку в перший шкільний день у Маленькому Палаці.

— Дякую, — розгублено озвалася я.

— Селяни люблять своїх Святих. Вони спрагло чекають див. А гриш не люблять. Як гадаєш, чому так сталося?

— Я про це не думала, — зізналася я.

Розгорнула книжку. Хтось написав на форзаці моє ім’я. Я перегорнула кілька сторінок. «Сан-Петір із Бревна. Сан-Ілля в кайданах. Санта-Лізабета». Кожен розділ починався з ілюстрації на цілу сторінку, гарно виконаної яскравими кольоровими чорнилами.

— Гадаю, це тому, що гриші не страждають так, як страждають Святі, як страждають люди.

— Можливо, — відсутньо погодилася я.

— Але ти страждала, так, Аліно Старкова? І гадаю… гадаю, страждатимеш і надалі.

У мене смикнулася голова. Я подумала, що чоловік погрожує мені, однак його очі були сповненні незнайомого співчуття, яке лякало ще дужче.

Я знов опустила погляд на книжку на колінах. Мій палець застиг на зображенні покійної

Санта-Лізабети

— втопленої та четвертованої на трояндовому полі. Її кров текла між пелюстками рікою. Я похапцем згорнула книгу й підскочила на ноги.

— Мені вже час.

Аппарат підвівся, й на мить мені здалося, що він спробує мене зупинити.

— Тобі не подобається мій подарунок.

— Ні-ні. Він дуже гарний. Дякую. Я не хочу спізнюватися, — забелькотіла я.

Прожогом я промчала повз чоловіка крізь двері бібліотеки й не перевела подих, аж доки не опинилася у своїй кімнаті. Запхала книжку про Святих у нижню шухляду туалетного столика й з гуркотом засунула її.

Чого Аппарат від мене хотів? Невже його слова — погроза? Або якесь застереження?

Я глибоко вдихнула, й мене накрило хвилею втоми та збентеженості. Я сумувала за звичним ритмом Паперового Намету, заспокійливою рутиною життя картографа, коли від мене не чекали нічого, крім кількох схем та охайного робочого стола. Я сумувала за знайомим запахом паперу й чорнила. А понад усе — сумувала за Малом.

Я писала йому щотижня, розпитуючи про наш полк, проте ніколи не отримувала відповіді. Знала, що робота пошти може бути ненадійною, що його формування могли перемістити подалі від Зморшки чи навіть перекинути до Східної Равки, та однаково сподівалася незабаром отримати якусь звісточку. Я покинула мріяти про те, що Мал зможе навідати мене в Маленькому Палаці. Хай як я за ним сумувала, та не могла змиритися з думкою, що він дізнається: в новому житті я влаштувалася нітрохи не ліпше, ніж у старому.

Щовечора після чергового безглуздого, зболеного дня я видиралася сходами до своєї спальні, уявляючи, що на туалетному столику чекає лист, і крок мій пришвидшувався. Але дні спливали, а листів не було.

Сьогодні нічого не змінилося. Я торкнулася рукою порожньої поверхні стола.

— Де ти, Мале? — прошепотіла я.

Та поруч не було нікого, хто міг би відповісти.