Страница 42 из 93
Розділ 10
Наступного ранку тіло так боліло, що я ледве сповзла з ліжка. Проте підвелася і повторила все знову. І знову. І знову. Кожен день був дедалі гіршим і засмучував мене більше за попередній, але я не зупинялася. Не могла. Я більше не картограф, тож де опинюся, якщо не зможу стати гришею?
Я думала про Дарклінґові слова тієї ночі під поламаними кроквами у стодолі. «І ти — перша іскра надії за багато років».
Він вірив, що я Заклинателька Сонця.
Вірив, що я допоможу йому зруйнувати Зморшку. І якщо мені це вдасться, жодному солдатові, крамарю чи трекерові більше ніколи не доведеться знову перетинати Неморе.
Та дні спливали, й ця ідея почала здаватися дедалі абсурднішою.
Я проводила довгі години в хижці Баґхри, навчаючись дихальних вправ та застигаючи в незручних позах, які мали допомогти зосередитися. Вона давала мені книжки, які слід прочитати, чаї, які слід випити, і продовжувала гамселити мене ціпком, але ніщо не допомагало.
— Може, розітнути тебе, дівко? — роздратовано кричала вона. — Попросити Пекельників спалити тебе? Змусити когось кинути тебе назад до Зморшки й нагодувати тобою ту гидоту?
Мої щоденні невдачі з Баґхрою могли порівнятися лише з тортурами, яких завдавав Боткін. Він ганяв мене угіддями, лісами, пагорбами, аж доки я не падала з ніг. Влаштовував мені спаринги та вчив падати, доки моє тіло не вкривалося синцями, а вуха не боліли від його невпинного буркотіння: «Занадто повільна, занадто слабка, занадто худа».
«Боткін не може збудувати будинок з цих трісок! — кричав він, стискаючи моє передпліччя. — З’їж щось!»
Та я не була голодною. Апетит, який з’явився після побачення зі смертю у Зморшці, зник, а їжа втратила всю привабливість. Я погано спала попри розкішне ліжко, і здавалося, що ледве чеберяю з одного дня до іншого. Те, що зі мною зробила Женя, зносилося, щоки знову запали, під очима залягли кола, а волосся звисало тьмяними шмарклями.
Баґхра була переконана, що відсутність апетиту та безсоння пов’язані з невдалими спробами викликати силу.
— Наскільки складніше ходити зі зв’язаними ногами. Або розмовляти, затиснувши руками рота, — повчала вона. — Навіщо ти марнуєш сили, протистоячи власній природі?
Я цього не робила. Принаймні не думала так. Я більше ні в чому не була певна. Усе життя я була тендітною і слабкою. Кожен день — боротьба за виживання. Якщо Баґхра мала рацію, все це мало змінитися, коли я нарешті опаную свій талант гриші. Якщо це взагалі колись станеться. А поки що я застрягла.
Я знала, що інші гришники шепочуться про мене. Етерці полюбляли тренуватися разом біля озера, експериментувати з новими методами використання вітру, води та вогню. Я не могла ризикувати й дозволити їм дізнатися, що навіть не можу розбурхати власну силу, тож вигадувала відмовки, щоб не приєднуватися до них, і кінець кінцем мене припинили запрошувати.
Увечері вони сиділи в залі під куполом, сьорбаючи чай або
квас,
і планували на вихідні подорожі до Балакірєва чи якось іншого села неподалік Ос Альти. Однак Дарклінґ досі переймався замахами на вбивство, тож мені доводилося лишатися в маєтку. Я раділа цій відмовці. Що більше я спілкувалася з Заклинателями, то певнішими робилися шанси на розкриття моєї таємниці.
Дарклінґа я бачила рідко, і зазвичай звіддалік — він приходив або йшов, глибоко занурившись у розмову з Іваном чи королівськими військовими радниками. Від інших гришників я дізналася, що він нечасто бував у Маленькому Палаці, натомість здебільшого подорожував між Зморшкою та північним кордоном або південними територіями, де шуанці перед початком зими влаштовували набіги на поселення. Сотні гриш несли службу на землях Равки, і чоловік був відповідальним за кожного з них.
Він ніколи не звертався до мене і рідко навіть дивився у мій бік. Я була переконана, що він поводиться так через те, що знає про відсутність прогресу, про те, що його Заклинателька Сонця зрештою може виявитися повним фіаско.
Якщо я не страждала в руках Баґхри чи Боткіна, то сиділа в бібліотеці, продираючись крізь книжки з теорією Гриші. Я гадала, що розумію основи того, що роблять гришники («того, що робимо
ми
», — виправлялася я). Усе на світі складається з однакових найменших елементів. Те, що здавалося гришинською магією, насправді — маніпуляція матерією на її найфундаментальнішому рівні.
Марія не створювала вогонь. Вона заклинала легкозаймисті матеріали в повітрі навколо, і їй однаково потрібен був кремінь, щоб витесати іскру й підпалити те пальне. Гришинська сталь не наділена якимись магічними властивостями, а лише майстерністю Творців, яким для маніпуляцій з металом не потрібні тепло чи примітивні інструменти.
Я розуміла, що ми робимо, та незбагненним залишалося, як саме ми це робимо. Базовим принципом Малої Науки була фраза «Подібне притягується», але все було значно складніше.
Одинаковість
— «цейна» властивість речі, що робить її схожою на решту.
Ет
овість
— «тойна» властивість речі, що змушує її відрізнятися від решти.
Одинаковість
пов’язує гриш зі світом, а
етовість
споріднює їх із чимось на кшталт повітря, крові чи, в моєму випадку, світла. Десь у цьому місці в голові у мене починало паморочитися.
Проте дещо впадало у вічі: світові філософи називали людей, народжених без гришницького таланту, «
отказанці
» — покинуті. Це просто ще одне слово на позначення сиріт.
***
Якось надвечір я ретельно перечитувала уривок про допомогу гриш на торговельних шляхах, аж раптом відчула, що позаду хтось стоїть.
Я підвела погляд і втиснулася в стілець. Наді мною височів Аппарат, а його сльозливі чорні очі дивилися з особливою пильністю.
Я роззирнулася бібліотекою. Окрім нас, у ній не було нікого, і я відчула, як шкіра взялася сиротами, попри те що крізь скляну стелю лилося яскраве сонячне проміння.
Чоловік у хмарі вкритого цвіллю одягу опустився на стілець поруч зі мною, й мене огорнув затхлий могильний сморід. Я спробувала дихати ротом.
— Тобі подобається навчання, Аліно Старкова?
— Дуже, — збрехала я.
— Я дуже радий, — сказав він. — Утім, сподіваюся, що ти пам’ятатимеш: душу слід годувати так само, як розум. Я духовний порадник усіх, хто живе в стінах цього палацу. Якщо почуватимешся стурбованою чи занепокоєною, сподіваюся, що ти без вагань до мене прийдеш.
— Прийду, — запевнила я. — Неодмінно.