Страница 27 из 93
Коли ми минали крамнички з зачиненими віконницями, широку Ринкову площу, де кілька продавців уже розставляли ятки, й людні вулички з вузькими будинками, я відчула розчарування. Ос Альту називали містом мрії. Це була столиця Равки, домівка Гриші та королівського Ґранд-Палацу. Та вона радше скидалася на більшу й бруднішу версію торгового містечка біля Керамзіна.
Та коли ми дісталися моста, все змінилося. Міст перетинав широкий канал, води якого були поцятковані невеличкими човнами. А на протилежному боці з імли поставала біла й мерехтлива геть інакша Ос Альта. Перетнувши міст, я побачила, що його звели так, аби розвернути канал до велетенського рову, який мав відгородити місто мрії, що лежало перед нами, від звичної суєти торговельного містечка, що залишилося позаду.
Коли ми опинилися на протилежному березі каналу, наче потрапили до іншого світу. Куди не кинь оком, я бачила фонтани та площі, зелені парки й широкі бульвари, вздовж яких росли ідеально рівні ряди дерев. Час від часу помічала світло на нижніх поверхах величних маєтків, де на кухні вже розвели вогонь й узялися за щоденну роботу. Вулиці почали збігати вгору, й що вище ми підіймалися, то більшими та пишнішими робилися будинки, аж доки ми нарешті не дісталися до протилежної стіни з іще кількома ворітьми, що блищали золотом та хизувалися подвійним королівським орлом. Уздовж стіни я бачила важко озброєних чоловіків, що несли варту, — похмуре нагадування, що попри всю свою красу Ос Альта залишалася столицею держави, де віддавна точилася війна.
Ворота розчахнулися.
Ми поїхали широким шляхом, вимощеним блискучою бруківкою й оточеним рядами елегантних дерев. Ліворуч і праворуч аж до горизонту я бачила доглянуті садки, що буяли зеленню та вкрилися серпанком у ранковій імлі. Над усім цим, поверх кількох мармурових терас і золотих фонтанів, хизувався Ґранд-Палац, зимова резиденція равканського короля. Коли ми нарешті дісталися фонтана з велетенським подвійним орлом біля підніжжя, Дарклінґ пришпорив коня й поїхав поруч зі мною.
— То що думаєш? — поцікавився він.
Я глипнула на нього, потім знову перевела погляд на вишуканий фасад. Будівля була більша за всі, що я досі бачила, на терасах купчилися статуї, а три поверхи блищали кількома рядами мерехтливих вікон, кожне з яких було пишно прикрашене чимось, як на мене, дуже схожим на справжнє золото.
— Він дуже… величний, — обережно озвалася я.
Дарклінґ подивився на мене, і його вуста викривилися у ледь помітній усмішці.
— Я вважаю цю споруду найпотворнішою з усього, що мені доводилося бачити, — зізнався він і погнав свого коня вперед.
Ми їхали шляхом, що звивався, ховаючись за палацом і тікаючи глибше в землі маєтку, повз живий лабіринт, повз просторий газон, посеред якого височів храм із колонами, і повз великий зелений будинок із запітнілими вікнами. Згодом ми опинилися серед густого скупчення дерев, майже лісу, й поїхали довгим темним коридором під щільним плетеним дахом із гілок. У мене на руках волосся стало дибки. З’явилося те саме відчуття, що й під час перетину каналу: наче долаєш якусь межу між двома світами.
Виїхавши з тунелю на слабеньке сонечко, я оглянула схил, що простягнувся перед нами, і побачила не схожу ні на що інше будівлю.
— Ласкаво просимо до Маленького Палацу, — озвався Дарклінґ.
Це була дивна назва, адже «Маленький» Палац однаково був велетенським, хай навіть трохи меншим за Ґранд-Палац. Він височів серед навколишніх дерев, наче вирізьблений із зачарованого лісу: стіни з темної деревини й золоті бані. Під’їхавши ближче, я зауважила, що кожен його сантиметр був вкритий вишуканими різьбленими орнаментами з пташок, квітів, переплетених лоз і чарівних створінь.
На сходах чекала прислуга у вугільно-чорних шатах. Я спішилася, й один із прислужників кинувся вперед, щоб забрати коня, а решта розчахнули величезні подвійні двері. Проходячи крізь них, я не стрималася, витягнула руку й торкнулася вишуканої різьби. Орнаменти були викладені перламутром і блищали в перших променях ранкового світла. Скільки рук і скільки років знадобилося, щоб створити таке місце?
Ми перетнули передпокій і увійшли до просторої шестикутної зали, в центрі якої квадратом вишикувалися чотири довгі столи. Наші кроки відлунювали від кам’яної підлоги, і здавалося, наче важкий золотий купол завис над нашими головами на неможливій висоті.
Дарклінґ відвів убік одну зі служниць, літню жінку в чорній сукні, та сказав їй щось приглушеним голосом. Потім злегка вклонився мені й розмашистим кроком перетнув залу в супроводі своїх людей.
Я відчула роздратування. Після тієї ночі в стодолі Дарклінґ зі мною заледве словом перекинувся й ніяк не натякнув, чого очікувати, коли ми приїдемо. Та мені забракло нервів і енергії, щоб бігти за ним, тож я смиренно пішла за жінкою в чорному крізь чергові подвійні двері до однієї з менших башточок.
Побачивши сходи, я мало не впала й не розплакалася. «Я, мабуть, просто запитаю, чи не можна мені залишитися тут посеред коридору», — нещасно подумала я. Але натомість поклала руку на прикрашене різьбою поруччя й потягнула себе нагору, хай навіть заклякле тіло противилося кожному кроку. Коли ми опинилися нагорі, мені захотілося лягти й відсвяткувати це, трохи подрімавши, але служниця вже поспішала далі коридором. Ми йшли крізь численні двері, аж доки нарешті не опинилися в кімнаті, де на порозі вичікувально стояла інша служниця у формі.
Я, мов у тумані, помітила простору кімнату, важкі золотаві завіси, вогонь, що горів у вкритому чарівними кахлями каміні, однак по-справжньому мене цікавило тільки величезне ліжко з пологом.
— Чи можу я вам щось принести? Поїсти? — запитала жінка.
Я похитала головою. Хотілося тільки спати.
— Дуже добре, — відповіла вона й кивнула служниці, котра присіла в реверансі та зникла у коридорі. — Тоді залишу вас відпочивати. Лише переконайтеся, що замкнули двері.
Я кліпнула.
— Звичайна обережність, — пояснила вона й пішла, тихо причинивши за собою двері.
«Обережність щодо чого?» — замислилася я. Проте була занадто втомлена, щоб думати про це. Я замкнула двері, стягнула
кефту
й черевики і впала на ліжко.